Професійна театральна спільнота України

17.11.2026

Міра Матчіна: «Мені часто казали, що мої костюми вбивають актора»

Український театр

Автор статті Український театр

17.11.2026
12 хв
0 лайків

Про костюм, якому не потрібен актор, механічного солов’я, пам’ять, відродження та професію, яка виборює право на власне ім’я

Міра Матчіна двадцять років працює з костюмом — у телевізійних шоу, кіно, театрі, моді. Але найпослідовніша її творча історія розгортається поза замовленнями й постановками: вона створює костюми, які не обов’язково хтось має вдягати. Її великі текстильні об’єкти живуть як самостійні персонажі й інсталяції. Участь у Arte Laguna Prize стала для художниці важливим кроком до визнання цієї практики саме сучасним мистецтвом. Ми говоримо про те, як народжується образ, чому іноді він сильніший за виконавця, що пам’ятають речі та чому художник із костюмів в Україні досі мусить пояснювати, що його професія — окрема.

— Почнімо з професійного самовизначення. Вас представляють як театральну художницю, сценографку. Але, здається, для вас це принципове розрізнення?

— Я не сценографка. Я художниця з костюмів. І все своє професійне життя працювала саме з костюмом. Закінчила Одеське театрально-художнє училище — так воно тоді називалося. Я навчалася за спеціальністю «Художньо-костюмерне оформлення вистав». На третьому курсі був предмет «Фантазійний костюм». Саме там, мабуть, і почав формуватися мій стиль.

— Що це був за предмет? Адже костюм, який існує сам по собі, а не обслуговує виставу, — не найзвичніша навчальна практика.

— Його викладала Олена Леснікова, художниця з костюмів. Наскільки пам’ятаю, первісно йшлося радше про макетування історичного костюма, але вона переосмислила завдання. Ми могли працювати з папером, поліетиленом, будь-якими матеріалами, не лише з тканиною. Важливо було вигадувати форму. Я зробила свій перший фантазійний костюм і раптом зрозуміла: мене захоплює те, чого нібито не існує. Не можу сказати, що тоді свідомо обрала напрям на все життя. Просто одна робота привела до наступної.

— Ви кажете «все життя», хоча виглядаєте дуже молодо. Скільки триває ця історія?

— Мені тридцять дев’ять. Перший костюм я зробила в дев’ятнадцять, отже, вже двадцять років. І це ніколи не було хобі поруч з іншою професією. Я працювала тільки з костюмом. Це досить вузька спеціалізація. В Україні не всі випускники відповідних навчальних закладів стають художниками з костюмів. Можливо, через невелику кількість театрів, умови праці, оплату. У Європі я бачу більше можливостей працювати саме за цим фахом.

— І все-таки ваш шлях почався не з театрального контракту, а з майже неймовірної історії дипломної роботи.

— За завданням треба було створити один костюм. А я зробила маленьку виставу з десятьма костюмами — від ескізів до пошиття. Це був «Соловей» за Андерсеном, опера Стравінського. Я шила все власноруч приблизно рік, щодня, без вихідних. І ще до завершення написала Сергію Проскурні, який тоді очолював Одеську оперу. Знала про нього завдяки театральній студії Анатолія Падуки в Одесі. Я не була її студенткою, але ходила туди, бо хотіла зрозуміти, як працює актор, як народжується вистава. Я не виросла в мистецькому середовищі, тому цей досвід доводилося здобувати самій.

— Ви, студентка, написали директорові опери з пропозицією власної постановки?

— Так. І він відповів. Ми зустрілися, я розповіла про задум. Йому сподобалося. Ми навіть обговорювали, що після дипломного показу допрацюємо костюми й постановка може з’явитися на сцені Одеської опери. Він прийшов на захист, вийшов із квітами на сцену — про це писала одеська преса. Для мене це було неймовірно. А приблизно за місяць його звільнили. І разом із цим зникла перспектива, заради якої я працювала цілий рік.

— Але сам проєкт не зник. Він, здається, змінив вашу професійну траєкторію.

— Після диплома я шила костюми на замовлення, зокрема для танцювальних студій: усім хотілося чогось ефектного. Потім виникла ідея показати нашу постановку на кастингу «Україна має талант». Там до мене підійшов Володимир Бородянський і запропонував працювати на СТБ. Так я опинилася на телебаченні, хоча навчалася для театру. Пропозицій із театрів тоді просто не було.

— Що дала робота на великих телевізійних проєктах художниці, яка звикла створювати складні авторські речі?

