«У кожного свій контекст усвідомлення цінностей»

Бесіда з Петром Качановим, директором-художнім керівником Київської опери – про рок-оперу «Патріот», репертуарну політику театру та інші важливі речі

Пане Петре, ми востаннє бачилися з вами минулого літа, до прем’єри рок-опери «Патріот». Пригадується, трохи сперечалися, бо назва вистави здавалася мені, та й зараз здається, надто однозначною, дражливо-одновимірною. Але вас це не переконало, ви наполягали на своєму.

– Я розумів і тепер розумію, що назва «Патріот», вона, сказати б, очікувано тригерна. Бо в цьому слові в наших українських реаліях криється певна проблема, певний драматизм. Когось воно бісить, а хтось його рідко вимовляє вголос, бо це поняття сакральне, священне, небуденне. У кожного свій контекст усвідомлення наших цінностей.

Можу погодитися, що «Патріот» – назва не дуже касова. Але навіть потужні комерційні світові компанії з серйозною стратегією дбають не лише про прибутки. Для них репутація найважливіша цінність.

Так само у нашому театрі. Якби я думав лише про те, щоб поставити красиву оперу з розкрученою назвою, ми ніколи не створили б того, що маємо зараз.

Не було б україномовної світової оперної класики, бо це «нікому не потрібно», окрім мене та перекладача Максима Стріхи. Але ж насправді це потрібно всім, у тім числі й широкій публіці, адже опера таки доступніша глядачам, якщо звучить зрозумілою їм мовою. І таким чином публіка засвоює класичну академічну музику.

Також не було б таких вистав як «Український диптих» чи «Нові мелодії Різдвяної ночі». Ми не замовляли б музику українським композиторам – для того самого «Лускунчика Гофмана». І не бралися б за «Патріота». А ставили б Верді, Пуччіні. Повірте, в нас були б повні зали, люди отримали б якусь естетичну насолоду, а ми – дохід від квитків. І всі були б щасливі й задоволені. Але проблема в тім, що культура і музика – це завжди ідеологія країни, ідеологія нації.

Ми надаємо цьому значення і хочемо, щоб через наші вистави, через якісь глибокі речі глядач ставав більш україноналаштованим. Не тільки війна нас повинна цьому вчити, а й культура.

З одного боку, вам треба робити потрібні й правильні речі, от про які ви зараз сказали, а з другого – треба дбати, щоб воно добре продавалось. Скажіть, «Патріот» – касовий спектакль?

– Я не можу сказати, щоб на «Патріот» розкуповували квитки так, як на «Лускунчик Гофмана». Далеко ні. Наш «Лускунчик» розкуповують моментально, при тім, що ми дали 17 вистав.

Це від початку сезону чи як?

– Ні, протягом останніх двох тижнів (розмова відбувалася в першій декаді січня – В.Ж). І на ці 17 вистав не було жодного вільного місця в залі.

Справді, ситуація така, що з одного боку треба дохід, а з іншого – глибокі смисли. Так от, «Лускунчик Гофмана» – це виключно маркетинговий хід.

Наше суспільство так чи інакше досі перебуває у пострадянському, постколоніальному мисленні. Йому все одно близький «Лускунчик», все одно близький Чайковський, як не крути.

Хтось прекрасно розуміє, що я кажу правду, але не хоче в це вірити. 70 відсотків нашого населення чекає повернення Чайковського. Я це знаю точно. Тому ми повернули «Лускунчик» Ернста Теодора Амадея Гофмана на українську територію культури. Замовили музику до нього українському композитору і тим самим сказали, що «Лускунчик» не належить російській культурі. Крапка.

За рахунок чого «Лускунчик» касовий? Лише через назву?

– Уявіть собі! Ви просто можете написати на афіші «Лускунчик» – і далі нічого не робити, або робити що завгодно, хоч вірші читати, а квитки на цю виставу куплять, тут спрацює магія назви. На назву «Патріот» підуть не так охоче.

А я ж вам колись казав!

