Спокуси для дискусії

7 лютого в Театрі драматургів, у межах режисерського фестивалю імені Філіпа Арно відбулась публічна дискусія «Як створити працюючу інфраструктуру для появи нових режисерських імен?».

У дискусії брали участь: Тамара Трунова – головна режисерка Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, Анастасія Гайшенець – театрознавця зі столичного театру Франка, Давид Петросян – режисер того ж театру, Станіслав Мойсеєв – директор–художній керівник Молодого театру, Ірина Чужинова – театрознавиця, Максим Курочкін – драматург. Модераторка дискусії – Катерина Пенькова.

Останніми роками в Києві, та й не тільки, з'являється дедалі більше режисерських конкурсів та фестивалів. Це важлива ознака змін у театральному ландшафті. Але що саме має спрацювати, аби конкурси ставали реальним інструментом оновлення сценічного мистецтва і розширення глядацької аудиторії? Як запустити горизонтальні маршрути зростання для молодих режисерів?

Цікаво, що учасники дискусії раз-по-раз виходили за межі заявленої теми й одностайно, хоч і кожен по-різному, нарікали на те, що у нас досі не склалася повноцінна професійна спільнота. Іронія ситуації полягала в тому, що компанія учасників дискусії сама собою свідчила якраз про те, що ота сама «спільнота» – ось вона, перед нами, і це лише частина розумних, дотепних, ініціативних і темпераментних людей, щиро відданих своїй справі. Вони прагнуть чесного професійного діалогу, шукають моделі дієвих, а не декларативних змін.

Дискусія показала, що проблеми молодої режисури пов’язані з загальними проблемами нашого мистецтва, отож, доводилося часто відхилятися далеко в бік від заявленої теми. Приміром, Тамара Трунова почала з історії фестивалю нової режисури «Митниця». Його, за словами пані Тамари, було відкрито 2022 року як тест на виживання і як жест відчаю, з огляду на дефіцит нової конструктивної режисури. Відбулося вже чотири «Митниці», а їх має відбутися як мінімум 20, щоб люди повернули довіру до театральних інституцій. Щоб люди навчились не бути у вертикальних взаємовідносинах у театральних процесах.

Тут доповідачка зробила певний поворот до супутніх проблем. Мовляв, ця зустріч – «не так про молодих режисерів, як про нас». Далі – цитата. 

Тамара Трунова: «Створення інфраструктури – це наша відповідальність. Питання в тому, що цим займатися маємо не тільки ми, а й керівники освітніх закладів, бо саме вони є фундаментом у театральній піраміді. Ті, хто викладає, і хто має створювати інфраструктуру в театрі – чи це одні і ті самі люди? Адже сьогодні виглядає так, що люди, котрі викладають, не маючи театральної практики, вони виховують режисерів, тупо відтворюють самих себе, свою власну фейковість, фіктивність. І за результатом «Митниць» у нас всі переможці – це люди без режисерської освіти. Тому я думаю, що нам усім треба зібратись і сходити в гості до Карпенка-Карого. Бо це виглядає дивно. Я наприклад виросла на полі, де усім, чесно кажучи, було на мене начхати. І зараз ми просто переносимо ту саму парадигму існування у нову Україну».

Тамара Трунова також зачепила свою улюблену тему – жіноча режисура. Чому, приміром, на великій сцені франківців зовсім нема жінок-режисерів. А в чоловіків проблем нема! На те Давид Петросян відповів досить розважливо:

«А що, зараз ідеться про поєднання великої сцени і жіночої режисури? Ви говорите про масштаб сцени і кількість людей в залі? А хто взагалі потенційно може осягнути масштаб великої сцени – не тільки з жінок, а й з чоловіків у нашій країні? Давайте поіменно: Тамара Трунова – ок, Оксана Дмітрієва – теж ок. Втім, я ще посперечався б про велику сцену й Оксану Дмітрієву. Наскільки її наївний тендітний світ, унікальний серед нашої режисури, готовий до таких випробувань?

