Орландо. Свобода, яку потрібно виборювати

У кінці лютого в Києві відбулася прем’єра незалежної вистави «Орландо» за мотивами однойменного роману Вірджинії Вульф. Чи вдалося творцям утілити й передати химерність модерністського роману, та чи має твір актуальність сьогодні, через майже сто років з моменту публікації? 

Головною натхненницею і провідницею проєкту стала акторка Марина Кошкіна, вона ж виконавиця головної ролі — Орландо. Мета проєкту — допомога війську. Благородна ціль поєдналася з мистецькою місією — першою інсценізацією на українській сцені знакового для ХХ століття феміністичного роману. До постановки долучилися: режисерка Тетяна Костинюк, яка раніше працювала з простором павільйону КИТ під час перформансу в рамках етнофестивалю «Вирій»; художниця-постановниця Анна Шкрогаль; драматургиня, авторка інсценізації Людмила Тимошенко; композитор та актор Ілля Чопоров; авторка пластичного рішення Катерина Фірсова; актори та акторки київських театрів.

Простір павільйону КИТ дає можливість створювати варіативний глядацький зал.

У виставі «Орландо» глядачі розміщуються з обох сторін сценічного простору, в центрі якого розташований статичний візуальний образ, який змінюється від контексту сюжету. У першій дії — це замок, у другій — корабель. Художниця Анна Шкрогаль створила умовний еклектичний світ, де костюми деяких персонажів натякають на їх приналежність до певної історичної доби.

Режисерка Тетяна Костинюк задіює не лише сценічний майданчик, але й виносить дію за його межі. Зокрема, перетворення Орландо з чоловіка на жінку. Масштаб простору павільйону Кит, розміри візуального образу і те, як режисерка його задіює, розміщує в ньому акторів, слугує на користь самій історії, робить її вражаюче обʼємною і це те, що справді захоплює. А те, як використано вагонетки, нагадує більше атракцію, ніж дієву сценографію.

Перша дія вистави динамічна, насичена подіями, вона передає характер юного поета Орландо, його відчайдушний пошук себе. Друга дія більш меланхолійна. Драматургиня Людмила Тимошенко передала сюжетні повороти, настрій твору і, головне, ідею — важливість самоідентифікації особистості.

Вагомим елементом у створенні загальної атмосфер вистави і її настрою є музичне оформлення композитора Іллі Чопорова. Воно налаштовує настрій глядача перед виставою, підтримує динаміку історії і передає її химерність.

Головний образ — Орландо втілює Марина Кошкіна. Юнак Орландо у її виконанні — переконливий, органічний персонаж, його пластика імпульсивна, як і інтонація голосу. Проте поява у майже богічному образі жінки вражає й захоплює значно сильніше. Вона розмірена, виважена, але й не позбавлена емоційності. Персонаж Марини переконливий і в чоловічій, і в жіночій подобі. Він втілений майстерно, з великим професіоналізмом. Декламація тексту відточена бездоганно, жодних затинань чи нечітко артикульованих фраз. На тлі цього персонажа видно контраст у підході до роботи інших виконавців, їхню віддачу і ставлення до своїх персонажів.

Не менш яскравими є образи Піпіна й поганців-росіян. Цілісність образу: костюм, пластика, особливості вимови — роблять втілення персонажів магнетичним і харизматичним. Деталі костюмів цих персонажів хочеться розглядати найбільше. Поява росіян у срібних костюмах у світлі прожекторів робить їх ефектними і навіть дещо гіпнотичними.

Сюжет «Орландо» вимагає від читача або глядача певної інтелектуальності, здатності сприймати картину в цілому, а не лише окремі репліки чи перепетії. Історія Орландо — про пошук самоідентифікації та становище жінки, яке є хитким і вразливим перед чоловіком, навіть у часовому розриві у 300 років. Звичайно, для глядача, позбавленого саморефлексії, який не поділяє феміністичних цінностей, цього не станеться. Історія буде сприйнята як захоплива подорож, обділена сенсами. Що свідчить про гостру потребу у феміністичному дискурсі в нашому суспільстві. 

Інсценізація роману «Орландо» Вірджинії Вулф як незалежного проєкту показує, що драматичні вистави можуть бути комерційно успішними масштабними проєктами, виконані вишукано театрально.

Фото зі сторінки проєкту «Орландо» у фейсбуці