– Так, ви мені казали, і я сам це знав, але свідомо пішов на це. Можу погодитися, що «Патріот» – назва не дуже касова. Але є речі, які необхідно робити. Я вже згадував, що навіть потужні світові компанії з серйозною стратегією, які мають портфель брендів, завжди знають, який із них приноситиме дохід, а який – формуватиме репутацію. І оцей бренд, що приносить репутацію, завжди збитковий.

Я ж не кажу, що на «Патріот» не ходять. Лиш порівнюю його з іншими виставами, де можна без зусиль заповнити залу і продати квитки. Але тут є інша сторона медалі. Я сподівався, що у нас має бути багато глядача, який знає українську музику, який вірить у певні ідеали і йому близький цей сюжет із нашої недавньої історії. У «Патріоті», поміж іншого, є музика «Братів Гадюкіних». Вони, на мою думку, як в Англії – Beatles. І от дивіться, що відбувається. Якщо ви пообіцяєте нашому глядачеві виставу на музику Beatles, у вас буде повний-повнісінький зал. А коли анонсуєте музику Гадюкіних, то частина публіки, людей зрілих, інтелектуальних, досвідчених, спитають: «А хто це такі?» І це проблема, яку ми послідовно вирішуємо. Йдеться не про те, чия музика «краща». Йдеться про подолання нашої звичної практики – підміняти своє чимось запозиченим. І спекулювати на тому, що запозичене, мовляв, це «світовий вимір». Приміром, до Дня пам’яті жертв голодоморів дають «Реквієм» Моцарта. Нема мови, це геніальна музика. Але ж День пам’яті пов'язаний з Україною – а української музики в цих концертах нема.

Тобто, виходить так, що ми прийшли пом’янути загиблих предків, але нам слова не дають, замість нас виступає поважний закордонний гість?

– Ну, власне. При цьому багато хто каже: «А що тут такого?» Тому вже другий рік поспіль ми робимо до Дня пам’яті жертв Голодомору програму, де звучать твори наших композиторів, що писали про цю трагедію України. Той же самий Олег Ківа.

Звісно, «прив’язати» до цього Моцарта – можна, все можна, але загиблим предкам важливо почути саме нас. І це буде правильно. Тому що, ще раз кажу, музика, вистава – це не просто забавка, це не просто для того, щоб було «красиво». У цьому всьому має бути вищий сенс.

Ми досі звично недооцінюємо свою культуру. Треба, мені здається, трошечки любити не тільки себе, а й те, з чого ти вийшов, приналежність до своєї нації.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Патріот»: погляд з ложі

Рок-опера «Патріот» вже має певну сценічну історію. Цікаво, чи після прем’єри для вас у цій виставі були якісь несподіванки? Приміром, щось із задуманого вами й важливого для вас публіка сприймає не так, як ви очікували?

– Звісно, що задум і результат ніколи повністю не збігаються. Чи були якісь сюрпризи з боку глядача? Можу назвати принаймні два таких сюрпризи. Вони були дуже приємні. На першій виставі, вже після поклонів, зал почав співати гімн України. Це справді була несподіванка, й подумалося, що, напевно, робота зроблена недаремно. Інша несподіванка – там є епізод у Михайлівському Золотоверхому соборі, коли запалюють свічки, і глядачі раптом встають і тримають хвилину мовчання. Ми цього не планували, і це відбувається не щоразу, поки що лише на двох виставах таке трапилося.

І це для мене було щось таке – аж мурашки по спині.

В цілому, мені здається, що вистава ще остаточно не зцементувалася. Так чи інакше, прем'єрний спектакль завжди трохи сирий, недопрацьований, і в процесі його показів щось може додаватися. Нам простіше додавати, бо тут немає класичного лібрето, якого не можна змінювати. Тут лібрето створене нами, отже, ми можемо щось додавати, уточнювати певні смислові акценти. І ми це робимо. Приміром, після шостої вистави ми навіть поміняли фінальний текст головного героя.