Розумієте, питання великої сцени – дуже складне. Байдуже, хто ставить, жінка чи чоловік. Майже немає режисерів на сьогодні, які можуть «підняти» велику сцену. Якщо, звісно, ми говоримо про складніші висловлювання, ніж просто класичний переказ сюжету. Чи готова молода людина вийти на велику сцену без необхідного досвіду і сама ж від того травмуватися? Бо з нашими акторами, наприклад, дуже важко просто комунікувати, а не те що ставити з ними щось. І от молода людина, у якої вже є якісь успішні вистави, приходить до нас в театр і намагається щось інше робити, ніж тут звикли – й зустрічається з просто «непробивною» трупою, яка бере цю людину, прожовує і випльовує».

Анастасія Гайшенець розповіла про другий режисерський конкурс, запущений у театрі Франка наприкінці минулого року. Результати дуже добрі. Конкурс виграв 22-річний Станіслав Іванов, він не має режисерської освіти, лише акторську. Анастасія Гайшенець уточнила, що у франківців, на відміну від «Митниці», не конкурс режисерських ескізів, а конкурс експлікацій. Це дозволяє зрозуміти, як людина бачить свій задум, що вона хоче і як розуміє процес виробництва саме у репертуарому театрі. Важливі не тільки хороша концепція і матеріал, а й розуміння технологічного процесу. Минулого року було багато хороших заявок, але більшість із тих, хто подавав ці заявки, ніколи не стикалися з державним театром і не знають, як працює репертуарна система.  

Доповідачка не втрималась також від нарікань на відсутність чи несформованість театральної спільноти.

Досить категорично й потужно цю тему підхопила й розглянула Ірина Чужинова:

«Як побудувати працюючу інфраструктуру? Так ніби у нас є непрацююча інфраструктура! Не буду придиратися до слів, але за великим рахунком процес краще чи гірше, але відбувається. Для чого потрібні режисерські конкурси і фестивалі? Бо молодій режисурі потрібен стартовий капітал. Тебе запросили – і ти вже частина театральної спільноти. Чого мені не вистачає в українському театрі – це саме спільноти. Вона якось у нас не проявлена. Посперечайтеся зі мною.

Я в театральній критиці реалізувалась, коли з'явилось моє покоління режисерів. Це було для мене дуже важливо. Я писала, звісно, і про Мойсеєва, і про Богомазова. Але коли з'явилась Тамара, Стас, Максим, Оксана, Ростислав, одразу стало зрозуміло, як мені як критику вписатися у цей процес. Мені здається, що сама молода режисура і буде підтягувати тих людей, які будуть із ними на одній хвилі, хотітимуть і зможуть писати про це. Бо це одне покоління. Критики розуміють, як живуть і мислять їхні однолітки. Бо ми в одному просторі і часі живемо».

Ірина Чужинова прокоментувала і проблему освіти, передусім, театрознавчої. Бо якщо молодих режисерів трохи назбирається в Україні, то з критиками найтяжче. Молодих імен практично немає, вони просто не з'являються. Бо професія непрестижна. І питання не в тому, що ти як викладач можеш розказати студентам, а в тому, хто до тебе прийде. Це питання престижу професії, який не зріс за останні  роки. 

Ця теза спричинила пожвавлення в залі. Дівчата почали розказувати свої історії, як вони навчались на театрознавчому, писали, писали, а грошей не заробляли і перестали писати, бо треба за щось жити. Почали дорікати університетові Карпенка-Карого, що він совковий і що там гроблять і обдурюють юні душі, що більшість випускників змушені змінити професію, бо такої кількості людей у мистецтві не треба. Що наш університет – рудимент минулого, навіть так.

