А он і Авіньйон

Нинішнього літа на Авіньйонському фестивалі побували столичні франківці з виставою «Калігула». Ми поставили кілька запитань виконавцям головної ролі – Віталію Ажнову та Олександру Рудинському.   

Як ви туди потрапили? Як це взагалі відбувається – дзвонить вам директор фестивалю Тьяго Родріґес і каже: «Приїжджайте, хлопці». Чи як?

В.А.: Мені просто повідомили, що також поїду в Авіньйон. Тобто для мене все відбулося тривіально. Але розумію, що театр і партнери доклали чималих зусиль, щоб ми змогли взяти участь у такому фестивалі.

О.Р.: Я починав займатися фестивальною діяльністю рік тому саме з вистави «Калігула». Запропонував Івану Уривському, що шукатиму фестивалі, на які ми можемо їздити. Пішов до Дмитра Богомазова, щоб він поговорив із Михайлом Захаревичем. Він сказав: “Нереально, що зараз хтось захоче нас спонсорувати, це дуже дорого. Лише транспортування декорацій коштує близько трьох тисяч євро, плюс техрайдери”. Я сказав, що все одно хочу це робити. Ми з'їздили на один фестиваль, повернулися і знайшли Людмилу Гарбуз – вона надалі займалася міжнародною співпрацею. Так вийшли на пана Федеріко – продюсера чи дистриб'ютора La Manufacture у Франції, який відбирає вистави у свій шоу-кейс. У цю програму потрапив і «Калігула». Нас повідомили, що їдемо гастрольним туром спочатку в Сібіу, а потім в Авіньйон. Добре, що було два склади – я і Віталій – бо грати щодня дуже важко. 

Нам допомагав Український інститут і фонд «Відродження». Вони фінансували поїздку в Авіньйон.

Це дуже масштабна подія. Як ви там почувалися – як піщинка в космосі чи навпаки, як вагома частина чогось великого?

В.А.:Думаю, як вагома частина великого. Особливо, враховуючи реалії нашої країни. 9 липня, коли була моя черга грати Калігулу, в Україні оголосили день жалоби після обстрілу «Охматдиту». І це важливий момент, коли усвідомлюєш, що можеш про це говорити на світовій арені. Ми попросили глядачів вшанувати пам’ять загиблих хвилиною мовчання.

О.Р.: Я ніколи ніде не почуваюся піщинкою. От зараз їду зніматися за кордон і не відчуваю цього, бо я самовпевнена людина. Імовірно, з надмірним романтизмом. Та вважаю, що людина може все, і все у цьому світі можливо. Ти в Києві граєш вистави майже щодня, квитки розпродують за кілька годин чи навіть хвилин. А в іншій країні на першій виставі бачиш 50 глядачів. Бо там спрацьовує промоція, але більше – сарафанне радіо. В програмі Авіньйону 1600 вистав упродовж місяця, уявіть, яка конкуренція. Та я знав, що з кожним днем у нас більшатиме людей. Так і сталося. Після першої вистави розійшлися чутки, що вона класна. І вже десь після третьої-четвертої вистави йдеш по Авіньйону й тебе впізнають актори. 

Давид з Іваном «рознесли» б той Папський палац

Ми з Іваном Уривським та Мальвіною Хачатрян їздили на виставу «Гекуба, Гекуба» директора фестивалю, португальського режисера Тьяго Родріґеса. Там грали актори з Comedie-Française, а в залі було 1500 глядачів. І от я сів на своє місце, і тут мене хтось стукає по плечу. Повертаюся – пара французьких театрознавців із Парижа, які щороку приїжджають на фестиваль. Кажуть: «Були вчора у вас на «Калігулі». Давно не бачили такого, а ми ж дивимось по три вистави на день». І таких випадків чимало. Були люди, які приїжджали до мене на виставу з Лондона на один день, із Марселя, з Майорки. Нас чекали на службовому вході, щоб зробити фото. На останній виставі була повна зала. Це величезне досягнення. Адже в Києві про нас знають усі, а тут – ніхто. Це неабиякий виклик. І ти маєш зробити все, щоб не почуватися піщинкою. 

Я подивився три вистави з програми «In». Скажу чесно – Давид з Іваном «рознесли» б той Папський палац. І не тому, що маю пієтет до наших режисерів, а тому, що знаю їхній рівень.

Виставу «Гекуба, Гекуба» ми дивилися разом із моїм улюбленим режисером Томасом Остермайєром. Навіть трохи поспілкувалися. Я сфотографував з ним Івана, а сам розгубився. Ми запрошували його до нас на виставу, та він, на жаль, мав уже їхати. Спостерігали за його реакціями під час вистави – він був не в захваті. Пам'ятаю Авіньйонський фестиваль, коли там був його «Гамлет», я на нього рівнявся. Коли там був Ромео Кастелуччі і його «Інферно». Я думав, що всі вистави цього фестивалю такого рівня, але це не так.

Ви дивилися «Калігулу» там? Яка це публіка?

