Від драйву до розгубленості: як змінився український театр за більше як три роки великої війни

З 22 листопада по 30 листопада 2025 року у Львові, Івано-Франківську та Києві відбудеться фінальний етап VII Всеукраїнського театрального фестивалю-премії «Гра». Покажуть 14 вистав, які потрапили до шортліста фесту. 1 грудня відбудеться церемонія нагородження, на якій стануть відомі імена переможців.

До короткого списку премії «Гра» увійшли вистави, в яких митці використовували не апробовані формати, прийоми й теми, а де вони зробили крок уперед, каже голова експертної ради «Гри», мистецтвознавиця Ганна Веселовська в інтерв'ю «Радіо Культура». Ми вибрали головне з цієї розмови.  

Тенденції й виклики

У 2022-му і 2023 роках у театрі був неймовірний драйв, бажання працювати всупереч обставинам, показати наші вистави за кордоном, виявити себе. І на це відгукнувся глядач. Була взаємна любов українського глядача й українського театру.

У 2024-му відчулася якась розгубленість. Вже заявлені теми – зокрема, тема війни – вимагали глибшого пропрацювання. Не тільки емоційного захоплення. Війна несе проблеми, які не безпосередньо пов'язані з лінією фронту, стосунками цивільних і військових. Є багато болючих суспільних тем, у які театр має заходити. Наскільки він може, наскільки наважиться про це говорити – питання. Тож є тенденція невпевненості в собі.

У нас було захоплення українською класикою. І здавалося, ми з цієї скрині дістали все, що могли. Але це не так. Це була досить поверхова ревізія, яка тепер повинна стати глибшою.

Є проблеми з акторською майстерністю. Іноді бракує елементарної органічності існування на сцені

Колись у системі оцінювання вистав на перше місце ми ставили актуальність. Але було багато маніпулювання: не складно актуальну тематику висунути на перший план, а далі робити якісь симулякри. Важлива оригінальність. Тобто як актуальна річ може бути представлена в особливий спосіб. Наприклад, в афіші «Гри» є дві вистави, присвячені Володимиру Івасюку. «Червона рута» Львівського театру Заньковецької та «Хлопчик зі скрипкою в серці» Рівненського театру ляльок. Ніхто не ставив собі за мету, щоб у шортліст увійшли дві вистави про одного українського співака. Але спрацювала оригінальність ідеї. Через театр маємо оприявлювати важливих особистостей, навіть при всій суперечливості їхніх доль і навіть при суперечливості цих вистав.

Мені здається, у театрах є проблеми з акторською майстерністю. Іноді бракує елементарної органічності існування на сцені. Деякі вистави через це не потрапили до шортліста. Тобто хороший режисерський задум, але щось не допрацьовано.

Дуже просунулася перформативна лінія. Це не просто поєднання жанрів, театральних прийомів. А саме відчуття перформативності, яке важко давалося українському театру ще років 10 тому. Тому що ми звикли до текстового театру: актор повинен вийти на точку, стати на ній і говорити в зал чи до своїх колег. А цими роками відбувся поворот, у якому відчулася природа українського театру – імпровізаційність.

Театр дивляться набагато менше, але заходить він набагато глибше

Те, що називають «кінці з кінцями не сходиться» – є недотриманням художньої цілісності вистави. Молоді режисери фонтанують ідеями й створюють картинки – інколи фантастичні, які мають гарний вигляд у тіктоку та інстаграмі. Але якщо півтори години ти дивишся тільки картинки, які одна за одну не чіпляються і в ціле не складаються, то вистава стає пазлом, який розпався. Театр – це не картинки. Це глибша історія, прошивка. Театр дивляться набагато менше, але заходить він набагато глибше. Ти можеш побачити одну виставу за рік і потім весь час її згадувати. Важливо, щоб ідеї склалися в ціле. Щоб це був твій меседж до глядача. Бо театр – це публічність, аудиторія й величезна відповідальність.

