«Мій прапор запісяв котик»: дебютний роман Лєни Лягушонкової презентували у книгарні «Сенс» і театрі «Золоті ворота»

У книгарні «Сенс» 22 серпня відбулася презентація книги Лєни Лягушонкової «Мій прапор запісяв котик». Це дебютний роман драматургині.

В одному з постів у фейсбуці Лєна Лягушонкова написала, що роман — це не про Донбас, це більше: «Про ініціацію жінки у посттоталітарному суспільстві, коли крім родинних травм із падінням Берлінського муру і розвалом СРСР на тебе звалюються всі травми власної країни, а в тебе один дональдака на усі, жвачка, ну ще максимум план Даллеса».

В анотації вказано, що це роман-фекшн про життя у селищі Станиця Луганська. Із сарказмом, абсурдними «правилами» існування і наслідування дивним прикметам. Але за чорним гумором і небанальними діалогами — тотальний біль, наслідки «виховання» та спроба намацування меж не/любові.

У розмові на презентації, яку модерувала Ольга Байбак — кураторка та менеджерка освітніх програм Національної спілки театральних діячів України, виконавча директорка Всеукраїнського театрального фестивалю-премії «Гра», авторка роману зазначила, що «книга могла бути жорсткішою».

Щоб бути в контексті, звісно, варто прочитати роман, а для тих, хто вже встиг, але не потрапив не презентацію, представляємо окремі уривки з бесіди Лєни Лягушонкової і Ольги Байбак.

Театр і драматургія

Лєна Лягушонкова: Театр, драматургія — це завжди колективна творчість. І драматургія теж у чомусь колективна справа. Відповідальність за якість кінцевого продукту розподіляється між усіма.

Драматургиня у театрі — це завжди трохи «інший». Якщо вистава вдалася — хвалять режисера, якщо провалилася — винен драматург. У цьому відчувається певна недооцінка, брак любові. Як казав мій тато: «Ти завжди недоколихана».

З іншого боку, є й комплекс меншовартості малої форми. Драматургія чи новела завжди ніби «трохи не дотягують» до великої прози, до роману.

Вдома в дитинстві в мене завжди стояли на полицях товсті романи, запилені, нерозкриті. І з дитинства мене тягнуло саме до цього формату.

У драматургії мені вистачало «дофаміну» — оцього хімічного підживлення, щоб завершити короткий текст на 140 сторінок. А от із романом склалося інакше. У мене випала нагода: три місяці в резиденції. Я ніби «запаслася гормонами», щоб завершити довгий твір.

Про п’єси на сцені

Деякі герої мого роману знайомі читачам і театралам за трилогією п’єс: «ПГТ», «Мать Горького» і «Мій прапор запісяв котик». Ці п’єси мали постановки і в Україні, й за кордоном.

«ПГТ» мала лише одне читання у 2019 році. Я написала її в жовтні й одразу відправила на конкурс Drama.UA у Львові. Там швидко організували читання, але я тоді думала, що все так просто працює: написав — і готово. Але це не так. Багато п’єс пишуться «в шухляду», і ця п’єса, як і багато інших, дійшла до дуже обмеженої аудиторії.

«Мать Горького» ставили у Львові — в Театрі Лесі Українки, у Чернівцях. Також планувалася прем’єра в київському театрі «Золоті ворота» на 28 лютого 2022 року, але, зрозуміло, чому вона не відбулася. На цьому постановки в Україні завершилися, хоча п’єса мала продовження за кордоном — у Німеччині та Польщі, де поставили трилогію, включно з «Мій прапор запісяв котик».

Щодо «Мій прапор запісяв котик» — цю п’єсу я дописувала під час початку вторгнення. Я сиділа в якомусь укритті й накатала текст, а потім відправила. У 2023 році ми поставили в TR Warszawa виставу «Мій прапор запісяв котик. Хроніки Донбасу» (Mój sztandar zasikał kotek. Kroniki z Donbasu). Постановка у Варшаві досі йде в репертуарі, і це наймасштабніша робота.

Для мене важливо, що це польські актори й польська режисерка, тобто постановка не для української публіки. Ми багато працювали над поясненнями: що означає той чи інший образ, чому герой у таких штанах, чому слухає таку музику. Були цікаві моменти, наприклад, молоді акторки не розуміли, чому героїня боїться гінеколога. Але була старша акторка, яка сказала: «У нас теж були такі часи, ми боялися». Комунікація була довгою, але плідною.

У Німеччині постановка була з українською командою — режисером, акторами. Вона була класною, але були нюанси: п’єса називається «Мать Горького», і люди думали, що це про матір Максима Горького. Доводилося пояснювати.

Робота над романом

Я писала роман у резиденції у Фінляндії. Жила в маленькому містечку, де разом зі мною було 584 людини (без мене — 583). Але за фінськими мірками це вважалося доволі велике поселення. Єдиним моїм «спілкуванням» був фін, якого я зустрічала дорогою до супермаркету за десять кілометрів, і ми просто віталися. Коли ж його не було, ставало зовсім самотньо.

Зайнятися там особливо не було чим, і «кукуха» починала потроху їхати, бо YouTube чи TikTok не подивишся постійно. Тому я поставила собі норму письма. Виявилося, що у мене непогана дисципліна: я вставала о дев’ятій і не вставала з-за столу, поки не писала десять тисяч знаків.

