«Театральна освіта потребує перезавантаження»: про спадщину Жака Лекока та українські практики

У Києві та Львові відбулися презентації українського видання книги «Поетика тіла» французького театрального педагога Жака Лекока. Над підготовкою книги працював Микола Набока — театральний практик, випускник школи Лекока та науковий редактор видання. Також Микола Набока ініціював перевидання "Філософії театру" Леся Курбаса та видання "Мімограмоти. Майстерство актора" — підручника з акторської майстерності "Березоля" від учня Курбаса Степана Бондарчука
В інтерв’ю для УТ  він розповідає про особливості перекладу, власний досвід навчання в Парижі, методологію Лекока та її зв’язок зі спадщиною Леся Курбаса. Також міркує про проблеми української театральної освіти й пояснює, чому поява книги може стати поштовхом до перегляду звичних педагогічних підходів.

Як ви стали редактором українського видання «Поетики тіла»? Чому саме ця книга і саме зараз?

У 2019 році я потрапив до Міжнародної театральної школи Жака Лекока у Парижі, де провів два роки, вивчаючи фізичний театр. До цього я закінчив два навчальні заклади за кордоном — в Ірландії та Великій Британії, але саме Школа Жака Лекока перевідкрила для мене театр і можливості театральної освіти. Повернувшись в Україну у 2021 році, я був здивований тим, наскільки маловідомим є імʼя Жака Лекока, і це стало головним поштовхом до створення українського перекладу. Я прийшов з цією ідеєю до Костянтина Кожумʼяки, засновника і директора видавництва Arthuss. Адже Arthuss фокусується саме на мистецькій літературі й віднедавна, через імпульс актора Івана Шарана, видавництво запустило окремий напрямок театральних видань. Я презентував Костянтину свої попередні книжкові проєкти: перевидання праць «Філософія театру» Леся Курбаса та «Мімограмота. Майстерство актора» Степана Бондарчука, які ми здійснили разом із прекрасним харківським видавцем Олександром Савчуком.
Ми домовились, що я візьмуся за початкові перемовини щодо прав на текст та ілюстрації, а також стану науковим редактором, а вони зі свого боку зроблять переклад і якісну книжку, як вони вміють. У процесі моїх перемовин із донькою Жака і моєю викладачкою Паскаль Лекок я дізнався, що родина Лекока взагалі не дає прав на переклад, якщо до роботи не залучений випускник школи… І насправді це дуже логічно, адже таким чином переклад специфічної термінології є більш контрольованим і книга має значно вищі шанси потрапити до рук читачів і читачок із максимальним збереженням авторської думки.

Чи складно було дистанціюватися від власного прочитання Лекока?

Мені важко просто читати цю книгу, адже я познайомився зі школою Жака Лекока насамперед через досвід навчання там, а вже потім накладав на цей досвід текст «Поетики тіла». Коли я мандрую цими рядками, свідомість автоматично повертає мене до приватних спогадів, конкретних ситуацій і випадків, які траплялися зі мною під час навчання. Деякі терміни у книзі, що багатьом можуть здатися дивакуватими або навіть претензійними, для нас були буденністю, робочою мовою, спільним словником, який моментально застосовувався у дії, без аналізу і обговорень, без тлумачень і пояснень. Тому складність для мене полягала радше у тому, щоби уявити, як українська читачка, яка вперше дізнається про Жака Лекока і його школу, сприйматиме цей словник і бачення театру, яке намагається передати Жак.

Які найбільші виклики виникли під час роботи над виданням? Чи були поняття або фрагменти, для яких було непросто знайти точне українське формулювання?

