Харків звучить і бореться з каноном. Дещо з фестивальних вражень

Сьогодні, 18 вересня, в Харкові завершується фестиваль «Схід Опера Фест 2026», який тривав із 22 серпня. Проєкт відбувався під гаслом «Простір, що єднає». Свої роботи представили 18 театральних колективів із 11 міст України – Києва, Одеси, Львова, Дніпра, Харкова, Сум, Миколаєва, Херсона, Полтави, Івано-Франківська та Кропивницького.

Провідна тема фестивалю – виконання творів наших класиків та знайомство слухачів із театральною музикою України, яка воює. Тож у фестивалі взяли участь музичні та музично-драматичні театри, в репертуарі яких ці твори є. Виняток – театр «Нафта» й Театр ляльок імені Афанасьєва з Харкова. Їхні «Веселка на Салтівці» Артема Вусика і «Калинова сопілка» Оксани Дмітрієвої легко вписалися в концепцію фесту. Чого не можна сказати про «Шевченко 2:0» Харківського театру Шевченка в постановці Олександра Ковшуна. Частка музики Олександра Щетинського у ній не дозволяє сприймати виставу як музичну. Втім, ця вистава разом із постановкою Харківської опери «ТГШ. Подорож у часі» композитора Золтана Алмаші та режисера Армена Калояна проклала одну зі змістових траєкторій фестивалю: переосмислення канону монументального образу Кобзаря.

Одна зі змістових траєкторій фестивалю – переосмислення канону

Боротьба з каноном виявилася і в тому, що жоден з учасників не представив свою версію опери Лисенка «Наталка Полтавка» за Котляревським, що вважається праматір’ю українського театру. Ситуативно відпав один з іменитих учасників «Схід Опера Фест 2026» – Львівська опера імені Крушельницької з виставою «Запорожець за Дунаєм». Тож фестиваль відбувся не лише без «Наталки», а й без арії Андрія та дуету Одарки й Карася.

Точкою відліку українського музичного театру стали твори композиторів Бароко і Просвітництва завдяки участі столичного театру оперети. «Концерт при свічках» у постановці гендиректора театру Богдана Струтинського і диригента Ділявера Османа вразив прекрасними молодими вокальними силами трупи, ідеальним звучанням камерного оркестру та фактурного, злагодженого хору (хормейстер Максим Ковальчук). Так у програмі барокової музики відбулася «розмова» з глядачами про деколонізацію нашої культури. А найвищі здобутки українського симфонічного та оперного мистецтва ХVII–VIII століть стали доказом його величі та спорідненості з європейською культурою.

Цю барокову програму її творці мислять як відкриту структуру. Під час харківського виконання «Концерту…» оркестр за участі солістки Ольги Савайтан вперше виконав ще один інструментальний бароковий твір.

Вистави Київського театру оперети, показані в Харкові, дали змогу театралам побачити подружжя акторів – Миколу Бутковського та Валентину Донченко-Бутковську, які до 1995 року були провідними солістами Харківського театру музкомедії.   

Не менш важливими за дводенні гастролі колективу стали озвучені генеральним директором-художнім керівником КНАТОБ Богданом Струтинським та генеральним директором ХНАТОБ Ігорем Тулузовим плани щодо подальшої співпраці.

Чотири вистави режисера Сергія Павлюка, представлені чотирма різними театрами, стали кількісниим рекордом фестивалю. Це були:

▫️пластична драма «Катерина» Миколаївського художнього драматичного театру;

▫️мюзикл «Котигорошко проти вікінгів» в колаборації Херсонського театру імені Куліша та вже згаданого Миколаївського театру;

▫️музична комедія «Сорочинський ярмарок» Старицького за Гоголем з Полтавського театру його ж імені;

▫️одна з найкращих вистав Павлюка «Маруся Чурай» Національної оперети.

Знаменно, що Харків познайомився з Національним театром оперети саме у виставі духовної вертикалі «Маруся Чурай». Здійснена 2018-го режисером з Херсона Сергієм Павлюком, ця постановка виявилася для глядачів Харкова змістовно надважливою.

