Про сім вистав національного театру в Яссах

1 – 6 грудня у румунському місті Ясси відбувся фестиваль «Дні Ясського національного театру» – Teatrul National Iasi. Він присвячений двом датам: 128-річчю з дня відкриття театру та 208-й річниці показу першої вистави румунською мовою.

Участь у фестивалі дала змогу побачити сім найкращих вистав колективу останнього періоду. Різні за драматургією, жанрами, сценічним втіленням вони показали яскраву палітру можливостей цього театру. Переконана, що на світовій театральній мапі Румунія представлена потужним мистецьким простором саме завдяки творчості Ясського національного театру імені Василе Александрі. Це самобутній цікавий театр із вражаючою глибиною естетичних пошуків, потужним акторським складом, режисерськими інтерпретаціями та рішеннями.  

Вистави йшли румунською мовою без перекладу. Це дало змогу якнайкраще відчути нюанси акторського виконання, сприймати дійство на рівні чистих емоцій, відчувати насолоду від споглядання за віртуозною й натхненною акторською роботою, амплітудою й різноманіттям виконавських прийомів, надзвичайною органікою та переконливістю сценічних трактувань.

Відкривала фестиваль масштабна постановка класика англійської драматургії Томаса Міддлтона «Жінки бережіться жінок: Трагедія» в режисурі майстра Сільвіу Пуркарете. Події вистави відбувається у божевільні. Поряд зі складною і багатосенсовою режисерською конструкцією метафори божевільного світу, що тримається на інтригах і протистоянні й не змінюється з античних часів, існує потужна сценографія. Вражаючі розміром, величні, проте пошарпані часом середньовічні колони трансформуються, змінюючи локації й надаючи кожній мізансцені відповідного змісту й візуальної визначеності.

Середньовічні колони трансформуються, змінюючи локації й надаючи кожній мізансцені відповідного змісту й візуальної визначеності

Перетинання кількох сюжетних ліній формують історію про жіночу підступність на тлі загальної історії людства з незмінними катаклізмами, зрадами, вбивствами та обманами. Розкішне акторське виконання, стрімка закручена інтрига, виразні асоціації глобальних метафор представляють це величне театральне дійство, де справжні людські цінності виявляються порожніми словами. У фінальній сцені, де кульмінацією стає розстріл усіх персонажів, живими залишаються представник вищого духовенства і найтупіший тип. Саме такі категорії людства стають незнищенними, тому художній вердикт творців вистави невтішний для людства.

Живими залишаються представник вищого духовенства і найтупіший тип

Візуальний, музичний, звуковий ряд сплетені у довершену сценічну форму, що вражає метафорою світу, який віками не змінюється у своєму божевіллі.

Камерна вистава «Страхи» Анни Соріни Корнеану в режисурі Ірини Попеску-Боєру теж звертається до світу жінок, але сучасних. Спектакль зроблений у вигляді прийому у психотерапевта. Різні героїні – за віком, темпераментом, виглядом – розповідають про свої страхи, що переслідують їх із дитинства. Прозорі пластикові кабінки відокремлюють кожну героїню, представляючи оманливий захист від загрозливого світу. Глибока психологічна гра актрис наближена до документального театру, відтак у глядачів народжуються думки про можливість вирішення власних страхів.

У двох румунських виставах були згадки про війну в Україні. У фантасмагорії «Гаага» драматургиня Саша Денисова (уродженка Києва. – УТ) вигадала майбутній суд над російськими злочинцями на чолі з Путіним. Режисер Крістіан Хаджі-Кулеа у фарсовій манері, зберігаючи з допомогою великих масок портретну схожість, виводить на сцену російську правлячу верхівку з точним зазначенням прізвищ і через історію української дівчинки у пронизливому перевтіленні Діани Роман показує, як на гаазькому суді ці персонажі валитимуть один на одного вину за воєнні злочини. На екрані – відеоконстатація цих злодіянь: вибухи, ракети, зруйновані міста України, вбиті діти.

У двох румунських виставах були згадки про війну в Україні

Знаково, що в Румунії відгукуються таким застереженням агресії мовою мистецтва, демонструючи підтримку України.

