Монологи амазонок

При перегляді спектаклю «Місячні» в Молодому театрі непокоїло відчуття, що я вже десь колись щось подібне бачив. Та й не десь, а в цьому ж таки театрі, що звався ще не Молодим, а Молодіжним.

Тоді, літ сорок тому, на його сцені з'явилась постановка Віктора Шулакова «Репортаж – інсценізація публіцистичної книги Віталія Коротича «Лице ненависті». Тематично – ці вистави, звісно, різні. Перша була спрямована проти американського імперіалізму часів Рейгана. Друга ж скерована проти імперіалізму, сказати б, вітчизняного – чоловічого, маскулінного.

Але в основі обох п'єс є спільна настанова: «вони» – погані, а «ми» – хороші. Спільне й те, що обидві вистави – документально-публіцистичні. А публіцистика на сцені вимагає певної одновимірності персонажів та експресивної (на межі агресії) подачі тексту. Тут головне – перекричати ворога, оглушити й паралізувати його, а заодно й глядача («Дядя Юра, тобі п#зда!!!» – як це двічі тріумфально повторено в «Місячних»). Це тріумф маси, тріумф зграї. Це торжество тілесної переконливості – дія «Місячних» відбувається в якомусь ніби фітнес-клубі, де прекрасні дівчата накачують м'язи поміж виголошуванням текстів цієї багатослівної п'єси. Коріння подібних видовищ ховається десь у дальшому чи ближчому минулому – в процесах над відьмами, в театралізованих «судах», у фізкультурних парадах 1930 років, маніфестаціях китайських хунвейбінів та інших моторошно-захоплюючих сплесках суспільних емоцій.

Публіцистика на сцені вимагає певної одновимірності персонажів та експресивної подачі тексту

Той, сорокарічної давності, «Репортаж» прожив недовго, бо ситуація у світі раптом змінилася. Але ж тоді, коли вистава робилася, ніхто ще не знав, що буде завтра, чим воно закінчиться і який слід по собі залишить.

Христофор ГРУША

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Тіло виносить на сцену всі досвіди – переживання, задоволення, сорому»