Мені здається, що оця свобода, зокрема, у поводженні з лібрето є вашою перевагою, оскільки опера – мистецтво консервативне, а ви цю консервативність долаєте. Також видається вашою перевагою те, що ви театр демократичний, доступний. Ідучи до вашого театру, я можу не дбати про дрес-код, про норкову шубу або парадний сюртук. Зрештою, у вашому репертуарі є те, чого собі не може дозволити Національна опера. Хоч би й той самий «Патріот». Ваш театр не має статусу національного, ви, так би мовити, не флагман, і це дозволяє вам робити те, чого «флагман» собі не дозволяє, бо у нього є певний формат, певне реноме і так далі. А ви собі робите те, що хочете. Скажіть, оця доступність і відкритість справді є певною перевагою Київської опери?

– Ми щось робимо не тому, що ми не в статусі національного театру. Повірте, якби ми були національним театром, то робили б у десятки разів більше, ніж зараз. І ми так само дотримувалися б свого напрямку, свого формату і того духу, який є в нашому театрі.

У вас три сценічні майданчики, кожен зі своїм репертуаром. Розкажіть про них.

– По-перше, наша основна сцена. Я її не називаю великою, бо там 432 місця. Там ідуть повноформатні опери, балети чи та сама рок-опера «Патріот». Є також «Art-сцена». Це другий поверх, де ідуть моноспектаклі, камерні концерти, там 122 місця. А ще, коли почалася велика війна, в нас з’явилася «Сцена-Укриття». Там ідуть камерні вистави – джазові, хорові, вокальні. Цей зал цінний тим, що в ньому не припиняємо вистави під час повітряних тривог.

Я хотів би наостанок повернутися до вашого режисерського досвіду роботи над «Патріотом». Що це вам дало? Можливо, ви почали жаліти режисерів, співчутливо до них ставитись. Мовляв, хлопці, як вас тепер розумію!

– Ні, я почав жаліти себе. Бо бути режисером, виявляється, не так і складно. Ну, ви розумієте, що я тут трохи іронізую, але, з іншого боку, воно справді так. От режисер приходить на майданчик, там для нього все має бути готове. Він не турбується за адміністративні речі, за менеджмент. Йому треба, скажімо, щоб були костюми, але його не обтяжує процес їх пошиття. Бо для цього є адміністрація. А в мене адміністрація – це я сам. Я ставлю виставу, і про костюми чи бутафорію дбаю теж я. Ні, більше я в ці експерименти гратися не буду. Це був мій, можливо, не перший, але точно останній раз.

А я саме хотів спитати, як ото в президентів питають: «Підете на другий строк?»

– Не піду.

А що поганого в цьому досвіді? Ви в цьому спектаклі все-таки скинули з себе тягар директорський і вільно себе почували у творчій стихії. А це ж спокуса, ні?

– Як це я скинув? Ні, не скинув. А щодо режисерської спокуси, то рішення про постановку «Патріота» виникло не з того, що мені захотілось спробувати себе в цій іпостасі, або я хотів слави. Ні. Просто це була моя ідея від початку й до кінця. І вона мені здавалась вартою втілення. Я розмовляв з іншими режисерами, пропонував їм це поставити. Але так чи інакше стикався з тим, що… Приміром, розмовляю з дуже відомим режисером, не буду називати прізвище, й кажу, що там потрібна музика «Братів Гадюкіних». А він питає: «А хто це?» Якщо він про це питає, я розумію – це не його історія і не його вистава. Адже Гадюкіни – це не просто музика, це певний смисл, це частина біографії цілого покоління.

Тому в мене був вибір: або я цю виставу доручаю комусь, або ставлю її сам, щоб потім не страждати, що мою ідею втілено не так, як я уявляв, нехай навіть це буде в 150 разів краще. Мені хотілося все ж таки, щоб вистава була саме про той відрізок, від першої «Червоної рути» й до нашого часу, й саме про таких людей, яким є головний герой, Любомир. Такі як він завжди були, є і будуть диваками в нашій країні. Мабуть, у Франції не було б сенсу ставити про таку людину виставу, бо там майже всі такі. Навіть у Польщі не було б сенсу робити виставу про такого героя, бо більшість із них такі. В нас, на жаль, таких меншість. Тому і був сенс ставити виставу про людину, яку можна назвати патріотом України.

