Те, що наскрізь

17 січня в Києві, на сцені Театру ветеранів, було двічі показано виставу Хмельницького театру імені Старицького «НАСскрізь» у постановці режисера Дмитра Гусакова. Вистава являє собою колаж зі «Сну літньої ночі» Шекспіра, «Після Магрітта» Стоппарда, «Королеви краси» МакДони та «Облоги Буші» Старицького. На сцені семеро виконавців, переважно ветеранів російсько-української війни.

Дмитро Гусаков розповів, що, коли зайшла мова про вибір драматургічного матеріалу, всі виконавці одностайно сказали: «Тільки не про війну! Краще – комедію!». Сам Гусаков – теж колишній фронтовик, отож, добре розумів побратимів.

Отже, перед нами – те, що називається арттерапевтична вистава. Це те, що для багатьох потрібне, тому такі ініціативи виникають у різних містах. Тут мимоволі постає питання: арттерапія – для кого? І наскільки ця терапія важлива для тих, хто на сцені, а наскільки – для тих, хто в залі? Погляньмо на справу саме під цим кутом зору.  

Вони в цій грі знаходять свободу від реальності. Просто розкішно валяють дурня

Цікаво, що поміж перших відгуків на виставу є такі: «Вони грають дуже правдиво!». Отже, когось це зачіпає за живе. Але водночас тут криється певний парадокс сприйняття. Бо ці хлопці й дівчата грають якраз грандіозно не «правдиво» – на грані відвертої гротескної самоіронії, часом навіть самопародії. Ключовий епізод вистави – та сцена з Шекспірового «Сну літньої ночі», де афінські ремісники грають трагедію про загибель закоханих Пірама й Тісби. Тобто, шекспірівських наївних аматорів і аматорів-ветеранів нинішньої російсько-української війни поєднує якраз аматорство. І ні вони, ні їхній режисер не приховують свого любительства, а навіть підкреслюють його. І якщо тут є «правдивість», то це правдивість вільної гри, а не правдивість нашої реальності. Вони в цій грі, навпаки, знаходять свободу від реальності. Вони просто розкішно валяють дурня. Тим і запам’ятовуються: Павло Молчанюк (Пірам), Вадим Бойко (Лев), Тарас Янишин (Мур), Сергій Стахов (Пролог). У ролі Тісби – Андрій Малацківський, здоровань з розкішною чорною бородою. Це весело, і є спокуса, що, коли в наступному уривку на сцені зявляються дівчата, Ірина Жилкіна (Богуцька) та Світлана Захарова, то вони продовжать цю гру й зображатимуть чоловіків. А коли цього не стається, то навіть відчуваєш деяке розчарування.

Всі виконавці сидячи відбивають ногами на підлозі певний ритм. На слух – це так, ніби десь недалеко проходить рота чи батальйон солдатів

Інакше кажучи, це таки терапія – і не лише для тих, хто на сцені. На підтвердження можна навести одну просту режисерську деталь. В уривку з «Облоги Буші» всі виконавці сидячи відбивають ногами на підлозі певний ритм. На слух – це так, ніби десь недалеко проходить рота чи батальйон солдатів. Здається, щось простіше важко придумати. Але коли ти сидиш в залі за спинами вчорашніх солдатів (хтось одноногий, у когось два протези, хтось на милицях), то ти сприймаєш отой маршевий ритм, що звучить зі сцени, через оцих солдатів, що сидять перед тобою, через їхні ноги, залишені на війні, і це саме те, що проходить наскрізь, як в отому химерному заголовку вистави.

Фото надані театром.