Щоб виконувати цю норму, доводилося писати те, що я знаю. Не відкладати: «ось це потім досліджу» чи «ось тут потрібна цитата». Коли постійно в дорозі, завжди бракує потрібних книжок чи журналів. А тут у мене було тільки дитинство і власні спогади — те, що завжди зі мною.

Друга причина: це мій перший роман, і хотілося «напхати» в нього якомога більше. Третя: я хотіла, щоб мене почули. Коли почала писати, у мене не було жодних домовленостей із видавцями. Я викладала уривки у фейсбуці, люди почали відгукуватися. І вже коли закінчила рукопис, мала усні домовленості. Думаю, я не витримала б класичного шляху з відправленням у видавництва, відмовами й листами «вибачте, ви не підходите».

«Палінодія» — літературний жанр, що означає відмову автора від своїх поглядів. Прямо конкретно я не скажу, від чого хочу відмовитися. Але я вже не поділяю деяких поглядів, які мала в дитинстві чи юності — мені важливо це зафіксувати. І ще — взяти відповідальність. Бо я хочу відповідати за те, що було, за те, що я робила. Це про чесність.

Про Луганськ і Донецьк

У Луганську, коли я зустрічалася зі своїми земляками й землячками, вони також помічали цю різницю в культурі. Для мене Донецьк — це про позолоту багатства, а Луганськ — про випалену землю. Такий у нас був вайб.

Коли ми приїжджали в Донецьк, наприклад, коли я вступала до університету в Донецьку, то відчувала меншовартість. Навіть порівняно з Донецьком. Хоча для когось із Києва чи іншого міста це все — одне сліпе вікно. І ще, коли згадують «окупований Донецьк і Луганськ», це сприймається як одне ціле, але це різні області.

До речі, я відчуваю себе першопрохідцем, бо ніде не бачила згадок про те, що в 2014 році моє селище міського типу Станиця Луганська намагалося відокремитися від так званої «ЛНР».

Для мене ментальне СМТ — це синонім меншовартості. Щось заважає тобі, але ти не можеш назвати, що саме. Напевно є програми, як побороти цю вивчену безпорадність, ці установки, але в тих умовах, де вони зароджувалися, ти мало що міг контролювати.

Деякі дії давали ілюзію контролю. Зараз я бачу, як ці забобони реінкарнуються, наприклад, у сучасних челенджах, типу «не їж цукор».

Про рольові моделі

Пастка дитинства: якщо щось трапилося, винна мати. Хто везе, того й поганяють. Якщо мама брала на себе відповідальність, то на неї й покладають провину. Батько ж — «ну, що з нього взяти, він батя».

Але я вдячна батькові, що він навчив мене «зістрибувати», бо слово «любов» можуть використовувати для маніпуляцій: «Я ж тебе люблю, зроби це», «Ти ж умієш найкраще, зроби».

Самоцензура у романі

Самоцензура була на 100 відсотків свідомою. По-перше, я «змішувала» образи реальних людей, щоб одні не образилися, а інші — образилися. По-друге, деякі люди в окупації, тож фільтрувала інформацію.

Крім свідомої самоцензури, була підсвідома — я не заходила в найтемніші, найстрашніші ділянки.

Я ще хочу написати книгу про театр. Але важливо, що я нікому не забороняю писати про себе. Про мене вже написали п’єсу не за моїм замовленням — мені повідомив колега.

Про фемінізм і мову

Я позиціоную себе як феміністку, але я не можу чітко сказати, феміністичний роман чи ні.

Для мене феміністична література — це та, що відкриває нові патерни поведінки, де жінка не йде протореним шляхом, а показує, що можна інакше. Свого часу це були Ельфріда Єлінек, Оксана Забужко. Якщо література змушує замислитися про роль жінки, це ще не фемінізм, але важливо, щоб були нові рольові моделі.

До речі, щодо мови, мій видавець, Анатолій, хвилювався через матюки і пропонував прибрати, особливо в дівчат. Я відмовилася, бо це означало б, що дівчата не можуть мати тих самих недоліків, що й хлопці. Дослідження показують, що матюки дають дофамін.

Після розмови відбулася автограф-сесія письменниці.

Наступного ж дня, 23 серпня, роман представили у театрі «Золоті ворота»: перед виставою «Бука» Лєна Лягушонкова підписувала книги, а після вистави (авторки: Лєна Лягушонкова та Катерина Пенькова, режисерка — Таня Губрій) — спілкування з глядачами.

Лєна Лягушонкова — українська драматургиня і письменниця, народилася в Станиці Луганській на Луганщині. У 2006 році закінчила історичний факультет Луганського національного університету імені Тараса Шевченка.

Першу пʼєсу написала у 2018 році. Відтоді активно співпрацює з театрами України та Європи.

Лавреатка премії «Краща молода драматургиня Європи 2022 року» від Schauspiel Stuttgart.

Двічі фіналістка драматургічного конкурсу «Аврора» (м. Бидгощ, Польща),

Лавреатка Всеукраїнського театрального фестивалю-премії «Гра» за кращий драматургічний текст («Кортес»).

Учасниця і з 2021 року кураторка Лабораторії драматургії НСТДУ.

Пʼєси «Мать Горького», «Чума» та «Життя на випадок війни» були поставлені на сценах України, Польщі, Німеччини.