Особливість «Марусі Чурай» у поєднанні української легенди з живою архітектонікою народних хорів (музична драматургія Сергія Павлюка) та позиційною грою акторів трупи всіх поколінь. Хор під керівництвом диригента-постановника Сергія Нестерука хочеться порівняти з літургією. Особливо перша дія вражає тим, як сюжетні, драматичні картини вистави бере у свої береги енергія прадавніх хорів у сучасному аранжуванні. А завершується поетична драма молитовним диптихом, в якому бере участь весь склад виконавців. Синергія філософського та образного поетичного слова зі звучанням хорів будує над виставою трагедійний купол. За накалом почуттів ефект цієї вистави порівнянний із враженням від рок-опери.

Поетичні рядки Ліни Костенко обпікають своєю універсальною актуальністю. І вже сприймаєш Гриця (Олексій Кириллов) не як мелодраматичну жертву – відступника від кохання, а як трагедійного героя, чия перша зрада – заради порятунку життя – відбулася на війні, де загинули всі його побратими. Так само відкривається новий зміст у словах Марусі (Яна Татарова-Цуцкірідзе), яка після виправдання суду прийшла на прощу до понівеченого ворогом Києва, бо вклонятися треба не мощам у Лаврі, а сучасним захисникам київських пагорбів.

Художнє рішення вписує виставу у символічне коло

Виставу побудовано як засідання суду. Сценографія Сергія та Наталки Ридванецьких добудовує притчевий вимір множинними асоціаціями предметів та фактур: піску, колеса брички, древа роду Чураїв. Принцип взаємодії акторів із цим символічним середовищем відрізняється від традиційного для театру оперети буквалізму застосування реквізиту. Художнє рішення вписує виставу у символічне коло – полтавське крейдяне коло соломонового суду козацьких старшин над козацькою поетесою.

На фестивалі глядачі мали унікальну змогу побачити вистави всіх трьох театрів оперети (музичної комедії) України. Постановка режисера Віталія Сінікова й диригента Сергія Савенка «Гуцулка Ксеня» стала репертуарним проривом: вона довела, що класична галицька оперета Ярослава Барнича звучить актуально сьогодні.

У той час як критично недофінансований перший український Харківський театр музкомедії, що не має власної сцени в укритті, а отже витрачає все зароблене на оренду безпечного простору, зіставного репертуарного прориву не зробив.

Сьогодні в афіші театру є три вистави на музику харківського композитора Ігоря Гайденка. Утім, на фестивалі зіграли одну з поставлених перед великою війною вистав у режисурі директора-художнього керівника Ігоря Коваля «Сімейна авантюра, або Вона на все згодна». Для 1970 років, коли вона була написана, музика киян Вадима Ільїна і Владлена Лукашова була перлиною з коштовними джазовими розсипами. І це справді театральна музика, тому до неї досі звертаються театри. Втім, вона конче потребує сучасного аранжування. Та й чи потребує ця радянська українська спадщина таких вкладень, якщо взяти до уваги, що Ільїн з 2008-го по 2024-й (рік своєї смерті) був громадянином РФ?

У Харківській музкомедії з початком великої війни солісти виконують вистави наживо, проте під запис оркестрової фонограми. Вистава продемонструвала культуру театру й у сценографії (Оксана Сторожук, Тарас Шигімага), й у вокальній майстерності та акторському ансамблі Івана Орлова, Наталії Коваль, Світлани Тимченко, Олексія Андренка, Наталії Антоненко (троє – випускники театрального факультету ХНУМ імені Котляревського, співочі драматичні актори). Псує враження від культури театру лише рудиментальний блекфейс виконавиці ролі покоївки Мілани Остонен.

Переглядаючи канон українського музичного театру, театр-організатор фестивалю показав програмну виставу – оперну прем’єру минулого сезону «Енеїда». Отже, один твір патрона харківської опери таки пролунав з його сцени. Підтримала цей діалог із Котляревським феєрія-бурлеск «Енеїда» Івано-Франківського театру в постановці Ростислава Держипільського.

