Актор і воїн Андрій Луценко: «Я — за професійний театр. Без матюків і вульгарщини»

Спочатку — в театрі, потім — на війні. Коли у 2014 році розпочалася російська агресія, Андрій Луценко — актор з Івано-Франківська, не зміг залишитися осторонь. Він залишив сцену й пішов добровольцем на фронт. Донеччина, Маріуполь, окопи, служба. Там, серед понівеченої землі, зустрів жінку — волонтерку з Маріуполя. Кохання, яке виросло у вирі війни, стало опорою, новим початком.

Повернення додому було не лише поверненням до життя поза фронтом, а й до театру, до себе. Але серце дружини залишалося у рідному Маріуполі. І він зважився на черговий поворот: продав квартиру, залишив роботу й разом із дружиною переїхав до Маріуполя, де почали нову сторінку життя. У 2022 році Росія напала на Україну. Андрій став на захист Батьківщини.

Зараз він задіяний у виставах «Світчер», «Косметика ворога», «Віднесені вітром» Маріупольського театру, який релокований до Ужгорода.

Це історія Андрія Луценка — щира, болюча, світла.

Донеччина: «Принципово говорив українською»

У 2019-му влаштувався в Маріупольський театр, одразу увійшов у репертуар, багато працював. Можна сказати, жив у театрі. Але контраст між Івано-Франківськом і Маріуполем був відчутний.

У Франківську — люди, які гордяться своєю українськістю. Там, коли питаєш: «Хто ти?», чуєш: «Українець». У Маріуполі ж часто відповіді були розмиті: «Ми — славянє, адін народ», «Мой родной язик — російський, але я люблю Україну». Це пострадянське внутрішнє змішання, яке ще довго буде відгукуватися.

У театрі панувала радянська естетика. Акторська школа, російська класика, повага до старших — все це лишалося зразком професіоналізму. Формально назву змінили — прибрали «російський драматичний», але культура театру залишалась такою ж. Проте, не було відвертої проросійської пропаганди на сцені. І все ж — це був театр, збудований на російській естетиці, російській мові й традиціях.

Це був театр, збудований на російській естетиці

Я принципово говорив українською. Спершу на мене дивилися з подивом. Але вже за два-три місяці колеги почали вітатися українською, згодом у спілкуванні зі мною переходили на українську. Не всі, звісно. І не всі поділяли мої погляди. Багато хто залишався байдужим до всього українського — їм було комфортно в старій системі. Але були й інакші.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Воїн і актор Макс Девізоров: «На фронті жартують не тому, що весело, а щоб вижити. І це треба показувати на сцені»

Парадокс: дехто з тих, хто вдягав вишиванки, зараз працює в окупованому Маріуполі, у відродженому «русском драматическом театре». Люди, які виїжджали під обстрілами, отримували притулок в українських театрах — а потім поверталися. І тепер виступають на концертах для російських військових. Є ті, кого знаю особисто. Один — заслужений артист України, громадянин нашої держави — Олександр Арутюнян, — нині розповідає в інтерв’ю сепаратистским медіа, як «добре, що прийшла Росія-матушка».

Так, я сприймаю це емоційно. Не розумію, як можна після всього побаченого, після бомбардувань повернутися і служити окупаційній владі? Якщо ти залишився — але не працюєш на росіян, виживаєш, як можеш — це ще можна зрозуміти. Але працювати в культурі на пропаганду? Це — зрада.

Як можна після всього служити окупаційній владі?

Однак Україна як держава не дала цим людям належної підтримки — тим, хто втік від війни, залишився без житла, без стабільності. Я сам знімаю квартиру в Ужгороді. Плачу 13,5 тисячі плюс комуналка. Пільг нема. Програма підтримки — мізерна, або взагалі відсутня. І це питання державної політики підтримки. Бо поки що, на жаль, виходить, що зрадники облаштовуються на місцях, а вірні своїй країні — виживають самотужки.

