«Тіло виносить на сцену всі досвіди – переживання, задоволення, сорому»

Про що говорили після показу вистави «Місячні»

27 грудня 2025 року в Молодому театрі відбулася прем'єра вистави «Місячні» у постановці режисерки Ніни Хижної, за п'єсою Аліни Сарнацької.  

«Монологи жінок різного віку й досвіду, які проходять крізь війну, кризи, осуд. Це історії про тіло, сексуальність, материнство, війну. Суспільство диктує, якою мусить бути жінка, тоді як кожна з них виборює власну незалежність», – йдеться в описі вистави на сайті театру.

Жанр – перформативно-рухова вистава. Художниця – Даша Чечушкова. Композиторка – Альона Кома. Акторки –  Анна-Марія Баранова, Анна Бащєва, Дар'я Грачова, Ніколетта Мочані, Вероніка Науменко, Руслана Петрякова, Софія Саніна.

Проєкт створений у співпраці з фондом Генріха Бьоля.

Напередодні прем'єри автори поділилися враженнями про роботу над виставою й відповіли на питання журналістів.  

Станіслав Мойсеєв, директор-художній керівник Молодого театру:

– Табуйованість – це рудимент пострадянського суспільства. Я ніколи не був прихильником будь-яких обмежень у мистецтві. У театрі ми можемо й повинні робити все, щоб закритих тем не було.

Текст п'єси мені сподобався. Чому ми не можемо з глядачем поговорити відверто про те, що турбує жінок? Я не знайшов ніяких контраргументів всередині себе і прийняв рішення.

У театрі сформувалася чудова команда на чолі з Ніною Хижною. Заходжу в буфет – дівчата сидять кучкою, спілкуються. Це створювало відчуття єдність і взаєморозуміння між учасницями команди. А це завжди запорука результату.

Ніна Хижна, режисерка:

– Я відкрила цей текст, закрила і десь тиждень не могла дочитати. Потім повернулася до нього й почала працювала зі своїми конфліктними відчуттями. І зрозуміла: якщо їх так багато, треба за це братися.

Коріння табуйованості цієї теми лежить у нашій глибоко-патріархальній культурі, що підкріплюється і релігією, й пострадянськими канонами. Зрештою ми зустрічаємося з жінкою, якій на позиціях кажуть: ти ворога сіськами зупинятимеш? Тому мені видається, що актуальність цієї теми не потребує доведення.

Ми всі розуміємо, що жінки у Молодому ведуть дуже непросту боротьбу. І я вдячна за те, яку політику сьогодні обирає театр. Мені хотілося цю боротьбу підтримати й щось заінвестувати в таку роботу.

Під час роботи я теж зіткнулася зі своїми табу. Хотіла прибрати історію Анни (грає Анна Бащева. – УТ). Бо для мене це історія жінки, яка тотально підтримує у собі патріархат. Я не розуміла, навіщо давати цьому голос. Як художньо вирішити, щоб це не було нормалізацією такого способу справлятися з патріархатом.

Героїня стоїть на пограниччі, у неї є шанс вийти за межі цього патріархального конструкта і відчуття, що ти жертва, заручниця системи. Я почала мислити й зрозуміла, що частиною цієї системи були моя мати, моя бабуся. І тому це викликає відразу, біль, небажання з тим зустрічатися. І в якийсь момент, коли Аня грала цю сцену, я подумала: «О, це мама». Це було цікаве відкриття. І я вдячна, що ми пішли цим шляхом – де багато повторень тих самих травм, патернів поведінкових, культурних. І спроб розірвати це коло.

Під час першої зустрічі, художниця, не бачачи акторок, намалювала ескізи, на яких ці героїні були максимально схожі на дівчат у реальності. І коли ми придумали, що героїня Ніколетти Мочані буде в качалці, Аліна запитала: «А як ви знали?» Дівчина, з якої взятий цей образ, атлетка.

