Неоновий суд Брехта: «Кавказьке крейдяне коло» Дати Тавадзе

Вистава «Кавказьке крейдяне коло» - нещодавна прем'єра у Київському театру на Лівому березі Дніпра. Це копродукційний проєкт - України та Сакартвело за підтримки Театру Дайлес (Рига, Латвія).

Режисер - Дата Тавадзе, один із сучасних грузинських режисерів (художній керівник Royal District Theatre у Тбілісі, активний учасник громадянських протестів у Сакартвело), створив українську версію (у 2023 р режисер поставив цю виставу у Ризі), зберігаючи візуальну та концептуальну основу ризької постановки, але наповнюючи її новим диханням завдяки українським акторам (переклад Володимира Митрофанова). У Театрі на лівому березі вистава має іншу інтонацію і гостроту, на що вплинула поточна ситуація в Україні. Разом з цим, вважати київську виставу перенесенням або копією вкрай помилково.

Латвія, Сакартвело і Україна - країни, які, фактично, протистоять спільном ворогу - імперським загрозам. Українська версія -  з більш вищою емоційною напругою та гострішим резонансом тем материнства, відповідальності та справедливості як винятку. 

Бертольт Брехт написав «Кавказьке крейдяне коло» (Der kaukasische Kreidekreis) у 1944–1945 роках, перебуваючи в еміграції в США - у Санта-Моніці, Каліфорнія. Це був пік Другої світової війни: Брехт уже п’ятнадцять років жив у вигнанні (з 1933-го, коли до влади прийшли нацисти). Власне, п’єса народилася з двох джерел: старокитайської притчі XIII століття про суд крейдяного кола (адаптованої через німецьку версію Клабунда 1924 року) та біблійної історії про царя Соломона. Брехт переніс дію в Грузію часів феодального повстання, а пролог - у радянський Кавказ після Другої світової, де колгоспники сперечаються за долину, спустошену війною. Таким чином він поєднав давню притчу з реальністю 1944-го: руїнами Європи, питанням «чия земля?», «чия дитина?» і пошуком справедливості в хаосі. Перша прем’єра відбулася 1948 року англійською (студентська постановка в Міннесоті), а повноцінна німецька - 1954-го в Берлінському ансамблі самого Брехта.

Саме тому, що Брехт писав п’єсу в розпал війни, в еміграції, серед руїн старого світу, цей текст сьогодні звучить майже документально. Для сьогодення України «Кавказьке крейдяне коло» влучно резонує, не називаючи конкретне місце і час. Покинута дитина, мати, яка рятує не «свого», а того, кого врятувала, питання «чия земля?» після окупації, суддя, який у хаосі несподівано відновлює справедливість. Груше — це тисячі українських жінок, які несли дітей через кордони, через фронт, через зруйноване життя. Для Європи ж п’єса резонує з міграційною кризою, війною в Україні, яка повернула континент до реальності «післявоєнного відновлення»: хто має право на землю і на майбутнє, на дитину; чи перемагає кровне право, чи право турботи.

Дата Тавадзе працює з брехтівським текстом, ніби з живою публічною практикою опору та солідарності, пом'якшуючи класичне «відчуження» (Verfremdungseffekt) на користь емоційної близькості та співчуття. Пролог про спір за землю резонує з постконфліктним досвідом, але без прямих алюзій на сучасну війну. Паралелі виникають органічно через теми «чия дитина», «чия земля», моральний вибір у хаосі.

Сценографія Кетеван Надібаїдзе - свідомо гібридний, іронічно-еклектичний простір, який відходить від класичного мінімалізму брехтівських вистав на користь багатошарової умовності, що поєднує елементи театру-лабораторії, інсталяції та гротескного коментаря. Чи то умовна сцена на сцені, дерев’яні панелі, драбини, та рухомі конструкції (сходи, столи на колесах, візки), які самі ж актори пересувають, створюючи процес творення видимою частиною дії. На фоні килима - крейдяна дошка. 

Жива музика (Центр музики молодих) інтегрована безпосередньо в сценічний простір: оркестр з пюпітрами та інструментами стає частиною візуальної складової. Музиканти в кадрі, як свідчення живої енергії, живої дії. Гротескні елементи - манекени, маски, ляльки в візках, іграшкові коні на колесах, - підсилюють контраверсійність і ціну того миру, який є після війни.

Акторський склад - контрастний. І в цьому перевага. Роль умовного модератора, а за сюжетом він - Співак, який є оповідачем цієї історії і водночас - ніби керує персонажами на сцені, виконує Андрій Мостренко (Сергій Кияшко в іншому складі) веде виставу-притчу з іронією й силою, наче хор античної трагедії. Стриманий оповідач, іноді саркастичний спостерігач, Мостренко виконує роль з холодною харизмою конферансьє, який веде шоу, де ніхто не виграє. Він стоїть трохи осторонь, дивиться на персонажів, як на акторів, яких він сам викликає на сцену, і часом ледь помітно посміхається - мовляв, ну що, знову та сама історія. Голос - то низький, з легкою хрипотою, то ліричний спів, то різкий коментар, то майже шепіт, ніби він говорить безпосередньо з глядачем. Його образ - метамодерний, він насолоджується своєю владою над ситуацією.

Але у фокусі вистави - Груше у виконані Анастасії Нестеренко (Анастасія Глущак). Тавадзе робить акцент на Груше, як на реальній жінці. Власне, це образ-серце вистави. Без зайвої святості, земна, часом навіть різка. Вона не ідеальна, не лагідна, і не страждальниця. Її сила — в беззаперечній любові. Непохитній, мов стіна.