«Енеїда» – опера з репутацією політичної сатири, яка органічно проросла у другій («олімпійській») дії харківської постановки диригента Дмитра Морозова і режисерки Жанни Чепели. Костюми Костянтина Пономарьова у кітчевий спосіб підкреслили в кожному персонажі соціальну маску. Зевес – у золотому стьобаному халаті та впізнаваній бейсболці, на яку начесані руді – аж золоті! – пасма. Відсутність смаку, медійна усмішка і цинізм Зевеса у виконанні Юрія Кудрявцева (в іншому складі грає запрошений соліст «Дніпро Опери» Максим Іващук) викликають стійку політичну асоціацію. Сатира на часі, але з Іващуком вона не до кінця спрацьовує. Баритон цього виконавця лунає безмежно та вправно, а харизматична й розкута сценічна поведінка мимоволі привертає глядацькі симпатії. Хоч і Лисенко, й режисерка закладали у громовержця негативну конотацію.

Відсутність смаку, медійна усмішка і цинізм Зевеса викликають стійку політичну асоціацію

Відмінними є виконавиці ролі Афродіти, сценічний образ якої художник втілив як пародію на Мерілін Монро. Олена Старікова передає статус справжньої хазяйки Олімпу. А Юлія Антонова (чиє виконання комедійних ролей завжди технічне, легке і цілить у гротеск) вражає універсалізмом пластичного, вокального і комедійного трактування образу богині кохання. Дует Антонової та Вероніки Коваль (Юнона, в якій проглядають такі рідні риси Солохи) – рідкісно злагоджений в оперному театрі дует, зі спільним розумінням градуса комедії.

Сатиричну маску вправно носить Еол – Сергій Леденьов, у візуальному образі якого красномовно промовляють штани з парчі та золота цепура на шиї. Бахус Андрія Панчишка юністю, чорнявістю та вінком із грон винограду нагадує свій прототип пензля Караваджо. Цей образ кумедно контрастує з касовим терміналом, що теліпається на його «вишиваних» грудях. Аполлон Андрія Слободянюка – це top star із зачіскою а ля Елвіс та гламурний до кінчиків пір’я пінкового боа в оточенні клубного кордебалету.

«Енеїда» – не опера в строгому сенсі, а опера з діалогами. Солісти ХНАТОБ з честю виходять із незвичної для них ситуації – говорити на сцені. Зокрема, Євген Лісицький у ролі Меркурія свою роль не лише співає, а саме грає як драматичний актор.

У першій в історії театру імені Лисенка «Енеїді» напрочуд цікаве, на розрив традиції, просторове рішення. Сцена-хвилеріз розрізає дві шеренги крісел глядачів. На одному кінці хвилерізу – жорна. Це і жорна історії, і коло життя нації, і подіум для титульного дуету закоханих Енея й Дідони та її одягання до шлюбу. Цей видовжений посеред глядацької зали ігровий простір використали для дефіле богів по подіуму-«Олімпу». Так само він допоміг відтворити довжину корабля, на якому веслували побратими Енея. А вітрило корабля спустили згори. Режисерка обіграла цю прозору, складчасту фактуру як екран для мультимедійного ряду, що допоміг глядачам відчути себе у відкритому морі. На іншому кінці подіуму – низенький амфітеатр перед оркестром (постмодерне переосмислення античності). У такому просторі монітори дають змогу солістам і хористам бачити диригента з будь-якої точки, стоячи спиною до оркестру.

Кожен із троянців у поході несе за плечима малий «садок вишневий коло хати», над яким бутафори-винахідники почепили ще й по хрущу

Значною мірою «Енеїда» – хорова вистава (хормейстер Олексій Чернікін). Жанна Чепела сценічно виправдала присутність хору, доручивши його артистам грати й воїнство Енея, і гостей Зевеса на Олімпі. Чоловічий склад артистів хору у виставі дуже зрілий – прикмета воєнного часу. І мимоволі проймаєшся співчуттям до цих воїнів у літах, що помандрували світ заочі. Образи троянців нарочито українізовані наплічниками. Кожен із них у поході несе за плечима малий «садок вишневий коло хати», над яким бутафори-винахідники почепили ще й по хрущу. 

Виставі з такими сценічно яскравими антагоністами складно похвалитися настільки ж харизматичним протагоністом. У Микити Марінчака, який співає партію Енея, є й виразний баритон, і сценічний досвід, і важлива для цієї ролі національно свідома позиційність, і фактура козарлюги. Проте динаміки його образу бракує. Складно сказати, чи до цього спричинилася проблема монотонності лисенківської партії, чи особливість вдачі виконавця, чи не достатньо рельєфно прописані режисерські завдання. Другий виконавець цієї ролі – Володимир Козлов, його типаж рухливіший, а акторські здібності універсальніші.