Про фіналістів «Гри»

Щоб скласти шортліст, експерти таємним голосуванням обирають вистави із лонгліста, у кожній номінації. У фінал виходять постановки з найвищим балом.

За найкращу драматичну виставу великої сцени змагаються два київські театри: театр на Подолі – вистава «Процес» у постановці Давида Петросяна, і театр на лівому березі, вистава «Отелло» Оксани Дмитрієвої. Це дві резонансні театральні події. Не дивно, що саме вони залишились в короткому списку.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Давид Петросян став голосом «Процесу» Франца Кафки

Найкраща вистава для дітей. «Хлопчик зі скрипкою в серці» Рівненського обласного театру ляльок, про Володимира Івасюка. І «Аліса в Дивокраї» Сумського театру. Остання – вистава для сімейного перегляду. Це нестандартна інсценізація твору Льюїса Керрола. Там три Аліси. Ми пам'ятаємо, що головна героїня говорить одночасно із собою і з іншими персонажами, але не пояснюємо це собі. У виставі – це пояснено.  

Найкраща музична вистава. У шортліст увійшли три постановки. За результатами голосування, одна набрала 38 балів, а ще дві – 37. І нам нічого не залишалося, як усі три внести у короткий список. Це Gaia-24. Opera del Mondo (її створили композитори Ілля Разумейко та Роман Григорів. – УТ). Також «На русалчин Великдень» в театрі оперети, режисер Іван Уривський. І вистава «Червона рута» театру Заньковецької, режисер Максим Голенко. Це – гранти цьогорічної афіші.

Найкраща танцювальна вистава. У шортлісті одна робота: «Брехня» режисера Дениса Григорука, Одеський театр ляльок, за п'єсою Володимира Винниченка. Його п'єса дуже текстова, багато пояснень, хто й чому так зробив. А молодий режисер зі своїм креативним потенціалом зумів це зробити пластичними засобами.

Найкраща драматична вистава камерної сцени. Змагаються дві вистави. «Я, «Победа» і Берлін» режисерки Вероніки Літкевич у театрі Заньковецької. Та «Украдене щастя» Сумського театру, режисер Дмитро Некрасов. Її показували в Києві, були аншлаги. Дуже прониклива вистава, нова інтерпретація класичної п'єси. Події відбуваються в 1990-х.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Дмитро Некрасов: «Те, що для когось — хлам, для нас — художня цінність»

Найкраща вистава на перетині мистецького синтезу і жанрів та перформативних форм. Тут теж дві роботи. Вистава Івано-Франківського театру «1975». Цікава театральна робота, яку поставив словенський режисер Томі Янежич у межах міжнародного проєкту. У різних містах Європи робилися вистави й потім з'єднувалися в одне ціле. Тобто і глобальна, й локальна історія в одному театральному проєкті. Це, гадаю, майбутнє театру, коли ми зможемо свої локальні історії вписувати у глобальну історію, через театр розуміти, чому ми не «йдемо в Європу», а «ми в Європі». Друга – перформативна вистава театру «Нафта» з Харкова – «Хтось такий, як я» Ніни Хижної. Дуже сильна, експресивна, емоційна, надихаюча на те, що треба зберігати себе і свої сили.

У багатьох глядачів є пересторога йти на вистави про війну, бо дуже багато власних емоцій і переживань

У номінації за найкращу виставу-рефлексію на події російсько-української війни маємо дві постановки. Виставу Театру ветеранів за п'єсою «Військова мама» (режисер Олександр Ткачук. – УТ). І «Я повернуся» столичного театру «Золоті ворота». Остання – щемлива історія про дітей із Херсонщини, яких вивозили в анексований Крим. Документальна п'єса режисерки Анни Турло, яка спочатку провела дослідження історій цих дітей, а потім із цього вийшла вистава. У цій темі важливо не маніпулювати, бути чесним, не загравати з глядачем, а доносити всі нюанси дитячих доль. Там хороші акторські роботи. У багатьох глядачів зараз є пересторога йти на вистави про війну, бо дуже багато власних емоцій і переживань. Хочу сказати: не бійтесь, ідіть. Ця вистава дасть очищення, момент відвертості, щемливості й розуміння цієї ситуації, при всій важкості теми.

