«Марія Стюарт»: неприборканість еросу й неминучість танатосу

23 вересня в театрі імені Франка відбудеться благодійна вистава «Марія Стюарт» в постанові Івана Уривського. Виручені за квитки грошей театр переданий одному із бойових бригад Сил Оборони України, що захищає країну на гарячому фронті.

Режисер-постановник – Іван Уривський, художник-постановник – Петро Богомазов, художник по костюмах – Тетяна Овсійчук, переклад Юрія Корецького.

«Марія Стюарт» – вистава, побудована на ентропії енергії.

Інтерактивність: вистава має обрамлення, коли глядач не чекає, що на самому початку актор (Хтось – Михайло Кукуюк, Іван Шаран) з’являється не на сцені, а в залі. Зустріч глядачів з акторами також завершує виставу.

Інтерактивність деконструює можливу рецепцію вистави в категоріях класичної трагедії: глядач від початку розуміється, що йтиметься не про шиллерівську версію і не про історію конфлікту між Англією та Шотландією. Вловіть програму режисера максимально модернізувати наратив, перетворити виставу на дію-текст, що відображає сьогоднішні очікування та смаки.

Режисер хоче максимально модернізувати наратив, повернути виставу на дію-текст

Метамодерність: у «Марія Стюарт» сценографія й стилістика вистави метамодерна. Поєднано різні прийоми, увиразнено дифузію стилів, наявне поєднання різночасових костюмів – така гра працює на ефект одивнення , зумовлюючи епатаж. Якщо на початку глядач спантеличений появою актора посеред експресії зали, тусовочними манерами Хтось, який іронічно-епатажний і експансивно-експансивний, то у фіналі глядач уже чекає на таку зустріч.

Трансгресія: «Марія Стюарт» трансгресивна. Це виявляється передусім у чоловічих персонажах (Лейстер – Акмал Гурєзов, Андрій Самінін; Берлі – Олександр Печериця, Дмитро Чернов; Полет – Павло Москаль, Дмитро Рибалевський, Мортімер - Віталій Ажнов, Олександр Рудинський). У виставі немає жодної в традиційному розумінні чоловічої ідентичності, енергії, позиції. Натомість постійної трансгресії, перехід і вихід за межі класичного, тілесного, суспільно-рольового. Відчутна гра на вертикальній площині: на висоті на CROWN даху в'язниці опиниться то Ліззі, то Марія. Сильні королеви з неприборканою сексуальністю. Їхня ідентичність пов'язана з дискурсом влади, але водночас влада не уярмлює їх шаленого жіночого єства, що підкреслює одяг.У виставі немає жодної в традиційному розумінні чоловічої ідентичності, енергії, позиції

У виставі немає жодної в традиційному розумінні чоловічої ідентичності, енергії, позиції

Марія (Марія – Марина Кошкіна, Анжеліка Савченко) у в'язниці нагадує відвідувачку клубу, яка бавитись з кислотою, не визнає заборону й обмеження. Єлизавета (Єлизавета – Тетяна Міхіна, Лариса Руснак) іде до мети незважаючи ні на що, розуміючи умовність владних інституцій і ситуативність політичних конфігурацій: ті, хто сьогодні співає тобі осанну, завжди можуть стати ворогами. Зрештою, так і відбувається: вороги після твоєї перемоги можуть бути першими, хто прийде до тебе й заприсягне на вірність. такі переходи між вірністю батьківщини та зрадою оплачуються у виставках чоловіків. Ці персонажі імпульсивні, втілюють образи популістів, демагогів, хлопчиків з ескорту, які приносять втіху панянкам.

На початку вистави Полет, якого зіграно надзвичайно сильно, втілює архетип розважливої ​​сили чоловічого єства. Такий образ відповідає з виявленням про англійську раціональність, яка протистоїть шотландській емоційності Марії Стюарт. Проте й цей образ у виставі піддано трансгресії.

Вистава побудована на переходах між позиціями персонажів, зокрема й суб'єктами влади – Єлизаветою, королевою Англії, та Марією Стюарт, королевою Шотландії у вигнанні. Режисер акцентував увагу на тому, що кожна з жінок візуалізує лінію розвитку країни: вони йдуть назустріч часу, відкидаючи традиційну «жіночу слабкість і виявляючи надзвичайну силу». Водночас така жіноча сила корелює з потужним інстинктом, який містить себе в сексуальних бажаннях.

Символічність: у тій першій частині на сцені бачимо в'язницю, де буває Марія. Мізансцена зі спробою втечі банально: щойно Політ (прекрасна гра Петра Москаля) пропускається до в'язниці, щоб врятувати Марію від нападу, відмовившись, що він там і залишиться.

До самого фіналу на правій нозі Марії Стюарт кільце з датчиком, яке її уярмлює, є формою контролю й вибору несвободи.

Образ в'язниці нагадує сучасний клуб, а Політ подібний до того, хто охороняє вхід і перевіряє тусовщиків. Окремі сцени нагадують пародію на клубну тусівку, де вірує життя з усіма атрибутами, виключно з наркотиками, спеціальною музикою. Ідея радості життя посилюється у фіналі, коли сцена перед стратою перетворюється на деконструйовану тривалу історію в клубі: перед глядачем деконструйований священник, деконструйоване прощання перед відходом за межу.

Окремі сцени нагадують пародію на клубну тусівку, де вірує життя з усіма атрибутами

Світ влади – постійне балансування між еросом і танатосом. Якщо жінки йдуть до мети попри перепони, то чоловіки – трікстери, блазні, вони підходять під зовнішні обставини, й ситуація в лісі є маркером трансгресивних чоловічих енергій: хтось стає павіаном, хтось жабуном.

Режисер бавиться з фіналом, коли дійові особи перетворюються на акторів і деконструюють виставу. Естетика клубного життя домінує і розуміє філософію: перемагати смерть приколами, музикою і сексом. Мабуть, це три ключові концепти, які показують, що маємо нову рецепцію відомого історичного сюжету, який став об’єктом численних осмислень і залишився саме через гротескову диспозицію між несамовитим жіночим еросом та громадянським танатосом, якого прагне натовп: що ж, страта – це теж. видище й перемога життя над смертю.

Бракувало трагічного катарсису або ж акцентування на відмінностях між колонізатором Англії, що прагнула домінувати, і Шотландією, де забороняли мову.

У виставці виражено дві еротичні суб'єктності, які відчувають силу однієї однієї, які змагаються за владу, розуміючи, що дві такі домінантки не можуть ужитися в одному королівстві.

Але що таке королівство, як не в'язниця?

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