Та ж неймовірна актриса Діана Роман зіграла головну роль у виставі, яка теж своєрідно розповіла про війну.

У п’єсі «Лісістрата, моя любов» Матей Вішнек зробив цікаве переосмислення комедії Аристофана. Тут войовничі чоловіки піддаються на умовляння жінок на чолі з Лісістратою і втрачають своє чоловіче начало. На екрані – кадри численних світових воєн, впізнавані картини руйнувань, є й кадри сучасної української війни. Проте, хто ж хоче війн? І от чоловіки відмовляються від своєї суті. Що з того виходить, режисер Залан Закаріас вирішує у пластично-вокальному-музичному ключі. Чоловіки кумедно виглядають у рожевих пухнастих капцях, одязі з рюшами. Тільки-но вони войовничо ревіли та гриміли залізними обладунками, і ось вже без усіляких ознак агресії лагідно рухаються, бавлячись м’якими іграшками. Жінки задоволені, чоловіки поряд, не на війні… Але коли знову приходить загроза ворожого нападу, нікому захищати їх, місто, країну. Вистава комедійна, втім, мораль її серйозна – чоловіки повинні залишатися чоловіками.

Постановка комедійна, втім, мораль її серйозна

У театральному просторі «Театр3» було представлено три вистави режисера Раду Афріма. Він самобутньо й оригінально «обжив» цей сценічний майданчик, створивши тут захопливий і химерний світ своїх вистав. Однодумцями та співавторами режисера виступили сценографи Анна Купас («Час для радості» Арне Лугре), Космін Флореа («Антологія зникнення» за прозою сучасних румунських письменниць, «Місто бідних дівчат» Раду Тудорана). У сценографії поєднано кілька просторів, які взаємодіють і водночас існують самостійно. Свідома відмова від театральної умовності породжує дивовижну атмосферу правди, справжності. Створюється докладний, майже документальний світ оповіді й це викликає відчуття довіри, розуміння існування героїв вистав. Режисер добивається того, що текст у виконанні акторів неначе вібрує і перетворюється на візуальну поезію, енергетичну, асоціативну, відроджувальну.

У всіх трьох виставах – відкритий прийом сценічного простору. Вистава починає жити ще до початку дії, поки глядачі займають місця. Акторів можна розглядати, вписуючи їх у відповідний інтер’єр і це породжує якусь особливу атмосферу співучасті. У «Часі для радості» у сценографії використана візуальна графічна чіткість ліній – стін, високих віконних отворів, площин, столів, лави. Цей горизонтально-вертикальний порядок повинен констатувати гармонію та правильність буття. І раптом всередині цієї чіткої й холодної гармонії – осердя ламаних, заплутаних ліній людських стосунків, клубок найгарячіших пристрастей. Так засвідчується контраст істинного світу і складності людини, її стосунків з іншими.

Усі персонажі після загибелі головного героя у приголомшливому виконанні Развана Конту прагнуть знайти порозуміння. У цьому продиранні крізь загальну душевну глухоту й непримиримість зосереджена висока гуманістична потуга вистави. Актори працюють у злагодженому ансамблі, кожен із них – зірковий виконавець, що демонструє високе уміння створювати точний малюнок характеру, вигадливо проявляти його індивідуальну сутність, органічно поєднувати у взаємодії з іншими персонажами. Вони натхненно створюють поле правди і щирості, тієї творчості, заради якої й існує театр.

Вистава починає жити ще до початку дії, поки глядачі займають місця

У виставі «Місто бідних дівчат», на мій погляд, режисер дещо експлуатує винайдений прийом і форму, навіть цитує свої ж знахідки. Це робить дію певним чином передбачуваною, хоча, звісно не псує відчуття першокласності цієї вистави.

Втім, вершиною сценічної довершеності для мене стала вистава «Антологія зникнення». Сценографічна чорна земля, яка заповнює підлогу й інші площини сцени, вертикальні картини візуально поглиблюють і так немалий простір, урізноманітнюють його майданчики, за відчиненими вікнами бачиться нове, невідоме, що манить перспективами. Все це створює дивний, химерний світ.

