Україна, відчута тілом

19 лютого на сцені Молодого театру відбулась прем'єра вистави «Енеїда» Театру ветеранів. Це унікальний соціально-культурний та реабілітаційний проєкт в Україні, створений за ініціативи Театру драматургів та медіаплатформи «ТРО Медіа», де ветерани російсько-української війни стають авторами п'єс та акторами на сцені. Репертуар театру базується і на особистих історіях учасників, і на класичних творах.

Це настільки незвично й несподівано, що якийсь час після вистави важко відповісти на просте запитання – про що ця «Енеїда».

Мені здається, що ця вистава – саме про них, про цих солдатів, про шлях, яким вони, травмовані, йдуть далі, шукаючи свою нову землю, будують її крок за кроком, за своїми правилами, переконаннями, законами. Довгими бамбуковими палицями вистукують наосліп свою нову Україну. Коли під кінець вистави в театрі раптом погасло світло, вони, мов кроти, й далі працювали в темряві, вимацуючи скаліченими тілами заново здобуту батьківщину, виспівують хрипкими голосами своє майбутнє.

Довгими бамбуковими палицями вистукують наосліп свою нову Україну

Коли класичний текст Котляревського потрапляє до рук тих, хто знає ціну свободи не з підручників, то погляд зачаровує кожен рух, звук та слово. Адже на сцені грають, ті хто у військовій формі захищав або й досі захищає нас. Півтора десятка ветеранів, серед них – воїни з важкими пораненнями, на протезах, виходять на сцену, перетворюючи свій досвід на мистецький акт.

У ролі античного сліпого співця Гомера – Андрій Онопрієнко, який втратив зір на фронті. Протягом вистави Гомер сидить біля лівої куліси й читає напам'ять текст від автора. Звучить сумний, протяжний голос ліри. У деяких сценах Гомер несподівано, немов мала дитина, починає гратися «у Панаса», відчайдушно намагаючись спіймати у свої обійми бодай когось із головних героїв. 

Сивілла – Наталія Плохотнюк, учителька, журналістка. У 2022 році пішла допомагати побратимам, здала понад 470 дотацій крові. Тут вона – відьма з підземного царства Аїда. Акторка живо й переконливо виконує драматичні монологи своєї героїні. В її голосі чується фатальна впевненість віщунки, яка попереджає Енея про випробування, радить, застерігає і водночас захищає героя. 

Основою режисерської концепції Ольги Семьошкіної є фізичний театр, в якому головне – тіло актора. Тілесна пам'ять та пластика домінує над класичним текстом, який слугує лише каркасом для дії. 

Кожен акторський жест – це боротьба за координацію, балансування на межі буття й небуття, пластичні етюди з протезами й без них – усе це надає дійству непідробного драматизму.

Інклюзивне мистецтво може бути не лише соціальним проєктом, а й високим театром

Постановка переконує, що інклюзивне мистецтво може бути не лише соціальним проєктом, а й високим театром, здатним по-справжньому хвилювати.  

Музичний супровід нагадує античний хор з давньогрецької трагедії. Музики сидять просто на сцені, співають та грають наживо протягом вистави. Усі чоловіки – це Енеї (Артем Мороз, Єгор Бабенко, Іван Войнов, Тарас Козуб, Роман Трохименко, Дмитро Зененко, Владислав Мазур, Микола Кобилюк). А всі жінки тут – Дідони (Інна Короленко,  Анастасія Пустовіт, Анастасія Нечитайло, Олена Сиротенко, Наталія Войтичук, Наталія Плохотнюк).

На самому початку артисти виходять на сцену з довгими металевими палицями. Балансують ними – так наче люди в камуфляжі веслують на човнах по Дніпру, шукаючи загублений дім, берег чи пристанище. 

Тема пошуку нової Трої, шлях додому, до власного місця сили, пошуку країни мрій – це власне пошук кожного з нас, нової України й нових себе. Погляньмо на людей на сцені – повертаючись з фронту, вони шукають своє місце в цивільному житті. Скалічені, сліпі, на протезах, але нескорені, продовжують свій шлях. Веслують, проти течії, вистукують палицями у напівтемряві, щоб знайти собі місце, на якому збудують нову державу, за яку боролись на полі бою.

Смерть тричі підкрадалася до Романа в бою

У фіналі звучать авторські монологи. Перша сповідь – від морського піхотинця Романа Трохименка, учасника трьох революцій. Він тричі поранений на фронті, втратив ногу, й ось розповідає про це. Балансуючи на одній нозі, стоїть на авансцені, згадує покійну дружину – вона померла незадовго до великої війни. Чоловік говорить, що не бачив сенсу жити після втрати. Й пішов воювати, щоб скоріше зустрітися з нею на небесах. Смерть тричі підкрадалася до Романа в бою. На сцені це обіграно так: Дідони зваблюють пораненого солдата, танцюють, простягають до нього руки. Однак, у жодній із красунь він так і не впізнає своєї дружини, тому залишається живим. 

Стендап від Артема Мороза поставив життєствердну фінальну крапку у виставі. Артем – військовослужбовець 241 бригади ТРО ЗСУ, який після важкого поранення та ампутації обох ніг не залишив службу. Якраз під час його виступу в театрі зникло світло. Артем жартував собі далі в темряві, а невдовзі глядачі дружно засвітили екрани мобільних телефонів  і напівтемрява об'єднала зал та сцену, залишаючи головне, незмінне, те, чого очима не побачиш. Але добре відчуваєш усім тілом. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Це повне переформатування уявлень про те, як ставиться вистава»

Фото: Павло Багмут та Олександр Клименко (Укрінформ), із сайту Молодого театру, зі сторінки «ТРО Медіа» у фейсбуці