Як працює премія

Фестиваль-премія «Гра» оцінює вистави за минулий рік. Цього року на розгляд надіслали 135 заявок. Десять фахівців із різних театральних сфер, які входять до експертної ради, дивилися їх у відеозаписі. Сформували лонгліст із 35 вистав у різних номінаціях. Вистави з Харкова, Сум, Івано-Франківська, Львова, Кропивницького, Кривого Рогу та інших міст експерти дивилися наживо.

«Нас часто питали: «А ви що, справді їздите?» Ми справді їздимо й дивимося вистави наживо», – пояснює Ганна Веселовська.

Експерти формують шортліст із 14 вистав. На останньому етапі їх покажуть для міжнародного журі у Львові, Івано-Франківську, Києві.

Експертна рада змінюється кожен рік. Складається із представників різних театральних професій, які безпосередньо не дотичні до виробництва вистав. Немає режисерів, акторів, але є журналісти, театрознавці, фахівці з танцювального мистецтва, з музичного мистецтва.

«У цьому році до нашої команди долучився драматург Андрій Бондаренко. Музикознавиця Ліза Сіренко. Театрознавиця й журналістка Ганна Шерман, яка відновила журнал «Український театр». Фахівчиня з танцювального мистецтва Лілія Козинко. Театральна журналістка Людмила Олтаржевська. Ірина Зубченко, яка працює в Музеї театрального мистецтва. Це людина, яка може, говорячи науковою мовою, зробити компаративний аналіз, провести історичні паралелі. Роман Лаврентій зі Львова – кандидат мистецтвознавства, викладач кафедри театрознавства й акторської майстерності. Молода театрознавка Юлія Рахно. І Яна Партола з Харкова – театрознавка, викладачка й авторка багатьох досліджень. Дуже різна команда. Та афіша фестивалю-премії «Гра» демонструє наше намагання досягти консенсусу», – каже Ганна Веселовська.

У премії «Гра» сім номінацій:  

• Найкраща драматичну виставу великої сцени
• Найкраща вистава для дітей, підлітків та сімейного перегляду
• Найкраща музична вистава у жанрі опери/оперети/мюзиклу
• Найкраща танцювальна вистава й вистава фізичного театру
• Найкраща драматична вистава камерної сцени (до 150 глядачів)
• Найкраща вистава на перетині мистецького синтезу і жанрів та перформативних форм
• Найкраща вистава-рефлексія на події російсько-української війни.

Міжнародне журі також визначає найкращих акторів, найкращу режисуру та найкращу драматургію – із тих 14 вистав, які вони переглядають.

Цього року в міжнародному журі експерти з Іспанії, Польщі, Франції, Німеччини й Хорватії (на 13 листопада названі імена трьох із п'яти членів журі: Фанні Мартін – проєктна директорка, яка спеціалізується на фестивалях, нетворкінгу, міждисциплінарних проєктах, живому мистецтві. Виконавча директорка міжнародного Музичного бієнале в хорватському Загребі. Себастіан Шварц – німецький музикант, викладач та керівник у галузях мистецтва й культури. Роман Павловський-Фельберг – польський драматург, театральний куратор, критик та журналіст. – УТ).

«Кожен рік відбувається повна ротація журі. Це п'ятеро людей, які відкривають для себе український театр. І це теж виклик. Це практики театру – менеджери, актори, режисери, драматурги. Вони знають свій театр, знають, які теми є запитуваними для їхнього глядача. Наш театр викликає в них багато здивувань. Але вони роблять свій вибір. І мене він завжди трошки дивує», – каже Ганна Веселовська.