«Більше краси, ніж туги». Розмова з Річардом Нельсоном

Американський драматург і режисер Річард Нельсон уже втретє за останні два роки працює в Києві — цього разу над виставою «Більше краси, ніж туги» у столичному театрі на Подолі.

Нова постановка звертається до постаті Лесі Українки та її родини — не як до канонізованого символу, а як до живих людей, що проживають складний історичний момент.

Події вистави розгортаються у 1910 році, в один вечір Страсної суботи — між смертю і надією на воскресіння. У центрі — сім’я Косачів: Леся, її мати, сестри та близькі родичі, які збираються разом у час особистих і спільних криз. Хвороба, втрати, фінансові труднощі, невизначеність майбутнього — все це стає тлом для камерної розмови про родину, мистецтво і людську гідність.

Для Річарда Нельсона цей проєкт продовжує дослідження української культурної історії початку ХХ століття та її болісних перегуків із сучасністю. Як і в попередніх роботах, режисера цікавить не героїчний наратив, а крихка повсякденність — той простір, у якому народжується справжня драма і де, навіть у часи втрат, залишається місце для краси.

Напередодні прем’єри режисер говорить про свій досвід роботи в Києві, про особисті сумніви й відповідальність іноземця, який звертається до іконічної постаті української культури, а також про те, чому для нього сьогодні важливо говорити про минуле мовою людської близькості й співпереживання.

Це вже втретє ви приступаєте до репетицій у Театрі на Подолі. Що цього разу?

— Цього разу я працюю над п’єсою «Більше краси, ніж туги», яку написав, коли був тут минулого разу. Це мій третій приїзд до Києва за два роки. І до моменту, коли поїду додому, загалом виходить, що за ці два роки я проведу в Україні близько восьми місяців.

Розкажіть про ваші враження. Як вам живеться в Києві за таких умов, як зараз?

— Я живу в тому самому готелі, де зупинявся двічі раніше — він за рогом від театру. Там є генератори, тож ми не відчули такого справжнього холоду, як багато інших — зокрема деякі мої актори й акторки. Світло все одно іноді зникає, але генератори вмикають не завжди — очевидно, щоб економити.

Цього року дуже холодно і дуже слизько — такої ожеледиці не було минулого разу, хоча я був тут у той самий період. Одна з акторок купила мені льодоступи — накладки на підошви, які можна причепити до взуття. І лише сьогодні, зі снігом, це був перший день, коли я справді вийшов без них.

Треба бути обережним. Я менше виходжу в місто, ніж раніше — здебільшого через холод і ожеледицю. Тож останні шість–сім тижнів моє життя — це фактично готель — театр — готель.

І водночас вражають історії, які я чую від акторів і акторок: через що вони проходять, які труднощі з теплом, водою, електрикою. Це надзвичайно.

Це справді вражає. Над чим саме ви працюєте? Яка тема, який матеріал?

— Це п’єса про родину Косачів: про Лесю, її матір, сестер, невістку (дружину брата) і швагра. Події відбуваються 1910 року, в один вечір, що переходить у ніч. Це Страсна субота — між розп’яттям і воскресінням.

Тобто це переддень Великодня, їхній вечір разом у цей день.

— Так. Це день, коли ніби перемогло зло: Христос мертвий. Але попереду — добра новина. У кожного члена сім’ї є свої проблеми — і це правда.

Леся дуже хвора, як і майже все життя. Її п’єси ставлять не так, як вона хотіла. Ту єдину, яку поставили, поставили дуже невдало. Батько помер рік тому, тому вони переїхали до меншої квартири. Є фінансові труднощі.

Леся також живе у складній ситуації стосунків із родичами чоловіка. У моїй п’єсі вона щойно повернулася з Єгипту, куди їздила зимувати.

Її сестра Ольга, яку в родині називають Лілею, лікарка — перевтомлена, вигоріла. Вона була відділена від свого чоловіка, який працює в Києві в банку, після кількох років за кордоном.

Сестра Оксана живе за кордоном із чоловіком. Невістка, дружина брата, живе тут, але її чоловік — брат Лесі — помер. Вона теж проходить важкий період. Вся родина переживає складний час.

Вони збираються разом у цей день. У якийсь момент дехто йде до церкви — на нічну службу — а потім повертаються, і вони проводять вечір разом. Це і є вся п’єса.

І вони дуже багато співають.

Це цікавий підхід — говорити про історичні постаті через камерні, інтимні речі. Ваша вистава «Шура-буря» була на гастролях у США. Як цей підхід спрацював для американського глядача? Для нас є контекст — Курбас, Леся Українка, великий культурний фон. А чи зчитує це іноземний глядач?

— У нас є пролог, де акторки пояснюють, хто є хто, і епілог, де розповідається, що з ким сталося. Тобто контекст ми даємо чітко.

У самій виставі багато історичних референсів. Але те, що найбільше об’єднує сприйняття і в Україні, і за кордоном, — це те, що це шість молодих жінок, які грають виставу про війну і водночас самі живуть у війні. Думаю, і українці, і американці винесли з цієї вистави відчуття, що вона — про сьогодні. Ми використовуємо історію, щоб говорити про те, що відбувається зараз.

Американцям це було дуже зрозуміло. І вони плакали — не через історичні факти самі по собі, а тому що бачили цих дівчат у цій ситуації.

Чи працюєте ви з тими самими виконавицями, що й у попередніх проєктах?

— Троє — зі «Шури-бурі», двоє — з «Тускульських бесід», і одна нова. Леся Українка у нас нова — Катерина Шенфельд.

Що стало вашим “ключем” до цієї теми?