Жак Лекок був не лише актором, режисером і легендарним викладачем театру, але також і поетом. І не лише тому, що він писав поезію. Лекок був поетом у світосприйнятті, у вмінні помічати, у прагненні проявляти красу для інших і у надзвичайній здатності закохувати студентів і студенток у світ через театр. Він вчив бачити, вслухатися, вдивлятися, бути вразливим і завжди цікавитись світом навколо, остерігаючись спокуси припустити, що ти є найцікавішим у ньому. Ці фундаментальні цінності та орієнтири педагогіки Жака Лекока вмонтовані у саму сутність викладання: його структуру, ритм, теми і, звісно ж, словник. Лекок не цурався неологізмів. Він сміливо вигадував терміни, коли наявних слів бракувало. Наприклад, він винайшов так звані «рухові фрази», назви яких не завжди зрозуміють і самі французи. Це рухові композиції, побудовані на рухах із повсякденного життя (як рух гондольєра або штангіста) або ж абстракціях, які виходять із гімнастичних вправ (стійка на руках, кувирок чи своєрідні махи руками). Одна помилка у перекладі назви такої «рухової фрази» може викривити сприйняття і змінити розуміння суті завдання. Моя роль у роботі над перекладом полягала в тому, щоби для таких термінів знайти найточніші відповідники українською мовою.

Чи доводилося вам переосмислювати власне розуміння методології Лекока під час редакторської роботи? Можливо, щось відкрилося вам лише тепер?

Насправді я перебуваю в постійному діалозі з педагогікою Жака Лекока. Ще під час навчання у його школі у 2019–2021 роках я почав проводити перші тренінги в Україні. Ділився вправами, які надихали і захоплювали мене. Згодом почав проводити курси та лабораторії зі своїми іноземними одногрупниками, а у 2024 році заснував мистецьке об’єднання «Хвиля», у роботі якого ми активно спираємось на педагогіку Лекока. У вересні 2025 року на «Хвилі» ми набрали акторський бакалаврський курс у Львівському національному університеті імені Івана Франка — групу студентів і студенток, з якими пройдемо чотирирічний шлях, спираючись передусім на педагогіку Жака Лекока. І впродовж усього цього часу я питаю себе: що таке педагогіка Лекока? Що відрізняє її від інших підходів чи систем мислення? Що в ній еволюціонує, а що залишається непохитним, засадничим ядром? І чи може взагалі існувати методологія в театрі після відходу її автора чи авторки? Ці питання швидко стають особистими і дуже конкретними, коли ти виходиш до студентів і стаєш свідком живого процесу творення. У такі моменти перед тобою розгортається саме життя. Не роздуми про нього. І, звісно, цей момент завжди буде важливішим за будь-який текст, будь-ким написаний. Тому так важко будувати місточок між театром і текстами про театр.

І все ж у чому суть цієї педагогіки? Чи, роблячи вправи з книги, ми спираємось на школу Лекока? Педагогіка Жака Лекока — це не набір вправ, не програма курсу і не манера викладання. Це система мистецьких цінностей і орієнтирів в освітньому процесі. Це погляд. Це жива культура зі своєю семантичною системою та архітектурою педагогічних процесів. Саме тому вона полягає не стільки у вправах, скільки в тому, що призвело до появи цих вправ і що може виникнути після. Будь-хто може поставити завдання студентам. Головна складність — влучно відреагувати на виконання. Тому я постійно тримаю руку на пульсі, щоби не звалитись у профанацію викладання «за педагогікою Жака Лекока». Це постійний шлях незнання, сумнівів і наважувань. Якби Жак Лекок писав свою «Поетику тіла» сьогодні, це, я переконаний, був би зовсім інший текст. Звісно, книга описує його мистецьку філософію, але водночас відображає цю філософію і бачення школи станом на 1997 рік, коли Лекок писав ці рядки. Про це важливо пам’ятати.

На що ви звертали особливу увагу, готуючи книгу для українського читача, який може вперше знайомитися з підходом Лекока?

Жак Лекок написав красивий, поетичний і доступний для широкої аудиторії текст. Моє завдання полягало передусім у тому, щоби зберегти цю автентичність голосу автора настільки, наскільки це можливо, приділяючи особливу увагу нюансам педагогічних думок. Наша співпраця з перекладачем Олексієм Абраменком полягала в постійному пошуку балансу між доступністю передачі думок для українського читача і збереженням поетичної, метафоричної мови Лекока.

Чи є у книзі ідеї, які ви сьогодні прочитуєте інакше, ніж під час навчання у школі Лекока?