Я не кажу, що ви тут використали своє службове становище, але справді цікаво – наскільки важлива роль директора у виборі тої чи іншої вистави в репертуарі?

– Тут є один момент. Річ у тім, що я директор-художній керівник. Тобто, це фактично поєднання двох посад. Багато хто вважає, що це неправильно, бо директор – це більше адміністративні обов'язки, а художній керівник – художньо-творчі. Звісно, я зацікавлена особа, тож вважаю поєднання посад правильним. А щодо вибору матеріалу для нової постановки – це ніколи не відбувається одноосібно. Приміром, як з'явилася у нас опера Viva la mamma. До мене прийшов наш головний режисер Віталій Пальчиков із диригентом Сергієм Голубничим і кажуть: «Є класна партитура, давайте поставимо». Поставили. А як у нас з'явився «Фальстаф»? Я довго думав і радився з багатьма, яку виставу обрати, щоб і рівень певний був, і щоб актуально, і щоб це не йшло в інших театрах. Бо нам немає сенсу конкурувати з національними театрами. В них більше можливостей, більше ресурсів, у них більше всього.

Є така концепція, що ми повинні ставити вистави, що не часто йдуть, і в нас, і у світі вони не є топовими шлягерами. Втім, тут теж палиця з двома кінцями: «Фальстаф» Верді ніхто особливо не ставить, бо це дуже складна річ вокально. Власне, як і «Ромео і Джульєтта» Гуно. Ми її поставили, вона теж в Україні не йде й мало йде по світу, через те, що дуже складна вокально. Джульєтта – юна дівчина, а виконавиця повинна мати голосові дані примадонни. Так само й Ромео.

Тому тут є спокуса: або йти легшим шляхом, або довбатися головою об стіну. Ми обираємо друге. Ставимо того ж «Фальстафа» чи «Ромео і Джульєтту», яку зараз будемо відновлювати, хочемо трошечки її вдосконалити. Так само у планах «Ісус Христос – суперзірка». Ця опера для багатьох театрів непосильна. Для нашого, можливо, теж, але ми таки ставимо мету й намагаємося її реалізувати.

Ви говорите, що у національного театру більше можливостей, а отже й переваг. А хіба сам по собі колектив, молодий і динамічний, не є певною перевагою?

– Справді, якщо порівнювати з іншими театрами, в нас наймолодший вік солістів і артистів. Це перевага. А в національному театрі удвічі більша зарплата. Це перевага? Так. І от коли наш молодий артист – соліст, музикант чи артист балету досягає певного рівня, у нього виникає думка: «Я ж талановитий, чому мені не отримувати вдвічі більше?» І йде в національний театр, працює там, а в нас залишається на пів ставки. Але пів ставки, ви ж розумієте, що це певною мірою робота наполовину. І це, звісно, впливає на нашу роботу. Щоб забезпечити певний рівень, ми запрошуємо людей з інших театрів.

Зрештою це робота, що потребує гнучкості й не дає тобі спокою, не дає просто сісти й сказати: «О, в нас все прекрасно!»

Як на мене, тут є така тріада. Перше: забезпечити колектив цікавою роботою. Друге: збалансувати, скажемо так, вічне і корисне, «Фальстафа» і «Патріота». І третє – дбати, щоб воно продавалось. У цій тріаді що найважливіше для вашого театру?

– А от в організмі вашому що важливіше – печінка чи шлунок?

Вони взаємопов'язані.

– От ви самі й даєте відповідь на це запитання. Це все взаємопов'язане, бо якщо ми не будемо мати якісної вистави, то не матимемо глядачів. Ми не комерційний, ми муніципальний театр, але, звісно, нас зобов'язують, щоб наша робота була ефективною: якщо театр отримує дотацію на зарплати з місцевого бюджету, то, звісно, там не повинні бути порожні зали.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Лускунчик Гофмана» на музику Івана Небесного в Київській опері

Тоді дозвольте одне уточнення щодо заповнених залів. 80 відсотків публіки охоче йде на знайомі назви в афіші – десь це «За двома зайцями» чи «Кайдашева сім'я», або от як у вас – «Лускунчик». І лише якихось 20 відсотків чи й менше готові ризикнути й піти на незнайомого їм «Патріота» чи щось іще. Тобто, вам доводиться думати, скільки в репертуарі має бути очікуваного, а скільки неочікуваного, бо неочікуване – це ризик, правильно?

