Від Маленького принца до Малого драматичного

Коли він уперше приїхав до Києва, то зовсім нічого не знав про столичне театральне життя. А у свої 23 – очолив Малий драматичний театр. Його звати Дмитро Весельський.

Дмитро народився у Рівному. Закінчив університет Карпенка-Карого, майстерня Едуарда Митницького. Тепер сам у цьому виші викладає режисуру.  Очолив Малий драматичний театр у 23 роки. Став наймолодшим художнім керівником театру в Україні.

Тоді Малий театр не входив у число найпопулярніших у столиці. До того ж тривалий час жив без власного дому. А коли отримав на вулиці Олеся Гончара приміщення, воно потребувало ремонту й переобладнання під театральний простір. Найперше, що зробив Дмитро – заявив, що відтепер вони працюватимуть у режимі репертуарного театру. Після цього частина колективу звільнилася, а після великого прослуховування, до театру прийшло багато молоді. Більшість із тих, хто працює досі, стали частиною колективу саме тоді.

За цей час театр став мультимедійним культурним простором, де відбуваються не лише вистави, а й інші мистецькі та освітні події. Тут реалізують лекційний проєкт «Театр у контексті», благодійні заходи та мініфестивалі.

Основою репертуарної політики та філософії Малого є гасло «Шануємо різноманіття». Театр намагається не повторюватись у жанрах і засобах виразності, розширює спектр вибору через український та перекладний сучасний і класичний матеріал. У репертуарі Малого є і класика, як «Маклена Граса» Миколи Куліша чи «Холодна мʼята» Григора Тютюнника, і сучасна драматургія: «Пісні Полісся» Людмили Тимошенко, чи «Сумнів» Джона Патріка Шенлі.

Театр випускає три-п'ять прем’єр на сезон. У репертуарі півтора десятка вистав, а колектив налічує близько 30 працівників, 14 з них – актори.

У Малому активно практикують роботу з режисерами-дебютантами. Дмитро запевняє, якщо хтось зуміє 10-хвилинною театральною замальовкою переконати його й показати, як саме уявляє майбутню виставу, то він обов’язково дасть молодому режисеру зелене світло на постановку.

Серед режисерських робіт Дмитра Весельського: «Сімейні сцени» (2014), «Даринка, Гриць та нечиста сила» (2014), «20 років без повітря» (2015) – усі в театрі на лівому березі Дніпра; «Місце для дракона» (2018), «Маклена Граса» (2020), «Довірливі розмови» (2023), «Пісні Полісся» (2023) – усі в Українському малому драматичному театрі; «Патетична соната» (2025) – Київський національний Молодий театр.

Розкажіть про ваш рівненський досвід до університету Карпенка-Карого. Чи можна вважати, що вступ до театрального був вашим початком з нуля?

– Так, вступ до Карпенка-Карого був для мене початком з нуля – у професійному театрі. Бо до того моє уявлення про театр та професію в цілому було доволі приблизним. Із шостого класу я відвідував театральну студію «Маленький принц» у рівненському палаці дітей та молоді. Це був той театр, що закохав мене в себе на все життя. Але, звичайно, він не був професійним. Я приїхав до Києва, нічого не знаючи про столичне театральне життя, ніколи не бачив жодної постановки тут. Під час вступної кампанії вперше подивитися виставу в театрі «Сузір’я», а після вступу ходив до театру мало не щодня.

Чому з першої спроби не вийшло очолити театр. Розкажіть про обидві спроби. Як це було?

– Це було у 2017-му. Один із перших конкурсів на заміщення вакантних посад. Конкурсна система була свіжим і незвіданим явищем. І ось я вирішив спробувати себе в ролі розвідника.

Не вдалося виграти з першого разу з об’єктивних причин. По-перше, я не був достатньо готовий до конкурсу. По-друге, серед моїх конкурентів була засновниця Малого театру Валентина Кімберська. Вона власне й перемогла, залишивши всіх конкурентів далеко позаду. Але через пів року оголосили новий конкурс. І в ньому переміг я.

Вашими вчителями були Едуард Митницький та Андрій Білоус. Як вони формували вас у творчому плані?

– Усе творче життя студента визначає майстерня, в яку він потрапить. У цьому сенсі мені страшенно пощастило. Я вступив на останній набір до Едуарда Марковича Митницького. І це дозволяло вже з першого курсу багато часу проводити в театрі на лівому березі. Я бував на репетиціях у Митницького та інших провідних режисерів, і цей досвід став визначальним у моєму навчанні. 

Школу Митницького я назвав би класичним драматичним театром, який виростає з театру Станіславського. Найулюбленішою формулою Едуарда Марковича була: «втілювати на сцені життя людського духу», тобто увага й цікавість до людської природи – на першому місці. Це людиноцентричний театр, спроба розібратись у внутрішньому світі, у внутрішньому конфлікті. Це те, що також називають психологічним театром. Хоча і драматичний, і психологічний театр – досить недосконалі, розмиті поняття, на мою думку.