— Я працювала над «Україна має талант» і «Х-фактором». Там завжди команда художників: обсяги величезні. За тиждень треба підготувати костюми для прямого ефіру — учасників, балету; іноді це близько сотні костюмів. І ти не можеш сказати: перезнімемо. Потрібно працювати з ательє, виробництвами, людьми, правильно формулювати завдання, контролювати кожен етап. Це зовсім інша школа відповідальності. Ми були серед тих, хто вибудовував саму систему такої роботи. Пізніше я працювала і в серіальному виробництві StarLight Film Production. Потім пішла в декрет. Такий темп можливий, коли ти дуже молода й можеш майже не спати.

— А театр усе-таки повертався у ваше життя?

— Я робила костюми для одеського колективу, який тепер називається кабаре «Буффон» (Cabaret Buffon). Працювала для кіно, телебачення, танцювальних команд, святкових постановок. Мені здається, я спробувала майже всі сфери, де взагалі потрібен костюм. Але повноцінних пропозицій від репертуарного театру майже не було. Лише цього року мене запросили до Київського академічного Молодого театру. Я зараз живу в Європі, а мої костюми потребують безпосередньої роботи з матеріалом. Дистанційно це дуже важко, тому довелося відмовитися.

— Між телебаченням і сучасним мистецтвом був ще досвід fashion-дизайну. Як він виник?

— У Кишиневі я стала резиденткою ZIP House — fashion-хабу, де можна було створити власну колекцію й навчатися. Там проводили курси викладачі італійської Polimoda. Я зробила колекцію, з якою перемагала на конкурсах Z-Generation (Молдова), The International Young Designers Contest (IYDC, Україна) та FRANKfurtstyleaward (Німеччина). Після одного з конкурсів запропонували грошовий приз і можливість участі в New York Fashion Week зі знижкою на внесок. Але навіть зі знижкою це було надто дорого: треба створити нові речі, заплатити за участь і перевезти колекцію. Транспортування моїх об’ємних костюмів — окрема й дуже витратна історія.

— У моді ви мали можливість створювати те, що хотіли, чи все одно існували обмеження?

— Згодом я працювала у великій дизайнерській студії з ательє й прокатом костюмів. Ми створювали речі для масштабних святкових проєктів, де замовник міг захотіти, скажімо, цілий світ «Аліси в Країні див». Мені подобалося, що там можна було не стримувати фантазію, обирати матеріали, робити дуже складні образи. Студія закрилася з початком повномасштабного вторгнення.

— Коли дивишся на ваші роботи, здається, що ви весь час ішли до іншої мети. Ви навіть не показуєте в соцмережах значної частини професійних замовлень. Чому?

— Я ніколи не мала власного сайту. А сторінку в Instagram свідомо веду не як звичайне портфоліо художниці з костюмів. Публікую переважно власні художні роботи. Замовлення дозволяли мені заробляти, а зароблене й вільний час я вкладала в костюми як мистецтво. Якщо показувати все разом, знову виникає звичне уявлення: художник із костюмів — це людина, яка виконує певну функцію для театру, кіно чи шоу. А я хочу змінити саме це уявлення. Можливо, колись на сайті розділю різні напрями, але зараз мені важливо показувати свою позицію.

Костюм виходить із театру

— Чи був у вас досвід співпраці з режисером, коли костюм міг би стати рівноправним учасником створення вистави?

— Зараз ми працюємо з Євгеном Лавренчуком. Нас познайомив Сергій Проскурня незадовго до своєї смерті. Ми давно хотіли співпрацювати, ще коли Євген працював в Одеській опері, але обставини постійно змінювалися. Один із проєктів ми робили дистанційно: я приїжджала в Україну, щоб вибрати тканини, готувала ескізи, а пошиття відбувалося без мене. Я не бачила жодної примірки — заважали відстань, війна, відключення світла. Для моїх костюмів це надзвичайно складно. Та Євген каже: треба працювати в тих умовах, які є, і поступово напрацьовувати спільну мову. Ми продовжуємо обговорювати інші постановки.

— Виходить, вам потрібен, якщо не власний театр, то особливий спосіб співпраці з театром?

— Можливо. Сподіваюся, що з Євгеном ми колись знайдемо саме ту форму, в якій усе працюватиме органічно. Але зараз уперше в житті я поставила на перше місце не замовлення, а свою паралельну до них практику — костюм як артоб’єкт.

— Як ви визначаєте його жанр? Адже традиційна класифікація мистецтв для таких робіт начебто не передбачає окремого місця.