Кохання Дідони (у виконанні Юлії Форсюк) до Енея вже присипане серпанком осені й тому так болісно сприймає вона розлуку з майже вінчаним чоловіком. Вчинок головного героя у фіналі опери режисерка принципово не переосмислила. Виходить, наш національний герой не такий вже і герой. На першу ж вимогу рудоволосого Зевеса відмовляється від шлюбу з коханою і відпливає. І лише агент від глядачів Микита у виконанні драматичного актора Олексія Грідасова в останню мить потай від Енея підсаджує Дідону йому на корабель. Сумнівний комплімент головному герою.

«Схід Опера Фест 2026» мав лічені вистави для дітей. Вони відобразили не всю жанрову палітру музичного театру, проте охопили глядачів різного віку.

Два театри звернулися до казок Франка. Опера «Три мішки хитрощів» Миколи Стецюна у постановці ХНАТОБ (диригент Юрій Яковенко, режисер Олексій Дугінов) була адресована тим, хто робить перші кроки в театральному партері.

Опера львів’янина Івана Небесного «Хитрий Лис» за «Лисом Микитою» у диригентському прочитанні Сергія Горкуші стала однією з головних подій «Дніпро Опери» останніх років. Виставу здійснено в режисерському (Василь Вовкун) і сценографічному (Тадей Риндзак, Ганна Іпатьєва) рішенні Львівського театру Крушельницької. «Хитрий Лис» – масштабна, вражаюча чисельністю артистів й візуальною коштовністю постановка вечірнього репертуару, яку трактують у Дніпро Опері як виставу для родинного перегляду.

Мюзикл Олексія Пономарьова «Котигорошко проти вікінгів», постановка якого стала продуктом спільних зусиль двох театрів, викликав неоднозначні враження. З одного боку, важко не захопитися талановитою співочою молоддю херсонського і миколаївського театрів (і вмінням керівників її добирати, виховувати та втримувати). Прекрасний меседж послав театр глядачам середнього шкільного віку: герої серед нас, інколи вони виглядають буденно, але за допомогою віри та дружби можуть робити подвиги. Котигорошко у виконанні Андрія Балдука – саме такий тінейджер, з якого всі сміються, допоки духи пращурів не покладають на нього мало не гамлетівський обов’язок. Небанальна та жвава – до пари герою – й Зоряна (Ольга Сторожук).

Разом з тим, у виставі Сергія Павлюка, як і в п’єсі Альони Мовчан, так багато загальних місць у поганих традиціях муздрамтеатрів (концертна статика, «кулькові» потуги відтворити обряди, сільську працю і звитяги молодих) і так мало справді по-театральному вибудованої дії, що головну театральну емоцію отримуєш лише… від рок-бенду вікінгів під орудою Сергія Михайловського (він грає персонажа Ярла Сіроборода). Виконання ними на електрогітарах рок-хітів підриває дорослу частину зали.

Балетне сьогодення ХНАТОБ представила на фестивалі вистава «Драконячі пісні» на музику Максима Коломійця з лібрето та в постановці Жанни Чепели й хореографією головної балетмейстерки театру Антоніни Радієвської, яка виконує у виставі головну партію.

Ця постановка стала знаковою роботою колективу. Цією прем’єрою за оригінальним, лабораторно створеним у Харківській опері, матеріалом, балетний колектив, який до 2022-го танцював «Лебедине озеро», алегорично відгукнувся на велику війну.  

Пошуки актуального репертуару балетного і пластичного театру засвідчили і два харківські прем’єрні балети «У скронях» і «Жнива» на музику Сергія Бакая. Це авторський проєкт Костянтина Томільченка. Другим балетмейстером виступив Іван Юрків. Обидва, разом із Дмитром Кондратюком, Олександром Павлюченком і Владом Михайленком виконують головні партії у цій виставі. Хореографічний диптих – рефлексія над долею людини, яка проживає сьогодення в Україні.