Ранок 24 лютого

2014-й. Тоді ніхто не знав, що нас чекає. Почали формувати окрему прикордонну бойову комендатуру — ОПБК. Нас забрали у Великих Мостах — це місто на Львівщіні. Ми два місяці проходили бойове злагодження. По-справжньому: бігали, повзали, стріляли, кидали гранати. Маскування, укріплення, навчання з усіх видів зброї.

Повномасштабне. Ви питаєте, чи я очікував, що буде отак? Ні. Та хто ж таке міг уявити? Я і в 2014-му був у шоці. Та які війни! Санкції, економіка, дипломатія — ще куди не йшло.

Ви питаєте, чи я очікував, що буде отак? Ні.

А у 2022 році всі попереджали: й американці, і британці, їхні розвідки. Але в нас… Слухаєш заяви: «все під контролем», «нічого не буде», «шашлики смажитимемо». Та чесно кажучи, я сам думав, що Росія на це не наважиться. Пограє м’язами лише. А вийшло — інакше.

Вранці 24 лютого 2022 року дружина розбудила. Каже, війна. А в Борисполі під Києвом у мене мама, сестра. Їду у військкомат — я ж в оперативному резерві, бо АТОвський. Думаю, треба. Хоча міг і не їхати — мав право одразу до прикордонного загону. Заїхав у театр, зайшов до директора, Володимира Каженкова. Каже: «Ти точно йдеш?» Кажу: «Йду. Може, на тиждень, може, на місяць. Думаю, не затягнеться». Попрощалися.

Повернувся додому. Зібрав речі, дістав старі атошні берці з кулька в шафі. Увечері був у прикордонному загоні. Тривога. Зразу — в підвал. Не встиг офіційно оформитись, як уже подумки готувався до прильоту.

Зібрав речі, дістав старі атошні берці з кулька в шафі

Далі все, як у сні. Зброя, бронежилет. Добу провели у прикордонному загоні. Потім — терміновий виїзд усього особового складу за межі Маріуполя. Я побачив там свого друга, Валеру Северюхіна. Кажу: «Візьми до себе у підрозділ». Він каже: «Зараз, чекай». І побіг. А я зустрічаю майора Дудніка — класний мужик, кадровик, толковий офіцер. Побачив — і зразу: «О, ви в нас служили? Давайте до ПКШР (прикордонна комендатура швидкого реагування. — УТ), ви ж навчалися на оператора СПГ (станковий протитанковий гранатомет. — УТ)». Кажу: «Та який з мене зараз оператор, зір уже не той». — «Ну, номер обслуги — пішло».Так мене направили в Новотроїцьке.

А Валера… Він з підрозділом поїхав у порт. Потім — на Азовсталь. Полон. Більше двох років там пробув… Майор Дуднік теж потрапив у полон. Слава Богу їх обміняли. Обидва зараз живі, в Україні.

Нас направили кудись, ніхто не розумів, куди. Приїхали у Дніпропетровську область — поле, плацдарм. Там зібрали всіх, хто вцілів. Потім знову Донеччина: Новоандріївка, Волноваха, якась закинута общага. Ми мали полювати на «блукаючий» танк, що з’являвся й зникав. Потім — башта, позиція. Контактні бої, стрілкотня, ВОГи, СПГ, міномети.

Другий день народження

Далі — відхід. Хлопці вже окопчики викопали, тільки почали облаштовуватись — команда: виїзд. Їдемо з Волновахи — траса, поворот на Валер'яновку. І тут починається: арта, танки, 120-міліметрові. Врятувала стара траншея ще з АТО. Поранені, крики, хаос. Думав, що вже кінець. Змогли дістатися до Валер’яновки. Там — скупчення. Зараз розумію, як це було небезпечно. Але тоді здавалося: «Клас, всі зібралися, зараз дамо жару!»

