Киянин, що став реформатором світового балету

1935 рік. 9 липня. Париж, сцена Гранд Опера. На розпечений сонцем простір під глухий ритм ударних інструментів у повітрі з'являється танцівник. Здається, він ось-ось подолає силу земного тяжіння і злетить. Людина-птах. Він піднімається, падає й підіймається знову. Ритм то прискорюється, то завмирає. На очах у приголомшених глядачів танцівник з одним уцілілим крилом відчайдушно намагається піднятись у височінь – аж поки знеможений падає. На якусь мить в залі запановує тиша. Публіка вибухає оваціями: «Браво, Сергій Лифар!».

Того дня в Гранд Опера відбулася прем'єра балету «Ікар», яка стала тріумфом Лифаря як реформатора. Про нього заговорили як про творця «неокласичного балету».

Серж Лифар народився 2 квітня 1905 року на Київщині у селі Пироговому (тепер там музей народного побуту просто неба) у шляхетній родині. Батько – Михайло Якович Лифар працював помічником лісника, мати – Софія Василівна Марченко походила з родини канівських поміщиків. Сергій був третьою дитиною в сім'ї. З дитинства цікавився історіями про козацьке минуле пращурів Лихварів, аматорським театром у дідовій садибі, йому подобалися прогулянки сім'єю берегами Дніпра й материні розповіді про героїв та Богів Давньої Еллади.

З п'яти років виявляв інтерес до мистецтва: співав у дитячому хорі храму Святої Софії, малював олівцем та пензлем, а його природна грація та легка хода привертали увагу. Мати віддала сина у музичну студію при Київській консерваторії. Він міг стати гідним суперником своєму другові Володимиру Горовицю у світі музики, але Лифар отримав серйозну травму руки. Ця обставина змінила його життєву траєкторію.

Це було кохання з першого погляду. Вулиця Фундуклеївська, 21 (нині вулиця Богдана Хмельницького в Київі. – УТ). З відчиненого вікна лунає вальс Шопена – такий знайомий, але водночас якось інакше, ритмічніше. У дзеркальній залі біля тренувального станка уздовж стін стоять юнаки та дівчата. Зачесані голови, підняті підборіддя, стрункі ноги. Учні опрацьовують рухи, їх технічну чіткість, відкриваючи для себе секрети віртуозності. Так Сергій Лифар потрапив до «Школи рухів» під керівництвом Броніслави Ніжинської. Тут і почалося його сходження на балетний Олімп.

1923 рік. Сергій Дягілєв, засновник сезонів у Парижі, набирає танцівників. П'ятеро учнів «Школи рухів» – серед яких Сергій Лифар – вирушають до Франції. Але вже на першому кастингу Дягілев натякає, що бажання танцювати у хлопця перевищує професійну майстерність. Відправляє його на навчання до хореографа Енріко Чекетті.

Щоденні виснажливі тренування до стану, коли підгинаються втомлені ноги, піт заливає очі – професія давалася нелегко. Так до Сержа прийшов великий успіх на сцені Гранд Опера у провідних балетах «Зефір і Флора», «Післяполудневий відпочинок Фавна», «Жар-Птиця», «Блудний син» та багато інших. Критики називають його «українським Богом, який літає над сценою».

 Після смерті Сергія Дягілева у 1929 році Сергій Лифар відмовляється керувати трупою свого наставника й друга, але погоджується очолити балетну трупу Гранд Опера. Тож паризьким сезонам російського балету настав кінець. Тепер Сергій Лифар – директор балетної трупи, головний хореограф-постановник та прем'єр-соліст головного балету Франції.

За роки праці Серж Лифар створив та відновив понад 200 балетних вистав, серед яких – «Творіння Прометея», «Ікар», «Сюїта в білому», «На моєму Дніпрі». Працював над відновленням класичних шедеврів. Головним уважав свідоме ставлення до балету, вміння не формально виконувати рухи, але їх одухотворяти думками, пристрастями, почуттями, розбудити художника, митця, творця.

Пізніше у своїх нотатках хореограф зазначав: «У Паризькій опері танець нагадував Сплячу красуню. Мені випала велика честь стати її чарівним Принцом. Дім розваг вдалося перетворити на справжній храм мистецтва».

Оксана Синявська

Фото із сайту dance-academy.kiev.ua