Едуард Маркович приділяв більше уваги розмовам про театр з філософського погляду, розмовам про мистецтво в цілому і про природу людей, а Андрій Федорович Білоус, який працював на курсі другим викладачем, навчав більш фаховим речам, ремеслу.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Сутності подвійного призначення

Ви викладаєте режисуру в університеті Карпенка-Карого. На чому побудована ваша технологія навчання студентів? Що взяли у своїх вчителів, а що доводилось шукати в театрі й університеті вже самому, в нових умовах і обставинах?

– Зараз я художній керівник випускного 4 курсу режисури драматичного театру, на якому раніше був другим викладачем. Єдиний курс, який я як керівник випустив до цього – заочний курс режисури. Цей курс навчався в умовах епідемії та війни.

Режисура – це практична професія, режисурі не можливо навчити, «режисурі можна тільки навчитися». Мені пощастило з майстернею – було у кого вчитися. Сподіваюся, мої студенти також зможуть скористатися моїм досвідом з користю для себе. Але кожен із них іде своїм шляхом. Мені здається, що я дуже демократичний і не наполягаю на тому, щоб студенти любили й робили той театр, який я люблю.

Я сповідую людиноцентричний театр, чия увага спрямована всередину людини. Намагаюсь порушувати у своїх виставах злободенні проблеми, але робити це через пошук причин, шукати пояснення будь-яким явищам, перш за все у внутрішніх, індивідуальних сферах людського буття.

Які головні виклики й проблеми стоять перед нинішнім українським театром та українською театральною освітою?

– Проблем дуже багато і в театрі, і в освіті. Ставити єдиний діагноз було б спрощенням.

Якість освіти залежить від майстерні, до якої потрапляє абітурієнт. Різні майстерні мають різну статистику випускників, які залишаються у професії. І це – не найкраща ситуація. Отримуючи диплом спеціаліста, в якому зазначено «режисер театру», випускник нерідко не має відповідних фахових умінь і не готовий до професійної діяльності. Це засмучує і свідчить про системні проблеми у підготовці кадрів.

Багато випускників залишають професію ще й тому, що реалії театрального ринку в Україні складні. Більшість моїх колишніх студентів нині не працюють у театрі. Український театр не потребує тієї кількості режисерів, яку щороку випускають наші університети. Конкуренція надзвичайно висока, а сама професія – часто малоприбуткова. І коли випускники стикаються з цими обставинами в реальному житті, багато хто розуміє, що цей шлях – не для них.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Хащі Полісся у Малому театрі: новий вікенд “Театру в контексті”»

Попри те, що зараз український театр переживає так званий «бум», і глядацький потік справді бурхливіший, ніж раніше, грошей у театрі, як і раніше, обмаль. Наскільки цей «бум» впливає на якість театрального продукту – теж питання відкрите. Я вірю, що кількість рано чи пізно переходить у якість. Але чи є нинішня кількість глядачів наслідком нового рівня якості театрального продукту? Мені так не здається. Серед великої кількості постановок, які з’являються останніми роками, трапляються справді чудові роботи, проте вони часто губляться у морі посередніх.

Підвищену цікавість людей до театру я пов’язую з війною. І попри все вважаю цю цікавість позитивною. Увага до театру, що виникла останнім часом, надихає, спонукає, зобов’язує, а головне – створює конкуренцію.

На жаль, Малий театр не має реальної можливості заробляти гроші, лишаючись стаціонарним театром і працюючи на власному майданчику. У нас лише 50 глядацьких місць. Проблем із глядачами не було й до війни, а тепер – тим більше. Але навіть при повних залах це не може стати стабільним джерелом доходу. Якби ми мали мецената або спонсора, життя театру стало б значно простішим.

Розкажіть про Школу Малого театру. Для кого вона створена? Хто у ній викладає? І що чекає її випускників після завершення.

– Школа Малого театру – прекрасне явище, у яке я щиро закоханий. Хоча формально вона не належить до театру – спільною є лише назва. Наш зв’язок полягає в тому, що всі викладачі школи – актори Малого театру. Це додатковий спосіб заробітку. Актори об’єдналися, винайняли приміщення і створили простір, де можуть ділитися досвідом. Іноді випускники школи показують свої дипломні вистави на сцені Малого.

До школи приходять дорослі люди – успішні у своїх професіях, з потребою творчої реалізації. Навчання будується навколо курсу з акторської майстерності, який триває кілька місяців і завершується відкритим показом. Паралельно відбуваються майстер-класи зі сценічної мови, пластики тощо. Ми постійно шукаємо нові формати: нині добігає кінця курс із фізичного театру, раніше був експериментальний курс із режисури, який у співпраці з акторським курсом завершився короткими постановками.

Школа не претендує на надання професійної освіти – це простір для аматорів і всіх, хто хоче пізнати театр. «Аматор» я тут вживаю не у значенні «дилетант», а в значені «любитель», «той, хто любить». Хоча деякі студенти школи після навчання пробують себе у професії, ходять на кастинги, іноді навіть влаштовуються до театру. Але більшість приходять не за кар’єрою, а за натхненням, щоб відпочити й перемкнутися.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Школа арт-критики: концепція, виклики і базові потреби