«Патріот»: погляд з ложі

На початку нового сезону Київська опера показала прем’єру рок-опери «Патріот» у постановці очільника театру Петра Качанова. Музична основа вистави – знакові твори української естради останніх десятиліть (аранжування Бориса Севастьянова й Івана Небесного).

Якби автор цих рядків мав приватну ложу в Київській опері, то не пропускав би жодного показу «Патріота» – щоб ще і ще раз втішитися улюбленими епізодами й виконавцями. А епізоди не улюблені – пропускав би, виходив би покурити. Коли маєш особисту ложу, це легко зробити так, щоб на тебе сердито не озиралася партерна публіка.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Від Братів Гадюкіних до Ллойда Вебера

Одразу позначу у виставі ті місця, що варті виходу на перекур. Це насамперед просвітянські діалоги та монологи – про державну мову, перипетії боротьби за українську незалежність, про Майдан і Крим, барикади, волонтерство і війну. Все перелічене, звісно, важливо, але написано часто суконною мовою школярських пресрелізів, й це часом ріже вухо. От виходить на сцену такий собі у вишиванці дядько Степан з Тернополя й розповідає про Вячеслава Чорновола і про те, якою була б Україна, якби Чорновола не вбили. Дядькова риторика нестерпно-агітаторська, отож, ідеш покурити. Проте важливо вчасно повернутися, щоб не пропустити, коли дядько Степан (Роман Перевертун) почне співати. Він робить це чудово і ти готовий простити йому все сказане перед тим.

Головна вада лібрето – нерідко нам спершу одновимірною прозою розказують про те, що вслід за цим звучатиме у музиці й у вокалі

Власне, головна вада лібрето (Дмитро Тодорюк) якраз у тому, що нерідко нам спершу одновимірною прозою розказують про те, що вслід за цим звучатиме у музиці й у вокалі, і звучатиме незрівнянно шляхетніше, багатовимірно й не вимагатиме зайвих пояснень. На щастя, трапляються й епізоди, коли проза і вокал взаємно-урівноважені, як-от у сцені прощальної зустрічі Любомира (Зіновій Карач) і Насті (Ольга Жмуріна) в Берліні.   

Отже, переходимо до улюбленого, до того, що хочеться чути й бачити в цій виставі знову, і не раз. Майже на початку вистави – чудовий епізод з міліцейським Сержантом (Сергій Макієнко) й Міліціонеркою (Вікторія Осадчук). Тут усе – в стилі соковитого народного лубка, здатного розвеселити і простодушну публіку, й навіть високочолих гурманів.

Є сцени, що їх, перепрошую за лірику, хочеться сховати за пазуху й потім дивитись і слухати на самоті. Приміром, сцена, коли Олена (Ганна Твердова) співає пісню Марії Бурмаки «Сонцем, небом, дощем», а по віконному склу котяться й котяться краплі дощу.

Янгол смерті не промовляє жодного слова – і не треба, бо смерть цього не любить

Ще одна прекрасна знахідка – чорний однокрилий Янгол смерті, що з'являється на сцені незадовго до фіналу. Янгол не промовляє жодного слова – і не треба, бо смерть цього не любить.

Або ось у другому акті – блискуча інсценізація пісні Братів Гадюкіних «Чому моя мама не любить мене». Перед нами сюрреалістичний хор лікарів з дурдому. Тут немає жодних словесних підводок чи пояснень, тільки вокал і пластика, але картинка настільки цілісна й наповнена смислом певної епохи, що мимоволі думаєш про те, що і всю виставу можна було б зробити саме за таким-от принципом, не вдаючись до отих, згаданих вище, вербальних уточнень, часом схожих на знаменитий підпис «Се лев, а не собака».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Постановка про покоління 1990-х

Втім, декотрі мої знайомі, котрі дивились виставу з партеру, вважають, що ота пізнавальна словесна інформація тут не зайва, а навіть корисна, «бо ми забуваємо, як усе насправді було».