Працюючи з тілом, я йду від природи акторів. Ми робимо багато дослідницької роботи. І з певних практик народжується рухова партитура, тілесний текст. Тіло виносить на сцену всі досвіди – й переживання місячних, і насильства, й задоволення, і сорому. Тіло говорить навіть тоді, коли ми, можливо, цього не хотіли б. І власне, певні речі, які ще не здатні вербалізуватися, оформитися на рівні раціонального, можуть бути проговорені через власне тіло. З цим ми й пробували працювати.

Аліна Сарнацька, драматургиня:

– Я прийшла в драматургію випадково, мене заманили на курс до Максима Курочкіна в Театр ветеранів. Я ніколи не планувала писати для театру. І перше, що сказали нам на заняттях, що театр дуже негнучкий. Ви зможете сказати те, що хочете, якщо в театрі будуватимете свій голос і пробиватися років 10. Але сьогодні у виставі було все, що я хотіла сказати. І це сталось за рік. Дякую, що Молодий театр дозволив говорити. І за те, що це було так сміливо, без купюр.

Я три дні тому захистила дисертацію на тему протидії насильству. Важливо, що у виставі ми даємо голос цим людям, слухаємо їх, говоримо про їхні травми.

Для мене сьогодні дещо було відкриттям. 13-річна героїня, яку згвалтував сусід у ліфті, – це історія реальної дівчини. В інтерв'ю вона розповідає, що було далі. Вона втекла до подруги за три квартали, подзвонила мамі. Наступного дня мама поговорила з сусідом дядьою Юрою. Він кудись переїхав, а у них з'явились гроші. Тобто дяді Юрі нічого не було. І я знаю дівчат, історія яких завершується саме так. І не знаю жодної, де сталося навпаки. Коли я сьогодні почула: «Дядя Юра, тобі п#зда» – я була дуже вдячна за ці слова.

Вероніка Науменко, акторка:

– Мені, напевно, було найскладніше з-поміж усіх дівчат, бо я виросла в релігійній сім'ї. Про теми, порушені у виставі, у нас ніколи не говорили. Коли ми почали працювати, мені було важко відкинути внутрішні конфлікти. Змалку мені не дозволяли носити короткі спідниці, фарбувати нігті – бо «це побачить Бог». Тому на кожній репетиції я стояла й не розуміла. І я вдячна, що мені, як маленькій дитинці, дівчата пояснювали.

Завтра на виставу прийде моя мама. Але з татом складніше.

Анна Бащева, акторка:

– У нас насправді був інтимний процес репетиції. Ми пройшли великий шлях у роботі над своїми комплексами. Усі були налаштовані працювати максимально відверто, бо це важливо для такої роботи – говорити однією мовою, розуміти одна одну.

Були текстові репетиції, де ми читали Ребекку Солніт, Віржіні Деспент. Я виходила з репетиції – і мені хотілось плакати, бо всередині було дуже багато суперечливих емоцій. Бо є речі, про які ти ніколи не замислювалася, а вони поруч. На які ти закриваєш очі, бо тобі незручно за свої відчуття. Це був складний, терапевтичний процес. Мені здається, що з кожною з дівчат за цей час сталися трансформації. Це був досвід жіночого кола, що насправді в театрі буває рідко.

У нас був етичний статут репетицій: ми не засуджуємо, проявляємо повагу, якщо виникають тригерні, напружені ситуації, проговорюємо. Завдяки такому екологічному середовищу відбувся великий вкид енергії, коли кожна могла сказати те, що турбує й болить. За цю атмосферу я вдячна нашій роботі.

Даша Чечушкова, художниця:

– Це була найкраща робота в театрі. І моя третя вистава разом із Ніною Хижною.

Режисерка запропонувала мені взяти участь у цій виставі за кілька тижнів після того, як я втратила маму. Текст мене сильно вразив. Дякую Ніні за чесність, за прямоту, за підсвічення теми. Найважче було – проговорити разом, що ми відчуваємо. І важливо, що я можу переживати свою втрату у безпечному колі через цей текст. 

