Оскар Еустіс: «П’єси Річарда Нельсона дуже добре працюють українською»

У театрі на Подолі відбулася публічна зустріч з Оскаром Еустісом – режисером, драматургом, художнім керівником The Public Theater. Говорили про співпрацю, що почалася з «Тускульських бесід» Річарда Нельсона і продовжилася виставою «Як стихне шуру-буря зла», яку театр на Подолі зіграв у Нью-Йорку українською з англійськими субтитрами. Наступний задум – привезти до США кілька вистав театру.

«Український театр зараз став цікавим. Він пульсує іншим життям, ніж театри за кордоном. У нас інша жага життя, і це відчувають люди», – каже директор-художній керівник театру на Подолі Богдан Бенюк.

Після публічної розмови ми зустрілися у камерному просторі вистави «Більше краси, ніж туги» – третьої роботи Нельсона в цьому театрі. Незвичне розташування глядачів дозволяло стежити не лише за сценою: було видно, як уважно Оскар Еустіс дивиться історію про Лесю Українку та її родину. Після вистави ми продовжили розмову.

Про що ви говорили з акторами після вистави?

– Я сказав їм: «Я не можу судити, наскільки ця вистава правдива щодо України. Але можу судити, наскільки правдива акторська гра». І вона мене зворушила. Дивлячись на них, я просто усміхався.

Це вже третя постановка Річарда, яку я бачу тут. І мене досі вражає, що він приїздить, пише про Україну, його текст перекладають українською – і це працює. Дуже добре працює.

Завдяки незвичному розташуванню глядачів я спостерігала не лише за тим, що відбувалося на сцені, а й за вами. Ви дивилися дуже уважно, зосереджено й заглиблено. Я так розумію, ви добре знали п’єсу?

– Я прочитав її шість чи сім разів – відтоді, як Річард уперше надіслав мені текст. Я, звісно, не розумію кожної конкретної репліки українською, але знаю, про що вони говорять у кожному блоці.

Коли ви дивилися виставу про Лесю Українку, то бачили насамперед історичну постать – чи все-таки це було для вас особисте прочитання?

– Дуже особисте. Я шкодую, що майже нічого не знаю про справжню Лесю Українку. Тому для мене це насамперед історія про родину і про людей, які створюють щось із власного досвіду.

Я сам увійшов у родину, де письмо є частиною життя і де багато хто пише. Але в кожного свої стосунки з письмом, свої зв’язки з літературою – як і в персонажів цієї п’єси.

І водночас це історія про стосунки між людьми всередині родини. Саме це я вважаю дуже сильним.

З огляду на ваш досвід театрального менеджменту, мені як театрознавиці цікаво: наскільки такий театр присутній в американському чи принаймні у нью-йоркському контексті? Чи є там вистави такого штибу, з таким способом існування акторів на сцені?

– Це дуже незвично. Ми з Річардом працюємо над виставами цієї естетики вже близько 20 років. У Нью-Йорку в нього є репутація і справді віддана аудиторія. Він дуже вплинув на інших драматургів і режисерів. Але попри все він досі фактично єдина людина, яка послідовно працює саме так.

З 2012 року він пише для нас сучасні п’єси – настільки, що події в них іноді відбуваються буквально тоді, коли виставу грають.

Коли ми возили ці роботи в міжнародні тури – до Європи, Гонконгу, Австралії, – люди дуже цінували можливість побачити справжню Америку. Не ту, яку їм показує голлівудське кіно. Для них це було дуже правдиво.

Тобто Річард пише не тільки про українських діячів мистецтва?

– Не тільки. Але він дуже вірить у такий спосіб розповідати: садить відому людину за один стіл із членами її родини. За цим столом ніхто не є «відомим», ніхто не важливіший за інших. Це просто люди та їхні особисті зв’язки.

І він вважає це важливою політичною тезою про демократію: одна людина не може бути більшою за іншу.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Шестеро персонажів і закоханий американець

Ви говорили про можливі гастролі Київського театру на Подолі у США. Як ви їх плануєте і яка, власне, економіка такого туру?

– Потрібно зібрати дуже багато грошей. За моєю попередньою оцінкою – три-чотири мільйони доларів. Я вже приблизно знаю, звідки може надійти півтора мільйона.

Це будуть кошти приватних осіб? Тобто ви шукаєте спонсорів чи донорів, які дадуть гроші, щоб тур відбувся?

– Джерела бувають різні. Наприклад, я знаю актора, який свого часу залишив професію і багато років прожив у монастирі. Приблизно за три місяці після того, як він вийшов із монастиря, він виграв у лотерею. Тепер жертвує гроші театрам – саме на некомерційні проєкти. Коли я почав розповідати йому про цей задум, то не встиг закінчити навіть першого речення. Він одразу сказав: «Я з вами».

У Сполучених Штатах багато людей переживають за Україну. Їм не байдуже. Чимало американців критикують федеральну владу за непослідовну підтримку України, яка виходить, як то кажуть, ні риба ні м’ясо. Вони хотіли б, щоб ми, американці, робили значно більше.

А які у вас є паралельні проєкти? У вас, мабуть, досить напружений графік – не лише ця вистава зараз у роботі?

– Так, багато. У The Public сім сцен – від майданчика в Центральному парку до сцени, майже такої ж камерної, як ця. Наші вистави йдуть на Бродвеї та у Вест-Енді в Лондоні. Ми гастролюємо, показуємо вистави в парках і в’язницях. Робимо багато всього.

Можу поділитися з вами одним проєктом, яким я зараз особливо захоплений. У січні федеральний уряд направив імміграційну службу до Міннеаполіса – мого рідного міста, – щоб затримувати й депортувати людей без документів. Міннеаполіс чинив спротив. А ми відрядили туди двох драматургів. Вони провели багато інтерв’ю з людьми й на основі цих розмов написали п’єсу. Ми сподіваємося поставити її якомога швидше. Це була така швидка реакція.

Краса цієї п’єси в тому, як спільнота згуртовано чинить спротив. Тому вона сповнена надії саме зараз, коли надії так мало.