«Нитки часу»: про театр без ілюзій

У січні 2026 р вийшла українською книга Пітера Брука «Нитки часу: спогади» (оригінал: Threads of Time: Recollections, 1998) у видавництві ArtHuss у перекладі Євгена Мірошниченка.

Пітер Брук, один із найвпливовіших режисерів XX–XXI століть, відомий своїми інноваціями в театрі - від радикальних інтерпретацій Шекспіра до мультикультурних проектів на кшталт «Магабгарати» - не стільки розповідає про події, а розкриває філософію театру як універсальної мови, вільної від культурних кордонів.

Фокусом «Ниток часу» є трансформація театру від замкненої естетичної форми до інструменту духовного пошуку. Брук структурує наратив не хронологічно, а тематично, переплітаючи «нитки» спогадів, що відображає його концепцію «порожнього простору» (empty space) - ідеї, сформульованої в однойменній книзі 1968 року. Тут театр постає як простір, де зникають бар'єри між актором, глядачем і реальністю, а креативність стає шляхом до самореалізації. Автор розпочинає з дитинства, описуючи перші зустрічі з театром і вплив фігур на кшталт Джорджа Бернарда Шоу чи Сальвадора Далі, але швидко переходить до глибших рефлексій: «Що якщо в цей момент ти найближче до істини, на яку здатний?» - стає лейтмотивом книги.

З театрознавчої перспективи, книга ілюструє еволюцію Брука від традиціоналіста (постановки в Королівському шекспірівському театрі, як-от «Король Лір» з Полом Скофілдом) до радикального інноватора. Він аналізує свої експерименти в Парижі, де заснував Міжнародний центр театральних досліджень (1971), як спробу синтезу східних і західних традицій. Подорожі до Афганістану, Африки та Індії не є анекдотами, а ілюстраціями пошуку універсальної театральної мови, де ритуал і міф перетинаються з сучасністю. Це резонує з теоріями Антонена Арто про «театр жорстокості» чи Єжи Гротовського про «бідний театр», але Брук додає духовний вимір, натхненний вченням Георгия Гурджієва. Він підкреслює, що театр - це не розвага, а процес трансформації.

"У театрі нічого не потрібно виключати, нічого не потрібно позначати як «штучне», «реальне» чи «нереальне» - адже повсякденні дії можуть бути порожніми й банальними, а на перший погляд дивний жест може стати носієм глибоко зворушливого змісту. Важливо лише одне: щоб дія звучала правдиво в момент виконання. У цю мить вона є «правильною». Це - абсолютний тест. Це театральна реальність" - Пітер Брук.

Особливо цінним є аналіз постановок, як «Магабгарата», де Брук розкриває, як колективна творчість долає культурні бар'єри. «Mahabharata» - це дев'ятигодинна адаптація індійського епосу, яку Брук ставив з міжнародним колективом у Парижі (Bouffes du Nord). У книзі Брук присвячує їй значну частину, описуючи як духовну подорож: подорожі до Індії, Афганістану та Африки надихнули його на синтез східних і західних традицій. Колективна творчість тут досягає апогею — актори з різних культур (Індія, Африка, Європа, Азія) працювали разом, імпровізуючи на основі міфу. Брук пише: «Ми шукали універсальну мову, де ритуал і міф перетинаються з сучасністю», підкреслюючи, як актори долали мовні та культурні бар'єри через фізичні вправи, спів і рухи, натхненні йогою, африканськими танцями та європейським авангардом.

"У театр на виставу приходить, можливо, сотня людей, хай зрідка тисяча або більше. Поле споживання культурного продукту обмежене стінами приміщення та тривалістю події — саме тут починається і закінчується наша відповідальність за надання якісної духовної їжі", - Пітер Брук.

Мабуть, буде не досить доречно сприймати цю книгу, як мемуари. Ні. Читач стає співучасником, запрошеним до роздумів. Це контрастує з класичними автобіографіями. Брук же пропонує відкритий діалог, де «фальшиві спогади» стають джерелом креативності.

Книга надихає на експерименти, рух, який, можливо, не одразу, але веде до певного результату і висновків.

"Будь-які форми втрачають сенс, якщо в них не протікає невпинно енергія життя, без неї всі вони загнивають і ваблять лише мух", - Пітер Брук.

Книга Пітера Брука вкотре нагадує, що театр - це не статичний продукт, а безперервний рух, здатний чути біль світу й трансформуватися разом із ним, що резонує з українською дійсністю. Брук роповідає, як у моменти кризи (війни, культурні розриви, особисті метаморфози) режисер і колектив можуть виходити за межі звичного, шукаючи універсальну мову - просту, чесну, ритуальну. Для українського театру, практично, це може бути повштохом до відмови ієрархій, де правда виникає з присутності, а не з ефектів; синтез локального досвіду війни з глобальними міфами; пошук діалогу з глядачем, який сам є частиною травми.

"Кажуть, що людина може прожити в монастирі пів життя і ніби позбутися усіх своїх привʼязаностей — аж доки повернеться у світ, і тоді всі старі привʼязаності проявляться знов, ще сильніші, ніж раніше. Щодо акторів, то у них є потреба тікати в інші життя — ставати «кимось іншим»" - Пітер Брук

У час, коли театр ризикує стати або умовною пропагандою, або свідомою втечею, Брук нагадує, що театр як живий організм, який рухається. Тому ця книга - не спогади минулого, а певний імпульс для українського театрального процесу сьогодення й майбутнього.

Книга вийшла у видавництві ArtHuss спільно з ProScena.