Вівальді без скрипок: різдвяний постмодерн

На цьогорічне Різдво 25 грудня у Харківській філармонії відбулася прем’єра перформативного концерту Vivaldi «Пори року», що запропонував нетрадиційне сценічне прочитання відомого барокового циклу.

Минуло вже понад 300 років від часу публікації партитури. Музика — хрестоматійна, звучить на Різдво повсюдно: приміром, в ті самі святкові дні «Пори року» презентувала кірха Св. Павла в Одесі. «Пори року» традиційно звучать у різдвяний період на багатьох європейських сценах. Водночас харківське виконання суттєво відрізнялося від звичного формату, поєднуючи музику, вокал і театральну дію.

Вибір матеріалу показовий: твір Антоніо Вівальді давно вийшов за межі академічного контексту й активно функціонує у культурі. Ця відкритість до інтерпретацій дозволила авторам проєкту працювати з музикою не як із завершеним каноном, а як із пластичним матеріалом.

Попри складну воєнну ситуацію, зал був заповнений. Філармонія Харкова функціонує з урахуванням відомих безпекових умов: підвальне приміщення гардеробу використовується як укриття. Але опалення в залі відсутнє: публіка сидить в пуховиках, пальтах, светрах. За таких обставин концерт засвідчує сталість інтересу харківської публіки до мистецьких подій.

Ключовим і несподіваним режисерським рішенням стала відмова від традиційного скрипкового ансамблю. Скрипкові партії були перекладені на вокал. Музична тканина твору зазнала принципової трансформації: інструментальна образність Вівальді була «озвучена» людським голосом. Академічний хор ім. В. Палкіна Харківської обласної філармонії співає, тримаючи в руках електронні планшети з партитурами. Але ні, не a cappella. Згори — як нагадування про барокову традицію — хористів супроводжує філармонійний орган. За клавіатурою-мануалом розташувався заслужений артист України Станіслав Калінін.

Імітативна ідея Вівальді тут — звуконаслідування: композитор ніби «малює» скрипковими акордами природу в різні пори. Музика ілюструє спів птахів, гуркіт грози, холодний вітер, ковзання заліза по льоду. Це виявилася органічним і в вокальному звучанні. Бо ж музичні інструменти свого часу створювалися для того, щоб наслідувати людський голос.

Диригентка Тетяна Герасимчук вибудувала чітку координацію між вокальною групою, органом і сценічною дією. Жести диригента у цьому проєкті стали не лише засобом управління хором, а й візуальним елементом, співвіднесеним зі світловими акцентами.

У перебіг концерту раптом вплітається драматична дія: з’явилися Німфа і Фавн (Марина Агеєнко та Антон Гусак, актори театру «Березіль»), які розгортають додаткову сюжетну лінію. Їхня пантомімічна дія не ілюструвала музику буквально, але створювала додатковий асоціативний план, співіснуючи з вокальним виконанням.

«Пори року» — музика бароко. Бароковому художньому мисленню, як відомо, притаманна певна надмірність виражальних засобів. Те ж можна стверджувати й про постмодерн. Саме надлишковість була зведена до принципу в перформативному сценічному проєкті Vivaldi «Пори року».

Чому у воєнному Харкові навколо музики венеційського композитора вибудували такий перформанс? Автори ідеї проєкту: диригентка Тетяна Герасимчук і академік-фізик Борис Гриньов, знаний також як колекціонер живопису і поет.

Всесвітньо відомі «Пори року», як відомо, є лише частиною цілого: це чотири концерти зі збірки Il cimento dell’armonia e dell’inventione («Суперечка гармонії з винаходом») — одного з новаторських творів епохи бароко, до якого входять 12 скрипкових концертів Антоніо Вівальді. Саме слово concerto в латинській традиції означає «змагання». Творча біографія Бориса Гриньова — приклад такої барокової дискусії між винаходом і гармонією. Тож шедевр Вівальді закономірно потрапив у коло його зацікавлень. Вірші Бориса Гриньова стали частиною своєрідного concerto — змагання між музикою, театром, світлом і темрявою. Їх виконував хор й декламувала артистка Харківського театру «Березіль» Інна Островська. Поетичний текст не прагнув пояснити музику, а створював паралельний смисловий рівень, вступаючи з нею у діалог.

Загальну режисуру перформативного концерту Vivaldi «Пори року» здійснив Костянтин Пономарьов. Він відомий як фешн-дизайнер, учасник показів Ukrainian Fashion Week. Утім, подібна зміна амплуа — не така вже й рідкість. Скажімо, дизайнера Жана-Поля Ґотьє світова преса без застережень називає театральним режисером. Тому проєкт тяжів до естетики постдраматичного театру, де різні медіуми співіснують без ієрархії. Суміжний фах, певно, дозволяє фешн-дизайнерові дивитися на сцену під іншим кутом. Наприклад, увімкнути снігову гармату під склепінням філармонії й притрусити паперовим «снігом» перші ряди публіки, як зробив Костянтин Пономарьов.

Не раз під час вистави глядачі згадували традиції Леся Курбаса, які колись шліфувалися саме тут, у Харкові — місті мистецького авангарду. І нині на сучасній сцені знову з чергового класика зішкрябали бронзу.

Ще одна несподіванка чекала на глядачів у фінальній частині («Зима»), найбільш драматургічно напруженій. У сприйнятті харківської публіки окремі сцени неминуче набували актуальних асоціацій, прочитувалася крізь призму воєнної реальності: як протиборство України і Оркостану… Хоча подібні смисли, зрозуміло, відсутні у первинному задумі Вівальді. Та згадаймо типову рису класичної музики — її актуальність, відкритість для інтерпретацій. Класика доречна завжди, тому її так охоче переосмислюють постмодерністи.

А коли у фіналі зі сцени зазвучали дитячі голоси, це було теж несподівано - але й водночас виправдано. Вокальний ансамбль «Сонячні промінці» Харківського музичного ліцею виконав «Щедрик», нагадавши, що класична зима — це не лише сніг, різдвяні янголи й Вівальді, а й також - Микола Леонтович.

Після дійства оплески дісталися режисерові вистави, диригентці, хорам — дорослому й дитячому… Аплодували й пані Тетяні Гриньовій. Вона стояла на сцені з букетом троянд, хоча не брала участі у перформансі. Але це вона дала поштовх творенню цієї поетично-театральної машинерії. Саме їй Борис Гриньов присвячував вірші.

Відкинь все зло, лише любов лиши

до тих, без кого ти не можеш жити,

А інших - не потрібно ворушити...

Та висновки робити не спіши:

завжди настане час, щоб підсумок підбити.

Загалом перформативний концерт Vivaldi «Пори року» продемонстрував прагнення до міждисциплінарності, відкритість до мистецького ризику. У ньому були задіяні митці різних харківських інституцій — філармонії, театру «Березіль», Будинку органної і камерної музики, навіть музичного ліцею. Відомо: чимало артистів із прифронтового Харкова роз’їхалися по Європах. Але ті, хто залишилися, певно, усвідомлюють цінність співпраці пліч-о-пліч.

Ми живемо в час, коли кожна мить радості сприймається як дар. І тепер навіть найсміливіші експерименти нікого не лякають, бо є реальність російського вторгнення. Мабуть, саме з подібних причин авангард завжди квітнув у часи війн і революцій – попри загрози і тривоги.

Наразі ж проєкт Vivaldi «Пори року» зафіксував характерний для сьогоднішнього Харкова стан культури — відкритої до ризику, співпраці й переосмислення класики. Що буде далі? Час підсумків іще не настав.