Миколаївський театр визначив жанр вистави «Катерина» як пластичну драму, утім його не дотримався. Перші 45 хвилин дія розгорталася мовою пластики й співу (у фонограмі), але від сцени вигнання шевченківської героїні з рідної домівки механізм пластичної вистави «зламався», і нестримно полилися з вуст акторів хрестоматійні рядки Кобзаря. Разом із тим зруйнувалась і тонка атмосфера естетичної, пластичної та поетичної форми, яку знайшла режисерка й художниця Олена Рикусова для першої частини вистави. Форми, в якій відчитувалися мотиви не лише тексту поеми, а й однойменної картини Кобзаря: вбрання, зачіски Катерини, м’якого світла і навіть образу вітряка. Натомість вирвалася на планшет сцени й завирувала акторська традиція «видавати емоцію», вичавлюючи з глядача сентиментальні сльози. Від такого мистецького різномовлення в межах вистави, що триває трохи більше як годину, нерви глядачів здавали.

Нерви глядачів здавали

До того ж із властивим Павлюку режисерським темпераментом ближче до фіналу пластичної драми в ній почали проявлятися ознаки політичної карикатури. У пошуках зрадливого москаля Івана, якого вона все ще кохає, в якого шукає порятунку (і тут остаточно втрачаєш цікавість до логіки головної героїні), Катерина з сином опиняються в більшовицькій Росії. Глядачі вислуховують проспіване «чуйним» баритоном: «Будет людям счастье, счастье на века, у советской власти сила велика». Після того як Катерина співає дорослому синові замість рідної колискової російську солдатську пісню, а, зустрівши Івана вже в образі сучасного російського солдата, кидається йому на груди, якось без жалю сприймаєш і те, що москаль двічі жбурляє жінку на землю, і навіть те, що він переїжджає її «військовою технікою».

У роботі Павлюка над сценічною редакцією поеми Шевченка відчутний вплив його торішньої брехтівської постановки в театрі імені Лесі Українки міста Кам’янського «Матінка Кураж та її діти». Режисер далеко відплив від берегів етнографічно-побутової традиції постановок «Катерини», проте й не пристав до берега політичного театру Піскатора або епічного театру Брехта.

Чому Катерина опиняється в такій безвиході з нагуляною дитиною? Сьогодні це точно не має для жінки таких катастрофічних наслідків, як колись

Вистава Сергія Павлюка сприймається як експресивне висловлювання. Проте деякі суперечності ліній не дозволяють повірити в персонажів як у трагедійних. Якщо Павлюк прагнув осучаснити шевченківську «Катерину», наблизивши до наших реалій аж впритул до вкраденого унітаза на спині одного з окупантів, то чому Катерина опиняється в такій безвиході з нагуляною дитиною? Сьогодні це точно не має для жінки таких катастрофічних наслідків, як колись. Те, що Катерина не працює, а побирається і вчить цього свого сина, сприймається як нездатність брати відповідальність за свою дитину. Режисер намагається виправдати жорстоке рішення батька Катерини тим, що вона образила його патріотичні почуття, народивши сина від москаля. Символічний жест виривання доньки зі свого серця унаочнений тим, як батько з коренем вириває з ґрунту квітуче дерево, яке саджав на честь народження доньки. Але в особі Катрі та немовляти батьки виганяють з хати обох продовжувачів свого роду. Хоча Катерина була вихована у націоналістичних поглядах, вона виступає у виставі антигероїнею, яка потоптала принципи своєї фамілії через випадкового (до речі, у виставі дуже депресивного) ворога. І вже справжній її гріх в тому, що своєю слабкою душею зробила ставку на примарне кохання, а не на сина. Збожеволівши та вкоротивши собі віку, Катерина Сергія Павлюка прирекла власну дитину на сирітство.

Найбільш виконуваним театральним композитором фестивалю виявився Іван Небесний. Крім згаданої вистави «Хитрий Лис», його твори пролунали ще двічі: мюзикл «Ніч перед Різдвом» театру імені Кропивницького та рок-опера «Патріот» Київської опери (Небесний завершував музичний матеріал вистави після мобілізації основного композитора Бориса Севастьянова).