Мар'янка, Солодке, Славне. Назви цих сіл — як у кіно

Знову в Новоандріївку. Далі — Волноваха. Звідти — в Благодатне. Переночували в старій хаті. Команда: видавлювати ворога. Бої, СПГ, обстріли, і знову — вивід. Стоїмо в колоні на виїзді, темно вже. Думаю: «Чого ми не їдемо?» Виявляється, чекали наших хлопців з іншого краю села. Їх оточили, когось взяли у полон. Мій товариш — Ярема, з Івано-Франківщини там загинув. Двом вдалося вийти самотужки і приєднатися до нас вже у Кураховому.

Далі Мар'янка, Солодке, Славне. Назви цих сіл — як у кіно.

Знаєте, три перші місяці повномасштабної, як не звучало б дивно, це були найщасливіші дні війни. Було відчуття, що вся країна воює. Вся. Єдність була. Не одні ми на нулі. Не одні хлопці в окопах. Це давало силу.

Час іде, ми — на «передку», а в тилу новини про те, як той нажився, той утік. ВЛК — суцільна показуха, військкомати — ще гірше.  Яйця по 17 гривень.

І ти думаєш: «Та що, чорт забирай, відбувається? Хто нами керує?» А виходить, що або ідіоти, або крадії. Дякувати Богу, що є такі, як генерал Дмитро Марченко, той самий «Марчелло», який Миколаїв відстояв. І інші толкові генерали.

Думаєш: ну добре, нас мали ж міняти через рік, як в АТО було — відслужив, ротація. Ага, фіг вам. Два роки — і ніхто тебе не чіпає. Бачиш, що робиться в тилу. Це демотивує.

Із нами воював учитель. Ми стояли в посадці у Солодкому. Він передзвонює своїм учням

Пам'ятаю, як із нами воював хлопець — учитель. Ми стояли в посадці у Солодкому. Він передзвонює своїм учням. Вибачте, але він не для війни. Навіщо таких людей забирати на фронт? А потім бачиш іншого — мажор, весь накачаний, у спортзалі, на крутій тачці. І ти питаєш себе: за що ми тут воюємо? 

Два роки і два місяці я був на війні. Звільнили за станом здоров’я. Виявили серйозні проблеми. Мені пощастило з одеськими лікарями Держприкордонслужби. Вони нормально до всього поставились, діагностували, полікували. Але через рік треба знову курс лікування проходити. Не у шпиталі, а додому приходить медсестра. Це брехня, що військовим усе безкоштовно. У шпиталі — так. Але зараз я сам усе купую. Кажуть, що пільги є, але по факту немає. І ми не за ними йшли на фронт. Ми йшли — бо війна. Бо напад. Бо Донеччина. Бо наша земля. 

Ось і сталося. Дивні мрії 2022 року. Мої берці, носили мене у Волновасі, Благодатному, Славному, Солодкому, Мар'янці, на початку 2024-го на березі Дніпра Херсонщини... Думав, мріяв, що буду живим і колись у цих берцях пройдусь по сцені.

Сьогодні вони грали у виставі як реквізит, були зі мною на сцені Тернопільського драматичного театру, у виставі «Віднесені вітром».

20 листопада будуть на сцені театру в Києві. Дякую Боже за все.

Повернення на сцену

Ми з дружиною живемо в Ужгороді. Я працюю у Маріупольському театрі, який сюди переїхав.

Про виставу «Віднесені вітром»

— Ця роль для вас важлива?

— Неважлива. Але приємна. Було цікаво над нею працювати. Матеріал хороший, є елемент правди. Те, про що зазвичай мовчать. Авторка п’єси — Людмила Тимошенко мені сподобалася. Але от паперові костюми — не моє. Усі захоплюються: крафтовий папір, художній задум… Та ну, хлопці.  Давайте про тему говорити, а не про папір. Хай собі горить, тліє. Символізм — добре, але мені це чуже.  Я — за нормальний театр, без цих експериментів. За професійний театр, без матюків на сцені, без вульгарщини. 

