«Бука»: стендап навиворіт

Вистава «Бука» у Луганському драмтеатрі, що нині працює в Києві, влучно ілюструє стендап-формат крізь соціально-психологічну систему координат. П’єса Лєни Лягушонкової та Катерини Пенькової - гнучкий, відкритий для інтерпретацій текст, з автобіографічними мотивами, наповнений сарказмом, чорним гумором у феміністичному ракурсі.

У версії режисера Владислава Писарева «Бука» перетворюється на 70-хвилинну монодраму з елементами діалогу, де стендап не є розважальним жанром, як більшість звикла, а є засобом деконструкції пострадянських стереотипів, гендерних установок і криз самоідентифікації в умовах економічної та моральної нестабільності. Трохи іронії, чорного гумору, матюків і сарказму. Концентрирований текст дає широке поле для імпровізації і залежить від інтонації акторок. 

Стендап-кабаре з елементами трешу, що поступово переходить в інтелектуальну сатиру. Головна героїня - молода жінка на прізвисько Бука, аніматорка дитячих свят, яка намагається вижити в реаліях, де радянські стандарти («будь гарною дівчинкою», вийди заміж до 30, не виділяйся) продовжують тиснути. Ці наративи, часто озвучені старшим поколінням, деконструюються через самоіронію, провокативну лексику та чорний гумор. До речі, ненормативна лексика, про що зазделегідь попереджає театр, - спосіб показати автентичність внутрішнього голосу героїні - гострого, болісного, живого. Точніше, травмованого суспільними наративами. 

Сценографія вистави «Бука» Крістіни Зограбян - мінімалістично символічний простір, де центральним і єдиним домінуючим об'єктом стає, на хвилиночку, білий унітаз, встановлений точно посеред чорного круглого подіуму. Контраст чорної та білої плитки виблискує холодним, штучним кольоровим світлом (фіолет, рожевий, блакитний, зелений), створюючи ефект дешевої фотозони, нічного клубу чи дитячого свята, за яким ховається порожнеча.

Вбиральня тут працює як багатофункціональний символ: метафора «зливу» мрій, самоцінності та ілюзій героїні, іронічний «трон» сучасної «принцеси», місце самотності й приниження, а водночас візуальна провокація, що одразу руйнує будь-які очікування казкової естетики. Тобто, контраст між яскравим казковим образом і туалетом посеред сцени підкреслює абсурдність нав'язаних стандартів «гарного життя», перетворюючи сцену на психологічну пастку, де героїня (і глядач) змушені дивитися правді в очі без жодних фільтрів. Костюм аніматорки, ніби соціальна маска, яку героїня змушена носити.

Невідповідність чужим очікуванням веде до рефлексії: "Я мрію, щоб мене всі любили.Так, знаю, це банально. Але я ж не долари, щоб мене всі любили.  Мені треба щоб усі підписалися під моїм існуванням. Або хоча б ненавиділи.. Лише б  - не ігнорували", - говорить героїня Крістіни. Це про страх бути невидимим: ненависть краще, ніж байдужість, бо ігнор = соціальна ізоляція. Не випадкова тут і красномовна метафора з театром.

Тандем: Крістіна Зограбян (Бука, а також сценограф і художниця з костюмів) і Катерини Саченко - працює на різних інтонаціях, але в одному диапазоні.

Образ Буки: від цинічної, вигорілої аніматорки до вразливої жінки, яка шукає себе. Її монологи у жанрі стендапу, загравань з публікою (від реплік деяких глядачок акторка теж отримую свою порцію сміху). 

Катерина Саченко в ролі Ірки (сусідки-подруги) додає контраст і діалогічність, перетворюючи потенційну одноманітність монологу на ефект «дуету в стендапі». Емпатія до персонажів виникає не з жалості, а з впізнаваності глядач бачить у Буці себе чи своїх близьких.

На перший погляд, глядачі йдуть на виставу, з провокативною назвою, сподіваючись на ілюзію легких емоцій. Але цей фльор ближче до фіналу вистави абсолютно зникає. За жартами і самоіронією, в костюмі аніматорки, на фоні "чомусь так гірко плакала вона", вистава оголює незручні й досі для певної частини соціума теми: деколонізацією свідомості, де пострадянські стереотипи виступають колоніальним спадком, а фемоптика є інструментом його розбору.

У повсякденному житті це проявляється в автоматичних реакціях на фрази на кшталт «жінка повинна», «треба терпіти», «щоб батьки не подумали, що…".. Такі установки формувалися десятиліттями, закріпилися в нейронних зв’язках як стійкі патерни мислення — автоматичні нейронні шляхи, що активуються рефлекторно через соціальне підкріплення та повторення. І в цьому контексті вирішальною є фінальна сцена (не буду спойлерити).

Коли Бука-Крістіна акцентно висміює абсурдні штампи мислення на сцені, то глядач переживає когнітивний дисонанс: впізнає знайомий патерн у собі, але одночасно бачить його токсичність чи безглуздість. Це запускає процес переоцінки: замість звичної покірності, сорому чи автоматичного підпорядкування з’являється можливість паузи, альтернативної реакції.

До речі, акторки Крістіна Зограбян і Катерина Саченко тактично і активно комунікують з глядачем, обережно долучаючи кожного в залі до вистави. І це посилює фінальну частину.

«Бука» Владислава Писарева - це щира, гостра й часом болюча спроба поговорити про те, що багато хто досі тримає в собі: тиск старих стереотипів, абсурдність нав'язаних ролей. Без цензури і зайвих кліше. Не варто прагнути перевиховати всіх одразу — часом досить просто й чесно показати, до яких наслідків неминуче призводять заскорузлі, нав'язливі шаблони життя.