Жак Лекок помер у 1999 році. Мені пощастило навчатися у його учнів і учениць — Паскаль Лекок, Паоли Ріцци і Йоса Хоубена. Але школа, яку я закінчив у 2021 році, — вже не та школа, про яку пише Жак Лекок у своїй книзі, і це не та школа, яка продовжує свою роботу сьогодні в Авіньйоні на півдні Франції. Тож для мене «Поетика тіла» — це передусім зустріч із самим Жаком, з його поглядом на школу, з його візією, мисленням, словником і світовідчуванням. Я люблю перечитувати окремі фрагменти книги й міркувати про те, чому він вирішив навести саме цей приклад і чи до кінця я розумію, що саме він мав на увазі в цьому реченні. Або про те, чому під час мого навчання ми не робили цієї вправи або робили її інакше… І з накопиченням практичного та викладацького досвіду, повертаючись до того самого рядка, я бачу нові способи прочитання цієї думки. Це трохи нагадує відкриття нового рівня в комп’ютерній грі: чим більше ти граєш, тим більше можливостей відкривається.

Як зробити так, щоб книга про театральну педагогіку не залишилася лише теоретичним читанням, а стала робочим інструментом для акторів, режисерів і викладачів?

Я вирішив створити це видання передусім, щоби представити ім’я Жака Лекока й феномен його школи в україномовному просторі. Це ще один горизонт, ще один орієнтир для переосмислення наших підходів. Коли я писав свою магістерську працю про роль руху у підходах Леся Курбаса і Жака Лекока у 2024 році, не існувало жодного україномовного джерела про школу Жака Лекока, окрім моїх сторінок у соціальних мережах. Тепер «Поетика тіла» може стати підґрунтям і поштовхом до гуманітарних досліджень: від культурології та історії театру до антропології мистецької освіти. Але в театрі основне знання передається лише через практику. Ця книга ніколи не замінить живого процесу тренінгу в спільному просторі з іншими учасниками. Не передасть того розгублення і страху, яке накриває тебе перед виходом на імпровізації або тієї свободи і єдності, яку ми відчуваємо під час само-занять. Теоретичне знання ніколи не замінить життєвий досвід. Коли Жака Лекока запитали: «Чому ви так наполягаєте на русі у своєму викладанні?» — він відповів: «Тому що пізніше в житті нам лишається лише спогад про нього».

Чи потребує український читач додаткового контексту для розуміння французької театральної традиції? Як ви працювали з цією дистанцією?

Якщо цікавить місце Жака Лекока у французькій театральній традиції, то уважне прочитання першого розділу книги дасть основні орієнтири — імена й події. Сам автор щедро називає людей, які мали великий вплив на формування його погляду на театр. Якщо ж спрага до знань про цю традицію не вщухне, то можна сміливо гуглити кожне зі згаданих у книзі імен і відкривати для себе все нові й нові явища і навіть паралелі з українським театральним авангардом! У нас ще багато важливих відкриттів попереду.

Чи можна сказати, що поява «Поетики тіла» українською — це також спосіб заповнити прогалини в нашій театральній освіті?

Кожен переклад театральної літератури так чи інакше заповнює цю прогалину. Але цього замало. Ми можемо перекласти усі наявні книги і водночас зберегти інерційне мислення та традиційні для нас підходи. Переклади й видання книг — це необхідна, але недостатня умова для змін у нашій театральній освіті. Ми маємо критично переосмислити нашу культуру в освіті і цінності, на яких вона тримається. Нам потрібні сміливі, революційні дії, які багатьом видаватимуться нахабством і зухвальством, але які нестимуть нову культуру співіснування.

Про український театр і майбутнє книги

Якої розмови про українську театральну освіту вам найбільше бракує сьогодні? Чи може ця книга стати приводом для неї?

