Хто кого куди несе

Про прем’єру «Несе вода Галю» за п’єсою Оксани Гриценко в Київському театрі на Подолі. Постановка Ігоря Матіїва. Галя – Тетяна Печонкіна, Слава – Мирослав Павліченко.

Назва «Несе вода Галю» комусь дуже до душі, комусь дуже навпаки, об неї щоразу спотикаєшся, вона моторошно-весела, вона парадоксальна і таки добре придумана. Перед виставою навіть побоюєшся, чи не втратиться на сцені ота парадоксальність, чи не вийде так, що назва існуватиме собі окремо, а вистава окремо. А може, ці побоювання й зайві? Адже вистава – про те, як після підриву греблі Каховської ГЕС почався потоп і в тому потопі опинилася наша санітарна машина, а в ній фельдшерка Галя і поранений солдат Слава, що виявився запроданцем, якого Галя мусить (чи не мусить?) рятувати. А тим часом повінь несе їх обох на той світ.

У цих двох акторах невловимо й водночас очевидно вгадується совєцьке минуле їхніх персонажів – в інтонаціях, міміці, довжині пауз і поглядів

Отже, все нібито сходиться як двічі по два чотири, без жодних парадоксів. Але саме від цього, дивлячись виставу, якийсь час відчуваєш певне розчарування. Бо що ми бачимо? Все тут робиться за всіма приписами тактичної медицини: і поранений солдат закріплений на ношах правильно, і Галя доглядає його цілком професійно. Хтось скаже: отак воно, мовляв, і в житті буває. Але ж я таки прийшов до театру, а не на курси такмеду, отож, хочу бачити щось більше за банальну правдоподібність. Хочу відчути невблаганність вселенського потопу, хочу відчути оту силу, що нас усіх кудись несе. Води на сцені, звісно, нема. Точніше, вона лиш позначена сценографічним рішенням Олега Татаринова. Над сценою – рухомий металевий щит – це ніби фрагмент санітарної машини, пробитої у двох місцях снарядами, і ті пробоїни – немов вирубані в льоду ополонки, з яких іноді виринають голови персонажів-потопельників. І саме тут, завдяки акторам, головні смисли вистави сходяться ще раз, але вже на іншому, не побутовому рівні. Саме тут у виставі проявляється ще одна течія – течія нашої історії останніх кількох десятиліть. 

У цих двох акторах невловимо й водночас очевидно вгадується совєцьке минуле їхніх персонажів – в інтонаціях, міміці, довжині пауз і поглядів. І ти добре розумієш, чому Слава (Мирослав Павліченко) однією ногою став на бік ворога. Чоловіка потягнув туди відчай минулого. Слава – з тих, кого колись називали простими радянськими людьми, по-своєму чесний і довірливий, і саме через те його не раз обманювала влада й держава, за якою він так і не побачив батьківщину. У виконанні Мирослава Павліченка цей Слава не викликає зневаги, радше – співчуття.

Такі, як Галя, рятували нас від пізньорадянського ідіотизму та абсурду

Галя (Тетяна Печонкіна) – з того самого совєцького покоління, але вона цілком інший тип: гостра на язик добродушна пофігістка, з тих, що вірили собі, а не Брежнєву, Горбачову чи тим комсюкам (між іншим – своїм ровесникам), що прийшли до влади вже в незалежній Україні. Такі, як вона, рятували нас від пізньорадянського ідіотизму та абсурду. Вони не боролися з системою, а весело зневажали її. В Галі Печонкіної вгадується аристократична порода, вона водночас самоіронічна й епічна, вона могла б позувати для статуї античної богині або для пам’ятника нашому одвічному опору. Але то був би не офіційний, а живий і трохи насмішкуватий пам’ятник, без постаменту й позолоти.

Потоп, якщо розглядати його в біблійному сенсі, посланий Славикові за його гріхи, свідомі чи мимовільні. Славикові – а не Галі. Але саме Галя жертвує собою заради середньостатистичного співвітчизника Слави й не кидає його самого перед лицем смерті.

В цьому і є драматична правда цієї вистави, й нинішньої війни й цілої нашої історії.

Іван Гуляй

Фото: Софія Вдовцова