— Я сама довго шукала форму. Ми робили фотографії, фільм із режисеркою Тетяною Логойдою. Можливо, це може бути перформанс. Нині найближче визначення — текстильна інсталяція. Не впевнена, що воно остаточне. Але важливо, що костюм уже не виконує допоміжної функції. Він сам утілює ідею, сам є художнім образом. У ньому є все, що може бути в самостійному творі мистецтва.

— Тобто костюм стає персонажем? Не позначає персонажа, якого зіграє актор, а сам ним є?

— Так. Він найближчий саме до образу. І більше не мусить бути чиїмось одягом.

— Це, власне, звільнення від антропоцентричного погляду на костюм. Як ви дійшли до того, що йому не обов’язково потрібен той, хто його носитиме?

— Мені часто казали, що мої костюми «вбивають актора»: будь-який актор їх одягне — і загубиться. Мабуть, саме це й підштовхнуло мене до думки, що костюм може існувати самостійно.

— Ви вирішили не боротися із цим закидом, а довести його до логічного завершення? Отже, актора таки «вбили»?

— Ні, він стає моделлю. Не статистом, а саме моделлю — як у fashion-індустрії. У моделі є завдання показати одяг. Але між модою і костюмом є принципова відмінність.

— Яка?

— Мода працює з майбутнім часом. Fashion-дизайнери пропонують те, що має стати актуальним. А художники з костюмів працюють поза часом. Вони можуть вільно звертатися до різних епох, культурних пластів, образів. Я колись обговорювала це з викладачами Polimoda, коли робила свою колекцію. Вони звернули увагу, що художники з костюмів нечасто стають успішними fashion-дизайнерами: їхні речі можуть не відповідати моменту, зате залишатися цікавими через багато років.

— Виходить, костюм має у своєму розпорядженні весь культурний час людства — ретроспекцію і сучасність — і не зобов’язаний прогнозувати наступний сезон.

— Саме так. Поза часом — це для мене дуже важливо.

— Чи є вже роботи, які ви показуєте саме як інсталяції, поруч із творами інших сучасних художників?

— Так. Я стала фіналісткою Arte Laguna Prize з інсталяцією INFINITY. Для мене це особливо важливо, бо там костюм потрапляє в контекст сучасного мистецтва, а не лише fashion-дизайну. У 2024 році я вже експонувала костюм як інсталяцію в Грузії, у павільйоні, пов’язаному з Діаною Перне. Але то був контекст моди. А тут — роботи інших митців, інші правила сприйняття. Мені постійно доводиться пояснювати, чому я створюю костюми, якщо не працюю для конкретної вистави. Люди автоматично відсилають мене до театру чи кіно. Наче костюм за визначенням хтось повинен носити.

— Ваша конкурсна робота за масштабом теж заперечує уявлення про звичайний одяг. Які її розміри?

— Разом із нитками приблизно шість метрів заввишки й чотири завширшки. Без ниток — десь три метри у висоту. Це довга робота, фізично складна. Я можу створити одну, дві чи три такі речі на рік. Для сучасного художника це начебто дуже мало: соцмережі вимагають постійно показувати новий контент, підтримувати контакт із публікою. Але я не вмію робити такі об’єкти швидко й дешево. Мені важлива їхня візуальна сила. Хочу, щоб твір діяв на глядача навіть без пояснювального тексту поруч.

— Мені здається, ваші костюми більші за костюми ще й тому, що всередині начебто присутня істота. Навіть якщо там нікого немає, відчувається чиясь присутність.

— Вона там є. Я постійно думаю про це, читаю, шукаю, як такого досягти.

— А знаєте художників, які працюють у подібному напрямі?

— Ні. Якщо хтось прочитає нашу розмову й знає таких митців, нехай напише мені. Я справді хотіла б побачити їхні роботи.

Образ, який не можна згенерувати

— Ваші речі створюються повільно, майже скульптурно. А чи пробували ви штучний інтелект як інструмент художника?

— Пробувала кілька разів, коли з’явилися інструменти для генерації зображень, потім поверталася до них. Я не заперечую, що це може бути корисний інструмент. Але для себе поки не знайшла способу ним користуватися. Зараз не використовую.

— Я дивлюся на вашу роботу і сприймаю її навіть не як костюм чи артоб’єкт, а як персонажа. І здається, саме фізичне виготовлення народжує його цілісність. Не можна зупинитися на ескізі: кожна нитка має пройти свій шлях і довершити образ. Але коли твір уже існує, чи можуть технології дати йому інше життя — як скульптурі, яку після гіпсу відливають у бронзі?