Одна з проблем «Патріота» саме в чисельності авторів музики, оскільки й Севастьянов виступив у ній упорядником та аранжувальником у симфонічний рок знакових творів української естради часів Незалежності. Друга проблема – у нездатності талановитого лібретиста Дмитра Тодорюка вкласти вузлові події історії політичної нації у двоактовий мюзикл. Неминучу галопуючу поверхневість творчої групи Київської опери при розв’язанні такого амбітного творчого завдання підкреслили всі театральні фахівці, з якими мені довелося дискутувати по виставі. Третьою проблемою «Патріота» стала його жанрова ідентифікація. Як для рок-опери, тут забагато розмовних сцен, а також відсутня характерна для опери система лейтмотивів. Забракло «Патріоту» й цілісного художнього образу.

Частина харківських глядачів не побачила значно сильнішу другу дію вистави через розчарування режисерськими прийомами у першій (зокрема, сценою з путанами та міліціонером і міліціанткою). А побачити її було варто хоча б через еталонне партнерство й культуру драматичної гри у психологічно напружених і при цьому вишукано тихих сценах Любомира (Зіновій Карач) та Олени (Ганна Твердова).

Герой у 1990-х боронить своє право на українську мову, у 2014-му стає волонтером, а у 2022 році одягає піксель

Мюзикл «Патріот» заслуговує на увагу. У контексті екранізацій та сценічних постановок байопіків про Володимира Івасюка та Кузьму Скрябіна цілком на часі ідея директора Київської опери, режисера вистави Петра Качанова створити популярну виставу, засновану на хітах різних десятиліть, з героєм-сучасником, який у 1990-х боронить своє право на українську мову, у 2014-му стає волонтером, а у 2022 році одягає піксель.

Пульс рок-опери у виставі «Патріот» можна було виразно розчути у тих сценах, коли вщухала барвиста метушня другорядних персонажів, зокрема, набридливо комедійного Вовчика (Артем Курінний) і кордебалету, згасав «бродвейський» подіум, і Зіновій Карач лишався сам на сам із глядачем. Театральний зв'язок стався поміж виконавцем і глядачами у найкращому з драматургічного погляду номері вистави – «Люди як кораблі» Кузьми Скрябіна. Карач його не просто заспівав, а саме зіграв, з увагою до кожного, з ким зустрівся поглядом, спустившись до партеру. І, не менш важливо, зі своєю озвученою в голосі позицією щодо «щурів, що прогризають дно» нашого корабля.

Харківська опера показала на фестивалі два перфоманси. У концерті-перфомансі «Україна. Любов» (диригент Юрій Дяченко, режисерка Жанна Чепела) солісти театру в супроводі симфонічного оркестру виконали відомі від 1960-х українські естрадні пісні. Особливістю програми стала поетична складова оперного концерту – вірші читали Олексій Грідасов та солісти театру.

Справжньою перлиною перформативної частини фестивалю стала минулорічна вистава «Війна. Обличчя. Монологи». Тут поєдналися симфонічна, хореографічна, мультимедійна і драматична частини. Драматург Дмитро Терновий із трьох моноп’єс («Примарна земля» Андрія Бондаренка, «Хроніки евакуйованого тіла і загубленої душі» Анни Галас, «Марафон “російська рулетка”» Катерини Пенькової) вибудував цілісний сюжет перфомансу. Музику написали харківські композитори Ігор Гайденко, Дмитро Малий і Володимир Богатирьов. Хореографка Антоніна Радієвська надала трьом персонажам-пацієнтам психотерапевта їхні хореографічні alter ego. Актори Олексій Грідасов, його колеги з Харківського театру Шевченка Олександр Вірченко й Інна Островська та запрошена з ТЮГу Наталія Перепелиця під орудою Жанни Чепели навчилися вкладати просякнуті нервом і болем свідків війни постдокументальні тексти у музику симфонічного оркестру під керівництвом Андрія Савчука. Це поєднання інтимних правд про Маріуполь, Київщину, Донецьк із симфонічною музикою, що промовляє про вічне й універсальне, дало несподівано сильний катарсичний ефект. Серед облич та монологів беззаперечною лідеркою виявилася Наталя Перепелиця, яка змусила глядачів забути, що вони в театрі й повірити в історію її Жінки як у пережиту особисто акторкою. 