– Це те, про що ми говорили з самого початку: можна було б не морочити собі голову і йти простим шляхом. Тобто, створювати виставу, на яку глядач точно прийде. Ми ставимо світову класику, давно апробовану, і в нас усе гаразд. Це один шлях, на якому фактично немає місця для того ж «Сойчиного крила» Кос-Анатольського чи для оцього «Патріота». Це явище загальне. Я колись давно цікавився, чому ми не знімаємо свої серіали? Мені казали: «Так це ж ризик!» Мовляв, ми будемо знімати своє кіно, його ніхто не дивитиметься, і ми не отримаємо прибутків. Так само з театром.

Дякувати Богу, ситуація потроху змінюється, ми замовляємо нашим композиторам писати музику, так само робить Львівська опера, і це необхідно робити, бо інакше ми в жодному разі не зможемо вийти з орбіти нашої культурної законсервованості й далі житимемо на позиченому апробованому матеріалі. Нехай навіть ми той матеріал використаємо талановито, а наші зали будуть повні. Але кому у світі цікава нація, що живе позиченою культурою? Якщо ми далі будемо провадити таку політику, то залишимося законсервованими, як огірки в банці, що стоять на поличці й ніхто їх не купує, і нікому вони не цікаві. От і все.

Те, що ми намагаємося робити в цьому напрямку, є фактично нашою ініціативою, нас до цього ніхто не зобов’язує, бо ми театр, який існує за кошти платників податків, зокрема киян. Але це проблема групи ініціативних людей, які працюють у театрі й свідомі того, що театр має бути не тільки місцем, де «музика красива», а простором певної ідеології.

Я хотів би уточнити. Ви кажете: «Ми – театр, залежний від міста, а через те не можемо робити все, що заманеться». Але ж іноді робите!

– Скажемо так: ми можемо робити те, що хочемо, і що не суперечить закону й нашому статусу. Кияни – це ті, хто своїми податками нас фінансують. Ми усвідомлюємо, що повинні забезпечувати естетичні потреби київської аудиторії, і не тільки київської.

Ідея показати «Патріота» у Львові – навіщо вам такий додатковий клопіт? Це ж треба везти людей, декорації, і все це заради однієї вистави (рок-оперу «Патріот» покажуть у Львівській національній опері 9 лютого).

– Мені здається, що львівській публіці це буде цікаво. Коли йде ця вистава, я іноді дивлюсь на нашу публіку й мені здається, що не всі розуміють головного героя, оцього Любомира. Бо киянин ніколи до кінця не зрозуміє молодої людини, яка приїхала в кінці 1980-х із Тернополя, чи з Франківська, чи зі Львова до Києва і потрапила в зовсім інше життя, де все не так, як у нього вдома. І от кияни дивляться, слухають і не можуть це зрозуміти.

З іншого боку, львів'яни теж можуть не зрозуміти якихось риторичних фраз і смислів, бо у Львові це очевидні речі. Для чого львів'янину говорити, що мова має значення, що культура й історія має значення? Та він і так це знає! В цьому своєрідний драматизм «Патріота», драматизм, що виникає при зустрічі вистави з публікою. З одного боку, Київ нас не зовсім розуміє, зі своїх причин, але і Львів нас не зовсім може зрозуміти, і в нього буде своя правота. Власне, заради того ми експериментуємо, пробуємо вийти за межі київського середовища. Адже театр – це не лише обмін енергіями, а й взаємозбагачення різних смислів. Тут кожен сприймає смисли по різному, кожен інакше інтерпретує те, що бачить і те, що хотів би почути. А наше завдання – пропонувати, показувати, щоб глядач робив свої висновки. Власне, заради цього й заплановано ці маленькі гастролі.

Успіху вам!   

Бесіду вів головний редактор журналу «Український театр» Віталій Жежера