В.А.: Я дивився «Калігулу» свого партнера й колеги Сашка Рудинського. Глядачі були уважні й шанобливі. Звісно, мали клопіт із субтитрами, коли їм доводилося відволікатися, щоб прочитати переклад. Та нас приймали дуже добре. Згодом пішов розголос серед глядачів. Ми грали шість вистав, дві останні – аншлагові. Це гріло наші серця.

О.Р.: Ми з Віталієм подивилися по одній виставі один одного, а далі відпочивали. Бо день, коли грає твій колега – єдиний, коли можеш це робити. Щодо публіки – було по-різному. На фестивалях глядач слідкує не так за тобою, як за субтитрами. У мене є епізод з мікрофоном, побудований на прямому контакті з глядачем. Тут це було важко – вони дивляться не тобі в очі, а на субтитри. Загалом зустрічали суперово. Але реакції були не на тексті, а на етюдах здебільшого.

Про відмінність від київського глядача. Я дивився виставу в Папському палаці, там близько двох тисяч місць. І ні разу не пролунав дзвінок. Жодна людина не зняла нічого на телефон. Вони не фіксують нічого, просто дивляться. А в нас – і телефони, і камери, і запізнюються часто. Дуже не люблю, коли глядачі запізнюються, особливо на «Калігулу».

Ви наступного ранку прокинулися знаменитими?

В.А.: Ні, такого не було. Хотілося додому. Так, бути на фестивалі престижно і круто, але через обставини в Україні відчувалося, що ти маєш бути там.

Авіньйонський фестиваль дуже великий, у ньому беруть участь безліч колективів, тому навряд чи можеш прокинутись відомим. Але я й не мав такої мети. Для мене насамперед було важливо нести меседж про Україну.

О.Р.: Як актор я мріяв потрапити на Авіньйонський фестиваль. Але подумав: кому з близьких людей, пов'язаних із театром, я можу скинути своє фото з Папського палацу, щоб ця людина зрозуміла зображення на відповідному емоційному рівні. Таких людей мало. Але я знав, що це фото оцінить Іван Шаран. Коли надіслав йому знімок, він гримувався на виставу «Тартюф», де ми з ним граємо одну роль. Іван сказав: «Братику, я зіграю за тебе виставу, аби ти відчув, що це таке».

Розуміння, що таке Авіньйонський фестиваль, до мене прийшло у студентські роки, коли Давид Петросян показував нам вистави на відео. Вже тоді захотів туди потрапити. Але не очікував, що зігравши виставу, буду впізнаваним, ні. Але коли люди впізнавали й підходили, було приємно.

Ваша вистава мала якийсь вплив на театральну культуру Європи?  

В.А.: Ми мали багато позитивних відгуків. Думаю, після цього були налагоджені певні комунікації щодо наших майбутніх гастролей. Це класне питання, бо мені здається, що сприйняття України в європейському театральному просторі було ніби несформоване, відсутнє. А «Калігула» – це європейська вистава. І з приємним подивом і захопленням сприймалося те, що це саме українська вистава.

О.Р.: Із власних спостережень скажу: я після переглянутих вистав ні до кого не підходив і не казав, що це на мене вплинуло. На одній виставі тільки подумав: ось цікаве рішення. Це були «Демони» іспанської режисерки Анжеліки Лідел. Це інший театр, скоріше акційний. Він не був про сюжет, а більше про особисте висловлювання режисерки. Там було все, що хочеш – і повітряні тривоги, й оголені старі люди, й електронна гучна музика. Усе цікаво поєднувалося, але це не той театр, до якого ми звикли.  

Тож, вважаю, ми маємо вплив на європейську культуру і нам є що показати. Так, про нас мало хто знає. Але я впевнений, ми можемо «погризтися», скласти гідну конкуренцію і змінити це.

А як фестиваль вплинув на вас? Що це вам дало?

В.А.: Це цікавий досвід. Мені вдалося потрапити на відкриття, на виставу «Демони» Анжеліки Лідел. Дуже крута річ, я досі на неї рефлексую. Не мав відчуття, що ми слабші чи гірші, але це вистава високого рівня.

Під час фестивалю відбувалися вибори у Франції. І коли проросійська кандидатка програла, я спостерігав класну колективну емоцію. Люди на вулицях вигукували гасла, співали. Це не стосується фестивалю, але мене це емоційно захопило.

Фестиваль проводять для обміну досвідом, комунікації, налагодження зв’язків, споглядання чогось нового. Там, зрештою, багато політики. Напевно, моя присутність там все-таки гріє моє серце. Ви на початку розмови згадували про піщинку в космосі. От цей досвід є моєю особистою піщинкою, з яких складається театральна кар’єра.

О.Р.: Мені фестиваль дав усвідомлення, що маємо потужні кадри в нашій справі, конкурентоспроможні – і режисери, й художники, й актори. Тому треба рухатися далі, не зупинятися з фестивальною діяльністю. За один театральний сезон ми були на трьох фестивалях. Це не для заробітку, а для іміджу, що не менш важливо.