Фестиваль актуалізував у всеукраїнському театральному просторі «імпресіоністську виставу про харківський авангард» «ХАРТЕДЕ 20» Театру «Нафта». Її у співпраці з композитором Дмитром Малим два роки тому створила перформерка Ніна Хижна. Виставу грає камерний склад із чотирьох акторів та самої режисерки. Дійство розгортається в супроводі живої музичної драматургії, яку безпосередньо на сцені щоразу варіативно творять композитор і музиканти Руслан Каширцев та Єва Константинова.

«ХАРТЕДЕ 20» – вистава про представників Розстріляного відродження у час, коли вони ще не знали, як недовго триватиме їхній лет. Лейтмотив вистави – любов по-ренесансному універсальних митців до життя. І тому їхня скульптурна напівоголеність у прологу сприймається як вияв максимальної природності творчості.

Актори на сцені пасують тенісний м’яч, а ми в залі ловимо сонячний промінь, а з ним і настрій 1920-х

Сценограф Андрій Хворостьянов створив простір вистави з фрагментів: похилена плита ДСП, квадратне віконце фольги, драпіровка. Так у сценографії продовжився принцип колажу з окремих фактів біографії митців (драматургічна основа Люби Ільницької). У дзеркалі фольги мерехтить Час. Химерну маску йогансенівського зайця у смарагдовому освітленні сцени (художник зі світла Олександр Чиж) почергово приміряють один-другий герої вистави. Актори на сцені пасують тенісний м’яч, а ми в залі ловимо сонячний промінь, а з ним і настрій 1920-х та фізично відчуваємо, як у тонкому вимірі торкаємося харківського життя своїх пра-пра…

У «ХАРТЕДЕ 20» сучасні митці вдивляються у своїх попередників сторічної давнини як у ровесників. Про це говорять і кілька сцен «театру в театрі», і мелодрама (у виставі саме так) стосунків Курбаса з Чистяковою. Коли на очах у глядачів починається таке довге, професійне спорядження акторів у костюми Ольги Данилової (стильні, театральні, по-бароковому сексуальні), якоїсь миті гротесковий профіль Артема Вусика у лицедійському трикутному капелюху видається із зали профілем Наполеона. Матеріал вистави спокушає акторів стати поруч із Курбасом. Самого ж Артема – бодай на пів години вистави «стати» Курбасом!

«Схід Опера Фест 2026» виявив такі характерні прикмети українського музичного і музично-драматичного театрів у часі війни: міжтеатральні колаборації; розмивання штучних кордонів у репертуарній політиці театрів регіонів (показово, що саме зараз одесити звернулися до творів класика Галичини); виконання досі не широко знаних творів класиків; боротьбу з каноном у відтворенні та розумінні ключових постатей української культури; максимальна мобілізованість сучасних композиторських сил України (від Харкова до Львова); питома драматургічна роль хору (цей творчий цех посилює епічну складову вистави); здатність створювати міжвидові театральні проєкти (що особливо помітно у перфомансах харківської опери, де актори головної драматичної сцени міста грають під симфонічний оркестр); самобутні пошуки репертуарної основи та хореографічної лексики сучасної пластичної вистави. Водночас поруч із театрами, що активно шукають себе і проявляють у сучасному просторі, лишаються колективи, в яких трапляються репертуарні та естетичні рецидиви минулого століття.

Поруч із театрами, що активно шукають себе і проявляють у сучасному просторі, лишаються колективи, в яких трапляються репертуарні та естетичні рецидиви минулого століття

На запитання, чи все ще музичний театр України пасе задніх в оперативності відгуку на воєнні події, «Схід Опера Фест 2026» каже: ні! Коли артисти хору в «Енеїді» як один відповідають Енеєві: «Героям слава!» і завмирають з рукою на серці, або коли наприкінці вистави «Патріот» у залі на повну гучність вмикають сирену повітряної тривоги, ці прикмети повсякдення розривають ілюзорність сценічної дії, особливо відчутну в музичному театрі, та переносять глядачів у нашу воєнну реальність.

Мобільність ігрових структур сучасних музичних вистав засвідчила і їхня адаптація під час показів на східному кордоні країни. Кияни у виставі «Патріот» заспівали «Файне місто Харків», а троянці з Франківська потішили слобожанських «уболівальників» політичним гімном Харкова футбольного.

Юлія ЩУКІНА