— Одна з причин, чому я зацікавився Лесею Українкою і захотів це написати: мені показали збірку її листів — близько двох тисяч. Я перекладав їх за допомогою штучного інтелекту і читав. Більшість — або до сім’ї, або від сім’ї. І я відчув, що дуже близько розумію, як вони спілкуються між собою. Це було важливе відкриття — і воно дуже допомогло, коли я писав п’єсу.

Я читав п’єси Лесі, які перекладені англійською — їх було близько шести-семи. Деякі неперекладені тексти я намагався перекладати сам, але це було дуже складно. І я закохався в ці п’єси. Вона дуже важлива письменниця — і водночас майже невідома на Заході.

У вас є улюблений твір Лесі Українки?

— «Лісова пісня». Я дуже хотів би побачити хорошу, чисту постановку — таку, яка робить її такою, як вона є, без перероблення під інше бачення.

Чи є у виставі фрагменти її творів? Якісь включення?

— У п’єсі Леся говорить про те, що хотіла б написати п’єсу про казки, про цю лісову казку — тобто ще не написала її, але вже формулює бажання. Прямих цитат з інших творів немає, ніяких флешбеків теж.

Є пісні — деякі з тих, які Леся збирала разом із чоловіком. У виставі — чотири такі пісні.

Що для вас найважливіше сказати напередодні прем’єри?

— По-перше, назва нашої п’єси «Більше краси, ніж туги» — це цитата з «Камінного господаря».

А ще я скажу чесно: я переживаю. Моє переживання як іноземця з Америки — прийти й написати п’єсу про таку іконічну родину в українській культурі. Не лише Леся Українка, а й її невістка Шура, яка згодом візьме псевдонім Грицько Григоренко і зробить великий внесок у літературу. І мати — письменниця й перекладачка. Яке я маю право? Що я знаю?

Але іноді погляд ззовні дає нову перспективу на речі, до яких люди звикли. Деякі з найцікавіших фільмів про Америку зробили люди, які не з Америки. Вони бачать щось чистіше або просто інакше. Я сподіваюся, що те, що я привношу, може дати інший погляд.

Я знаю, що Леся Українка — іконічна фігура. Її вивчають у школі. Вона визначна. А в моїй п’єсі, як і всі персонажі, вона — людина. Вона, звісно, Леся Українка, але водночас вона і сестра, і донька.

Якщо читати її листи, це дуже відчувається. Тож я сподіваюся, що аудиторія зрозуміє: я не намагаюся сказати, що знаю вашу культуру краще. Я намагаюся зробити людський портрет — і показати свій погляд.

Це мій страх. Побачимо. Я мав подібне переживання перед «Королем Ліром», так само — перед «Шурою-бурею». Тоді це було тепло прийнято. Але я не виводив Курбаса на сцену. А зараз у мене — Леся Українка. Це виклик.

Чи є у вас бачення наступної вистави?

— Поки що ні. У мене є інші плани на наступний рік, інші проєкти — і я буду зосереджений на них.

Але, можливо, є постать, яка вже сьогодні інтригує вас в українському просторі?

— Містер Бенюк запропонував мені дослідити Мазепу. Я прочитав дві книжки про нього. Є Байрон — поема, і є Пушкін. Але жодна з цих історій не є правдивою — і я не міг знайти, що мене справді зачіпає.

Богдан Михайлович десь почув, що в Америці в XIX столітті була дуже популярна п’єса під назвою «Мазепа». Я пошукав — і так, вона справді була. Вона базувалася на Байроні. Там Мазепа — молодий запальний солдат, якого відправляють у неймовірну подорож. Але найцікавіше: у тій постановці Мазепу грала жінка, і вона була повністю оголена на коні — от чому це стало популярним. Це не було про зацікавлення українською історією.

Мене дуже цікавить українська, київська культурна історія періоду 1905–1921/22 років. Це час, коли, на мій погляд, було так багато життя — так багато було зроблено, так багато впливової роботи. З того, що мені траплялося читати, це був дуже яскравий період: багато подій, багато досягнень. Це надзвичайно.

А через те, що сталося пізніше, історія цього часу стиралася. Але повернутися й подивитися, що тоді відбувалося, і водночас подумати, що могло б статися… це розбиває серце. І водночас захоплює — відкрити для себе той світ. Боляче, знаючи контекст, але неймовірно цікаво — дізнатися, що там було: в театрах, музеях, балеті, танці — всюди.

Це справді так. І зараз часто проводять паралелі між 1920-ми минулого століття і нинішніми 20-ми.

— Так, звісно. Це певний тренд. Але зв’язок справді відчувається — дуже сильно.

Чи є якісь явища в сьогоднішній українській культурі, які привернули вашу увагу?

— Перш за все — війна. Я тут вісім місяців за два роки. І це надзвичайно цікаво, бо це глибоко важливо. У цій війні дуже багато поставлено на карту.

Для мене — у сенсі моїх переконань. Того, з чим я виріс. У що я вірю. І це вплинуло на мене особисто — і на мої стосунки з моєю державою, і на моє бачення того, що відбувається в Америці.

Мої дві останні п’єси — ніби «співдружні». Одна відбувається в 1910-му, інша — в 1920-му, вони слідують одна за одною. Я намагаюся проговорити досвід сьогодення.

У «Шурі-бурі» це поєднання: шість молодих жінок ставлять виставу, і минуле переплітається з теперішнім.

А в «Більше краси, ніж туги» я намагаюся проговорити, як усередині туги все одно є більше краси й світла, ніж темряви. Краса сім’ї. Краса мистецтва. Краса повсякденного життя. Краса бути людиною. Усього цього — більше, ніж втрат, хоча втрат, очевидно, також багато. Оце я і намагаюся висловити.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Повернення Річарда Нельсона