Це жінка, яка довго стримує себе, але йде до мети, бо просто не може відпустити дитину. Акторка не перенасичує образ стражданнями - кліше, якими часто зловживають на театральній сцені, якщо мова хоча б опосередкована йде про біженців. Її внутрішня опора - невичерпна любов, яка є дієвою, а не галасливою.

"Людина мусить іншим помагати. Вологи треба й деревцю малому. Буває, що й ягнята гинуть, Коли засне пастух і крику їхнього не чує"

Абсолютна протилежність Груше - Нателла (дружина губернатора) у виконанні Світлани Орліченко. Це холодна лялька. Її персонажка демонстративно відірвана від усього, що відбувається навколо. Коли люди тікають, а вона методично, з ніжністю складає сукні, забуваючи про дитину, а кожен ії погляд на тканину, мов ритуал, який замінює їй реальність і власне немовля. Пластика Орліченко тут дуже точна й гротескна: вигнута спина, надто плавні, «красиві» жести, застиглі пози, ніби вона постійно позує перед невидимим дзеркалом. Вона говорить з тією штучною, високою інтонацією панянки, яка звикла, що все навколо - декорації до її життя. Власне, як і дитина для неї, ніби тимчасовий аксесуар, як лялька в супермаркетному візку.

Подібним до Нателли є її адвокат, він ще ж Вершник, Лисенятко, і Великий Князь. Саме Олександр Піскунов в цій виставі виконує кілька функціональних ролей. Актор Піскунов грає їх з точною, трохи перебільшеною пластикою й інтонацією - це типові «панські» персонажі: самовпевнені, порожні, абсурдно відірвані від реальності. Його яскраві костюми підсилюють карикатурність персонажу. Разом з цим його гротескність і жеманність - органічна і точна, ще більше вписується в брехтівський стиль.

"Хто штанів собі сам не спуска, той в нас нині державою править. Хто лічити не годен до трьох, по шість страв заразом пожирає"

Такий же принцип багатошаровості простежується в іншому ключовому персонажі - судді Аздаці. Роль виконує Світлана Штанько (Ірина Мак). Образ місткий: від зневаги і сарказму до істини і справедливості.Це працює на посилення гротеску й водночас на брехтівське відчуження. Завдяки владному тембру голосу, гротескно-зневажливій манері й легкій грайливій пластиці її персонаж -   Штанько є уособленням дуже тонкого балансу: її Аздак не стає «хорошим хлопцем», не виправдовується, не стає позитивним героєм. Він залишається суперечливим, часом відразливим, але саме ця неоднозначність його щирість. Саме в цьому образі впізнавані деякі не тільки українські, але й світові політичні персони.  

Фінальне крейдяне коло стає не просто символом, а кульмінаційним жестом справедливості, який відточується саме на очах глядача в театрі: тут, у живому просторі сцени, випробовується, хто справді «мати» — та, хто народила, чи та, хто врятувала й виростила.

У кульмінаційний сцені суду неонове світлове коло, підвішене високо й світиться холодним відтінком. Під ним висить перевернуте догори дриґом дерево, що створює потужний образ світу навиворіт.Дерево життя/роду/дитинства висить мертвим. Як натяк на візуальну метафору «вивернутої навиворіт» справедливості: перевернуте дерево символізує світ, де все живе й природне - материнство, турбота, майбутнє - висить догори дриґом, без опори, під холодним штучним світлом. Але саме в цій перевернутості перемагає біблійна основа справедливості: не кровне право народження, а право того, хто справді рятує й оберігає життя. Бо "бути катом народу гірше, ніж бути повішеним".

Тавадзе зберіг брехтівську основу - іронію, гротеск, відсторонення, — але пом’якшив класичне «відчуження» на користь більшої близькості до глядача. Це робить притчу менш холодною, ніж у багатьох традиційних постановках.

Вистава не нав’язує прямих паралелей із сьогоденням, але теми «чия дитина», «чия земля», «хто має право судити» звучать гостро й без додаткових пояснень. Це дозволяє глядачу самому провести асоціації - і водночас залишає простір для роздумів, а не для однозначних відповідей.

Акторський склад:

Співак - Сергій Кияшко / Андрій Мостренко,

Аздак - Ірина Мак / Світлана Штанько,

Нателла - Світлана Орліченко / Ірина Мельник,

Груше - Анастасія Глущак / Анастасія Нестеренко,

Сімон Чачава - Артур Логай / Андрій Марченко,

Капрал, Гладкий Князь - Олександр Божко / Слава Бабенков,

Аніко, Кухарка, Селянка - Тетяна Круліковська / Олена Бушевська,

Вершник, Лисенятко, Адвокат, Великий Князь - Олександр Піскунов / Артур Рожицький,

Монах - Юрій Литвин / Володимир Задніпровський,

Шаува, Ад’ютант, Латник - Станіслав Мухін / Олег Гоцуляк,

Губернатор Георгій Абашвілі, Юсуп, Латник - Владислав Писаренко / Антон Вахліовський,

Михеїл - Степан Мостренко / Федір Петько.

Команда проєкту «Кавказьке крейдяне коло»:

режисер - Дата Тавадзе,

переклад - Володимир Митрофанов,

сценографія - Кетеван Надібаїдзе,

художниця по костюмах - Крістіне Пастернака, Дарина Татарова,

композитор - Ніка Пасурі,

музичний супровід - Центр музики молодих,

хормейстер - Катерина Данілкович,

помічниці режисера - Дарина Топіха, Катерина Парфир’єва,

керівник музичної частини - Олександр Курій,

менеджерка проєкту - Ольга Соболєва,

продюсерка - Катерина Янюк.