— Ми шукали такі форми. Знімали фільм із костюмом, подавали його на фестивалі fashion-фільмів. У Хорватії він посів третє місце в номінації, пов’язаній із костюмом. Коли з образом працює інша людина — режисер, оператор, — він може почати рухатися, ніби оживати. Але це все одно людський художній погляд.

— Я мала на увазі й можливість анімації, нових способів існування вже створеного образу. Не заміну ручної роботи, а продовження її життя.

— Не виключаю, що технології дадуть щось нове. Не знаю, якими вони будуть. Але поки що я мало вірю, що вони здатні відтворити саме цю людську залученість. Я знаю, скільки її вкладено в кожну річ. Мені здається, творить дух, а не сам інтелект. Інтелект і навички допомагають виявити щось внутрішнє, але не замінюють його. Можливо, з часом моє ставлення зміниться.

— Тоді що для вас первинне: історія, яку хочеться розповісти, чи образ, який раптом з’являється?

— Вони пов’язані. Я зараз читаю есе про те, чи мусить мистецтво розповідати історію, чи воно може існувати поза оповіддю, не бути її ілюстрацією. Мені близьке друге, але мої роботи завжди мають історію. Ще студенткою я могла захопитися якимось питанням і шукати для нього образ. Так було з дипломом.

— Із «Солов’єм» Стравінського?

— Так. Під час навчання ми постійно чули слово «геній». Я не розуміла: хто ці люди, що робить їх геніями? Почала читати й шукати сюжет, який допоміг би це осмислити. Мене захопила казка Андерсена. Імператор дізнається, що найпрекрасніше в його володіннях — не палац, а спів маленького живого солов’я. Потім з’являється механічний соловей — блискучий, майстерно зроблений, але не живий. Справжній птах відлітає. Коли імператор опиняється перед смертю, саме живий спів повертає його до життя. Я створювала й механічних персонажів, і костюми, через які намагалася відповісти собі, що таке геній. Для мене ця історія — про силу того, чого не можна підмінити досконалим механізмом.

— Несподівано, як цей ранній сюжет перегукується з нашою розмовою про штучний інтелект.

— Так, хоча тоді я думала про інше. Мене цікавило, що саме може зробити людина, яка має цей дар, і як це змінює життя інших.

Кокон: тіло, пам’ять, відродження

— Поговорімо про вашу велику інсталяцію. Що це за істота, яка водночас нагадує кокон і метелика?

— Це кокон, який ніби сам себе плете. Із нього має народитися метелик. Але за цим образом стоїть і моя особиста історія. Моя мама після мого народження мала інвалідність, її рухливість була обмежена. Коли я закінчила цей костюм, за кілька місяців вона померла. У роботі є відчуття скутості: вона красива, але водночас трохи страшна. Масивна, статична. Коли ми знімали її з моделлю, та майже не могла рухатися. Не тому, що костюм надто важкий, — він саме так сконструйований, із великим дерев’яним взуттям, яке обмежує рух.

— Тобто нерухомість тут не технічний недолік, а частина художнього задуму?

— Саме так. Я могла б зробити легкий костюм, передати політ, але хотіла показати інший стан. Усередині кокона вже є метелик. Він має його природу, хоча якийсь час замкнений у тілі, яке не може рухатися. Це дуже особистий образ. Але для мене він не лише про втрату, а й про продовження життя. Тоді я гостро відчула: там, де ми бачимо кінець, може починатися щось інше. Коли ми знімали невеликий фільм, я знайшла Свято-Олексіївську церкву в селі Погребя (Придністров’я), на території, позначеній війною. У церкви не було купола. Ми знімали дроном згори, через цей відкритий простір: метелик ніби міг вилетіти в небо. Тоді це була одна історія. Тепер, коли щодня читаєш новини, бачиш руїни, думаєш про близьких в Україні, образ відродження звучить інакше. Як відновлювати зруйноване? Як узагалі продовжувати життя після того, що здається кінцем? Я подала цю роботу на конкурс саме тому, що сьогодні вона по-новому резонує з Україною. Виходить, створений образ відділяється від автора і з часом починає говорити про те, чого автор спочатку навіть не передбачав. Я й власні роботи не завжди сприймаю як «мої». Мені важливо, щоб вони жили окремо. Навіть псевдонім я вигадала з цієї причини. Моє справжнє ім’я — Людмила. А Міра Матчіна — ім’я, яким підписані роботи. Воно ніби створює дистанцію між мною як людиною і художницею. Успіх або невдача можуть дуже тиснути, а так я можу трохи відокремитися від них.