«Косметика ворога»

Це такий випадок, коли все склалося ідеально. І я запрошую на цю виставу не тому, що граю там головну роль — Текстора Текселя. А тому, що це справді сильна робота. Авторка — Амелі Нотомб. Текст глибокий, багатошаровий. Але текст — це ще не вистава. Тут важливо, хто його бере до рук. І нам пощастило.

Режисер — Богдан Ревкевич зі Львова, з театру імені Заньковецької. Він дуже точно зчитав суть. Не просто зробив інсценізацію — він вийшов за межі тексту, відчув, про що ця історія насправді. Художнє оформлення — фантастичне завдяки Наталці Тарасенко. Сценографія точна, символічна, нічого зайвого. Атмосфера — як тиск у грудях.

Сценографія точна, символічна, нічого зайвого. Атмосфера — як тиск у грудях

На сцені нас двоє — я і Ігор Кітриш, чудовий актор. І ще дві дівчинки — одна грає хлопця, друга — героїню. Образ героїні прописаний у п’єсі, а от хлопчик — це придумка режисера. Влучне доповнення. Хлопчик із літачком, із коробочкою — він символ дитячих травм, які тягнуться за нами все життя. Режисер через нього підкреслює психологічну глибину тексту. Це не просто роль, це образ-провісник, щось архетипне. Він не говорить нічого, але його присутність — промовиста.

Ця п’єса вимагає тонкого підходу, її не можна грати в лоб. Це історія про внутрішнього ворога, який зжирає нас ізсередини. І якщо цього не відчути — нічого не вийде. Ми ж намагаємось говорити з глядачем чесно. Не грати — проживати. Це історія про кожного з нас. У ній є і тиша, і вибухи, і внутрішній монолог, і зовнішній конфлікт. Це такий текст, який б'є не в голову, а в серце. І коли чуєш, що глядач після фіналу вистави кілька секунд сидить у гробовій тиші, а тільки потім — гучні оплески, значить, ми попали в точку.

Про майбутні прем'єри

Зараз в театрі працює режисер Юрій Одинокий — його запросили поставити виставу «Ніч у Лісабоні» за Ремарком.

У театр приїхав професіонал. Я дуже цьому радий. Ми знайомі не близько, але я його пам’ятаю ще з Івано-Франківська 2008–2009 років. Це інтелігентна людина, яка розуміє, що таке театр. Він сам переробив роман Ремарка на п’єсу — грамотно, тонко. І я щасливий, що він узявся за це. Знаєте, ми з Одиноким говорили: може, досить уже плакати? Скільки можна витирати носа: «Ми зруйновані, пожалійте нас». Може, вже час поставити щось інше? Комедію, наприклад. Сміятися — теж потрібно. Люди мають жити. Піднімати настрій. І якщо в країні працюють стриптиз-клуби, то театр може працювати тим паче.

Було б круто, якби він знову поставив «Шум за кулісами» — виставу, яка колись врятувала Франківський театр. Впевнений, що прем’єра у серпні 2025 року пройде гідно.

«Шлях додому»

Мене запросили долучитися до роботи над виставою «Шлях додому» у Запорізькому музично-драматичному театрі імені Магара. Цю п'єсу написав Ігор Тур за мотивами оповідання «Матері» генерала поліції Артема Киська. «Шлях додому» — це пʼєса попередження про загрозу «pyсского мира» не тільки нам, українцям, а й усьому цивілізованому світу. Прем'єра цього матеріалу відбулася у 2020 році: тоді виставу побачили жителі 26 міст і населених пунктів Донеччини. За мотивами п'єси був стоврений кіносценарій, але повномасштабне вторгнення завадило зйомкам фільму.

Ми розпочинаємо роботу над виставою найближчим часом.

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.