З першого дня було дуже багато сліз на питання «Що вас привело сюди, що зачепило?» В останній тиждень, коли ми вже бачили всю роботу разом, я кожну виставу плакала, плакала, плакала…

Альона Кома, композиторка:

– Я прочитала п'єсу й подумала: з музичної сторони, що я тут писатиму? Почала занурюватися в тему і якось поступово, за ці кілька місяців, почали спливати якісь мінорні моменти з життя, в яких проявлялися схожі історії: спогади з дитинства, якісь коментарі членів родини. Я подумала: «Ого».

Але завдання по музиці все ще було супер складне. Це моя третя вистава з Ніною Хижною і вона дуже відрізняється від того стилю, в якому я працюю. Ніна скинула перші референси, що це приблизно має бути. Я не знала, як таке створювати. Але потім усі ці міркування почали виявлятись якимись музичними експериментами. Було складно, але я рада, що за це взялася.

Ілля Разумейко, композитор, режисер сучасної опери:

– Мені як чоловіку було соромно і неприємно. Але це значить, що ви зробили свою роботу.

Провокативною цю виставу не хотілося б називати. Це нормальна, мейнстрімна вистава. «За двома зайцями», «Кайдашева сім'я» – оце провокаційно.

Максим Курочкін, драматург, сценарист:

– Справді сьогодні було відчуття проблиску нормальності. Так має бути, це базовий рівень розмови. Маємо говорити про все отакими словами, таким чином, з такою енергією, з таким талантом. 

Я насолоджуюсь тим, що, виявляється, держава (яку уособлює національний театр) може бути й така. Думаю, якби не було оцих процесів із Молодим театром, картонковий майдан був би інший. Тут була найважча перемога. Радію, що все змінюється у правильну сторону.

Скажу й елемент критики. Усе ж таки ми тягнемо в майбутнє певний елемент недовіри до тексту. Цей текст дуже болючий, він працює сам по собі. Ми можемо розшифрувати в контексті, що він трагічний. Навіщо так підсилювати його інтонацією? Ми граємо, що нам боляче, що це трагедія. Чому відсутня фарба нейтральності або веселого здивування, або веселого ігнорування? Давайте коли-небудь заради експерименту покладемо цьому край – спробуємо не дублювати текст.

Артем Мартинішин, актор:

– У моєму сприйнятті тема патріархату чи матріархату дуже полярна. І вистава це добре демонструє. А як ви бачите перемогу над цією патріархальністю в суспільстві? Чи потрібна перемога над патріархатом у вигляді матріархату? І чи усвідомлюєте ви відповідальність за те, що якась людина з екзальтованою психікою може прийти на цю виставу, подивитись її, підговорити своїх подруг у всьому світі й вони почнуть позбавляти світ від мужчин?

На питання Артема Мартинішина відповіла режисерка Ніна Хижна:

– Фемінізм – це не про домінацію жінки над чоловіком, це про рівноправ'я, про дотримання базових прав людини, коли до жінки ставляться як до людини.

Процитую трохи Ребекку Сомніт. Ми не заохочуємо до боротьби з чоловіками, ми заохочуємо побачити, що патріархат – це система, від якої страждають і жінки, й чоловіки. Тому що тією ж мірою, якою жіноче тіло належить чоловікам, належить об'єктивації, сексуалізації, тією ж мірою чоловіче тіло буде належати виробництву у мирний час і війні в стані воєнному. Це щось, від чого страждають і чоловіки, і жінки.

Але ми не можемо говорити за чоловіків – вони самі мають заявити про себе. І про свою вразливість, зокрема. І про те, як токсична маскулінність є зворотньою стороною цього патріархату.

Фото: Анастасія Телікова

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Монологи амазонок