Підтримав цю думку Максим Курочкін:

«Те, що діється в Карпенка-Карого – це жах. Це система, де людей використовують, просто використовують температуру їхніх організмів для обігріву аудиторій. Карпенківці показують дипломні вистави в залах, які не мінялися з радянських часів. В нас жебрацький театр, панове. От пропонували мені викладати драматургію у них. Зарплата п'ять тисяч гривень. Можете собі уявити? При оренді квартир, які в Києві самі знаєте скільки коштують. Чому так? Чому ми з цим живемо, панове? Так наче нам нормально це.

Ми просто дуримо молодих людей, які отримують освіту, яка їх ні до чого в житті не приводить. Вони випускаються і впадають у депресію.

Я не кажу про поодинокі щасливі випадки, коли одному на сотню студентів пощастить якимсь чудом реалізуватися в режисурі або у театральній критиці».

На те Станіслав Мойсеєв попросив своїх студентів у залі позакривати вуха й сказав, що готовий підтримати сказане, але він все одно викладає, бо існує така річ як щасливий випадок, і якщо ти одному з тисячі студентів допоможеш реалізуватися у професії, то задля цього варто працювати в Карпенка-Карого. 

Думку про «одного з тисячі» розвинула Ірина Чужинова: згадала про режисерський дебют Тетяни Костинюк з майстерні Івана Уривського (вистава «Орландо» на ВДНГ). Мовляв, молода режисера для свого дебюту сама винаймає павільйон, збирає команду, знаходить гроші, розробляє бізнес-проєкт, квиток коштує 3 тисячі гривень. От вам і альтернатива, і новий спосіб існування, і нова режисура. 

Коли з залу зауважили, що така дівчина всього одна, пані Чужинова відповіла, що в мистецтві інколи один – це більше ста. Це приклад, що в театрі можна робити щось своє. Нас привчали готуватися до роботи в державних установах. А мали б готувати до того, що кожен може створити свій власний світ, власний театр. І бути роботодавцем, а не найманим працівником.

Станіслав Мойсеєв: «Друзі, я відчуваю якусь спустошеність. Ми так багато балакали, що сіли й заплакали в кінці цієї історії. Ми намагались говорити про все, а про зазначену проблематику цієї дискусії швидко забули. Шкода, бо насправді одна з багатьох наших проблем – це нереформований український театр. Звідси й нереформована освіта, бо це пов'язані речі. Звідси і гендерні дисбаланси. Також варто пам’ятати – де Україна була протягом майже цілого ХХ століття. Вимагати зараз, щоб в момент все змінилось, і жінки масово почали ставити на супергігантських сценах, це теж трошки необачно. А що робити з керівниками театрів? Ми бачимо, що людей, які готові піти на ризик і прагнуть стати керівниками театрів, взагалі немає. Тому театри очолюють випадкові люди – з вулиці, з ринку, з бізнесу, з пожежної охорони і так далі.

Що переважно демонструє європейська модель театру, навіть у тих країнах, де зберігається репертуарний театр? Вона демонструє, що є дві професії в театрі – режисер і художній керівник. І це вільні професії. Це люди, які не працюють у штаті театру. Це забезпечує постійний, безкінечний кровообмін. А чому у нас так не може бути? Інфраструктурно й фінансово ми не можемо це підкріпити. Треба, щоб режисер зробив виставу, і хоча б рік спокійно жив на цей гонорар. А не ходив із протягнутою рукою. Тим-то й виникає якась неприродня річ, коли в театрі з'являються певні персонажі, які чомусь вирішили, що вони можуть займатися режисурою. Директор ходить і просить, щоб хтось поставив виставу. Бо грошей немає, щоб запросити режисера з іменем. І це якесь зачароване коло.

Ми досі не можемо обрати модель функціонування сучасного українського театру. Лиш після того, як вибір відбудеться, чи це буде польська модель, про німецьку я вже мовчу, тоді можна буде про щось говорити. Бо зараз ми всі в системі бідного театру.

Тішимось тим, що ми взагалі є й щось можемо робити».