Мені не бракує розмов. Нам бракує дій. Ми маємо змінити спосіб мислення і постійно працювати над його оновленням і перезавантаженням і ніколи не давати собі заспокоїтись і припустити, що ми вигадали бездоганну модель освіти на всі часи. Маємо перестати бездумно триматись за традиції, час яких давно минув, а цілі, які вони переслідували, втратили актуальність. Ми маємо навчитися проблематизовувати, ставити собі чесні запитання і наважуватись давати на них чесні відповіді. Часом нам буде соромно і страшно. Але це єдиний шлях до змін. Перший крок, який ми всі маємо зробити вже зараз, кожен на своєму місці, — визнати й назвати той факт, що наявна система театральної освіти в Україні фундаментально не працює. Вона антигуманна, застаріла і максимально неефективна. Важливо говорити, але ще важливіше діяти згідно зі своїми справжніми міркуваннями й цінностями.

Як, на вашу думку, методологія Лекока може взаємодіяти з українською театральною традицією, зокрема зі спадщиною Леся Курбаса?

Сьогодні найкращою відповіддю на це питання є моя магістерська робота «Роль руху у методологіях Леся Курбаса і Жака Лекока: практичні і теоретичні аспекти», в якій я зіставляю підходи цих двох діячів театру й простежую витоки їхнього мислення про рух і роботу з тілом.

Кому насамперед варто прочитати «Поетику тіла»: студентам, які лише починають свій шлях, чи досвідченим театральним практикам, які готові переглянути звичні підходи?

Я переконаний, що ця книга буде цікавою як студентському середовищу, так і досвідченим практикам і практикиням театру. Але вона так само може знайти відгук серед усіх, кого цікавить театр, рух, тілесні практики та альтернативні освітні підходи.

Яким ви бачите практичне продовження цієї книжкової історії? Чи хотілося б вам, щоб навколо видання виникли майстерні, дискусії або нові освітні формати?

Ця книга є логічним продовженням моєї роботи за останні сім років. Наша команда мистецького обʼєднання «Хвиля» постійно експериментує з методологічним доробком Жака Лекока. Окрім нашої роботи в університеті імені Івана Франка, закритих курсів і лабораторій, ми проводимо майстер-класи й тренінги, відкриті для всіх охочих. Ця книга — це можливість для нас розповісти про Жака Лекока і феномен його школи усій країні і запросити до глибшого знайомства з його педагогікою на «Хвилі» у Львові. Щодо подальших планів: у липні 2027 року ми, як і в попередні три роки, проведемо Лабораторію фізичного театру спільно з нашими іноземними друзями-одногрупниками зі школи Жака Лекока. Щороку ми змінюємо тему лабораторії, але незмінним залишається фундамент педагогіки Жака Лекока. А до того часу ми із Самірою Сулеймановою (акторкою, режисеркою, нашою викладачкою та випускницею школи Жака Лекока) та Данилом Мандзюком (актором, режисером і нашим викладачем) обовʼязково поїдемо в інші міста з презентацією «Поетики тіла» і майстер-класами.

Що для вас буде ознакою того, що робота над книгою справді мала сенс? Що має змінитися після її прочитання?

Книга — це завжди гра в довгу. Важко передбачити, до чого призведе це видання. У 2022 році ми з Олександром Савчуком перевидали «Філософію театру» Леся Курбаса, яка в процесі роботи наштовхнула нас із харківською художницею Діною Чмуж на створення виставки «Курбас. Майстерні», яку ми реалізували у «Дзизі» у Львові у грудні 2022 року. Потім, у 2025 році, ми з Олександром Савчуком здійснили нове видання підручника березільців «Мімограмота. Майстерство актора», написаного учнем Леся Курбаса Степаном Бондарчуком у 1926 році. Видання стало результатом ґрунтовної упорядницької роботи українського актора й дослідника театру Миколи Шкарабана. Ця книга допомогла нам із Данилом Мандзюком реконструювати частину тренінгів березільців, що врешті переросло у «Лабораторію Мімограмоти». Нічого з цього ми не планували. Але все це сталося завдяки цим виданням. Тому «Поетика тіла» — це ще один імпульс у бік нашого творчого неспокою і ще одна провокація, яка спонукає переосмислити наш підхід у театральній освіті.