— Ви фактично створили ще одну особистість, яка бере на себе авторство, а самій людині дозволяє зберігати свободу від оцінок.

— Так. Мені важко це пояснити словами, але саме так я це відчуваю.

— Над чим ви працюєте тепер? Чи продовжиться ця тема пам’яті?

— Я завершую нову роботу, яка прямо пов’язана з пам’яттю. Колись один мій костюм викинули. Я вирішила його відтворити — і це вже історія не тільки про річ, а й про втрату, відновлення, пам’ять, зокрема в українському контексті. А далі хочу створити велику серію, пов’язану з химерами, середньовічними бестіаріями. Цей візуальний світ мене зараз дуже захоплює.

— Ви довго шукали для своїх робіт місце в мистецькому просторі. Що для вас змінила участь в Arte Laguna Prize?

— Це перший досвід, коли мене прийняли саме як художницю сучасного мистецтва з костюмом-інсталяцією. До цього я багато років намагалася показати свої роботи в одеських музеях. Отримувала відмови: це ж костюм, як його експонувати? У якийсь момент я навіть перестала створювати нові речі — важко працювати п’ять, десять, п’ятнадцять років, коли не бачиш можливості показати результат. І цю роботу теж пропонувала музеям в Одесі. Тепер сподіваюся, що зможу виставляти її в Європі. Для мене важливий не тільки конкурс, а й сам прецедент: костюм може стояти поруч з іншими творами сучасного мистецтва без необхідності виправдовувати своє існування.

Професія, яку мають побачити

— Наша розмова підказує мені ще одну ідею. «Український театр» міг би зробити з вашими роботами окремий фотопроєкт. Я навіть хотіла б запропонувати вам створити обкладинку журналу — не просто як ілюстрацію, а як частину ширшого мистецького висловлювання.

— Я із задоволенням! Мені це дуже цікаво.

— І, можливо, варто замислитися про цілий номер, присвячений театральному костюму. Адже в Україні є багато сильних художників, які працюють саме з костюмом, але мають зовсім різні підходи. Про цю сферу потрібно говорити як про самостійне мистецтво.

— Це справді важливо. У нас немає професійної асоціації художників із костюмів, як у багатьох інших країнах. Ми навіть не дуже знаємо одне одного. Асоціація могла б представляти наші інтереси, захищати професію, впливати на її статус. Зараз кожен ніби сам за себе.

— У чому це найпомітніше? У ставленні театрів, умовах роботи, професійному визнанні?

— У всьому. Наприклад, у нас немає окремої театральної премії для художників із костюмів. Є нагороди для акторів, режисерів, сценографів. Але художник із костюмів — не обов’язково сценограф. Це дві різні професії. Так, хтось може робити і сценографію, і костюми. Але є люди, які спеціалізуються тільки на костюмах. Чому їхня праця не має окремої категорії визнання?

— Премія — це не лише символічний жест. Вона створює професійну репутацію, яка впливає й на умови роботи.

— Саме так. Коли художник має нагороду, це змінює його статус і можливість заробляти. Підтягує всю індустрію. На телебаченні наша команда СТБ свого часу домагалася, щоб у «Телетріумфі» з’явилося відзначення роботи з костюмами. А в театрі можна було б мати відповідну номінацію, наприклад, у «Київській пекторалі». Хтось має про це говорити й відстоювати такі зміни.

— Ви дивитеся на це ще й із міжнародної перспективи?

— Звичайно. Я стежу за художниками з костюмів інших країн і часто відкриваю для себе нові імена саме через премії. Хтось отримав BAFTA — і ти дізнаєшся про його роботи. Це інформаційний привід, професійна видимість. Коли заповнюєш міжнародні заявки, нагороди часто стоять окремим пунктом, іноді навіть перед переліком робіт. А що може показати український художник із костюмів, крім списку вистав? Нам потрібні інструменти, які дозволять бути видимими і вдома, і за кордоном.


Розмовляла Ганна Шерман

Міра Матчіна

Міра Матчіна (Mira Matchina) — творчий псевдонім художниці, яка спеціалізується на костюмі та текстильній інсталяції. Навчалася в Одеському театрально-художньому училищі. Працювала над телевізійними проєктами «Україна має талант» і «Х-фактор», у кіновиробництві, театрі та fashion-дизайні. Була резиденткою кишинівського ZIP House, де створила авторську колекцію. Фіналістка Arte Laguna Prize з інсталяцією INFINITY. У своїй незалежній практиці досліджує костюм як самодостатній мистецький об’єкт, образ пам’яті та метаморфози.

Вам може бути цікаво