Образ землі тут багатозначний, земля справжня, в яку можна закопати мерців, власні проблеми й посадити картоплю, вона – початок і кінець. Земля реальна – як свідчення твердого ґрунту під ногами, і земля як ідея роду. Персонажі борсаються в ній і на їхніх оголених тілах залишаються сліди землі, в ієрогліфах цих відбитків неабияка багатозначність. В усіх виставах, а особливо в цій, режисер Раду Афрім показує себе майстром сценічної поліфонії. Незбагненним чином кожен елемент декорації, кожна мізансцена, картина існують одночасно, діють в унісон і в цій поліфонії емоційного звучання відчувається потуга злагодження задуму.

Раду Афрім показує себе майстром сценічної поліфонії

Але найбільше поліфонічне звучання проявляється в акторській грі, як точно працюють актори у спільності, тримаючи й ведучи свою партію. Прикладом найвищого вміння виявляти поліфонічну чистоту звучання стала новела «Сільське весілля». Яскрава психологія кожного образу, втілена у комічні, ексцентричні, майже циркові зовнішні проявлення, досконала пластична партитура, прояви відвертого народного гумору, словесна еквілібристика схожа на звучання оркестру, одностайного й віртуозного.

Мізансцена побудована фронтально, кожного персонажа можна добре розгледіти, захопитися живістю й колоритом образу, подивуватися на якому енергетичному градусі вони існують, як злагоджено вибудовують цю карколомну яскраву картинку сільського весілля.

Вистава балансує на межі трагікомічного, коли персонаж актора Дімітру Наструніку намагається зачинити вхідні двері, що не піддаються через ураганний сніжний вітер. Актор демонструє гіпертрофоване намагання справитися з тими неслухняними дверима під виття білої хуртовини, що валить у прочинений отвір – численні падіння, перехоплювання дверей обома руками, перекочування, карколомні згинання під поривами вітру, здавалося б, от-от і вдасться зачинити ті кліті двері, але ж ні, знову порив вітру й неймовірні гімнастичні кульбіти.

Він намагається зачинити вхідні двері, що не піддаються через ураганний сніжний вітер

Вистава складається з прозових творів сучасних румунських письменниць. Сценічні новели ніби не пов’язані сюжетно одна з одною, та вони пронизані однією думкою про пам'ять, яка тривожить, не залишає, не дає жити і врешті дарує надію. Історія про двох дочок одного батька і різних матерів та ляльку, що стала предметом трагічної суперечки між дівчатками, червоною лінією проходить через інші сцени. У тій же манері поліфонії дії. Режисер так вигадливо компонує їх, поєднує і пов’язує, що виходить одне велике узагальнення про людський біль і спокуту, прощення і можливість жити далі. Через катарсис фіналу приходить момент істини, театр раптом перестає бути вигадкою, як у справжньому житті кожен подумки повторює за акторами: я пам’ятаю… І в цій несподіваній спільній молитві народжується найвище співчуття, яке виводить театр далеко за межі рампи.

Виходить одне велике узагальнення про людський біль і спокуту, прощення і можливість жити далі

Мене вразила діяльність Teatrul National Iasi. Навіть по тому відсотку вистав, представлених на другому фестивалі Днів видно, наскільки творчо-потужно формується репертуар, наскільки серйозно звертається театр до глядачів, досліджуючи теми мистецтва і людини. Вразила акторська трупа – талановиті, творчі, індивідуально-яскраві, вигадливі, креативні, позбавлені штампів, оригінальні й надзвичайно природні! Згадую із захопленням усіх, усім браво!

Дякую Teatrul National Iasi за можливість познайомитись з вашим мистецтвом. Кожна з показаних на фестивалі вистав, може прикрасити програму будь-якого престижного міжнародного театрального фестивалю. Вистави цього театру – це вирішення світоглядних художніх завдань, привід для серйозної розмови про можливості й силу театру, про ефективність проєкції його мистецтва на дійсність і надія на удосконалення світу, в якому ми всі живемо.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: А он і Авіньйон