Неоновий суд Брехта: «Кавказьке крейдяне коло» Дати Тавадзе

Вистава «Кавказьке крейдяне коло» – нещодавна прем'єра у Київському театрі на лівому березі Дніпра. Це копродукційний проєкт України та Сакартвело за підтримки Театру Дайлес (Рига, Латвія).

Грузинський режисер Дата Тавадзе (художній керівник Royal District Theatre у Тбілісі, активний учасник громадянських протестів у Сакартвело) створив українську версію (у 2023 році він поставив цю виставу у латвійській Ризі), зберігаючи візуальну та концептуальну основу ризької постановки, але наповнюючи її новим диханням завдяки українським акторам (переклад Володимира Митрофанова). У Театрі на лівому березі вистава має іншу інтонацію і гостроту, на що вплинула поточна ситуація в Україні. Разом із цим вважати київську виставу перенесенням або копією вкрай помилково.

Латвія, Сакартвело і Україна – країни, які, фактично, протистоять спільном ворогу – імперським загрозам. Українська версія  – з більш вищою емоційною напругою та гострішим резонансом тем материнства, відповідальності та справедливості як винятку. 

Бертольт Брехт написав «Кавказьке крейдяне коло» (Der kaukasische Kreidekreis) у 1944–1945 роках, перебуваючи в еміграції в США – у Санта-Моніці, Каліфорнія. Це був пік Другої світової війни: Брехт уже п’ятнадцять років жив у вигнанні (з 1933-го, коли до влади прийшли нацисти). Власне, п’єса народилася з двох джерел: старокитайської притчі XIII століття про суд крейдяного кола (адаптованої через німецьку версію Клабунда 1924 року) та біблійної історії про царя Соломона. Брехт переніс дію в Грузію часів феодального повстання, а пролог – у радянський Кавказ після Другої світової, де колгоспники сперечаються за долину, спустошену війною. Таким чином він поєднав давню притчу з реальністю 1944-го: руїнами Європи, питанням «чия земля?», «чия дитина?» і пошуком справедливості в хаосі. Перша прем’єра відбулася 1948 року англійською (студентська постановка в Міннесоті), а повноцінна німецька – 1954-го в Берлінському ансамблі самого Брехта.

Саме тому, що Брехт писав п’єсу в розпал війни, в еміграції, серед руїн старого світу, цей текст сьогодні звучить майже документально. Для України «Кавказьке крейдяне коло» влучно резонує, не називаючи конкретне місце і час. Покинута дитина, мати, яка рятує не «свого», а того, кого врятувала, питання «чия земля?» після окупації, суддя, який у хаосі несподівано відновлює справедливість. Груше — це тисячі українських жінок, які несли дітей через кордони, через фронт, через зруйноване життя. Для Європи ж п’єса резонує з міграційною кризою, війною в Україні, яка повернула континент до реальності «післявоєнного відновлення»: хто має право на землю і на майбутнє, на дитину; чи перемагає кровне право, чи право турботи.

Дата Тавадзе працює з брехтівським текстом, ніби з живою публічною практикою опору та солідарності, пом'якшуючи класичне «відчуження» (Verfremdungseffekt) на користь емоційної близькості та співчуття. Пролог про спір за землю резонує з постконфліктним досвідом, але без прямих алюзій на сучасну війну. Паралелі виникають органічно через теми «чия дитина», «чия земля», моральний вибір у хаосі.

Сценографія Кетеван Надібаїдзе – свідомо гібридний, іронічно-еклектичний простір, який відходить від класичного мінімалізму брехтівських вистав на користь багатошарової умовності, що поєднує елементи театру-лабораторії, інсталяції та гротескного коментаря. Чи то умовна сцена на сцені, дерев’яні панелі, драбини та рухомі конструкції (сходи, столи на колесах, візки), які самі ж актори пересувають, створюючи процес творення видимою частиною дії. На фоні килима – крейдяна дошка.

Жива музика (Центр музики молодих) інтегрована безпосередньо в сценічний простір: оркестр з пюпітрами та інструментами стає частиною візуальної складової. Музиканти в кадрі як свідчення живої енергії, живої дії. Гротескні елементи – манекени, маски, ляльки в візках, іграшкові коні на колесах, – підсилюють контраверсійність і ціну того миру, який є після війни.

Акторський склад – контрастний. І в цьому перевага. Роль умовного модератора, а за сюжетом він – Співак, який є оповідачем цієї історії й водночас ніби керує персонажами на сцені, виконує Андрій Мостренко (Сергій Кияшко в іншому складі) веде виставу-притчу з іронією й силою, наче хор античної трагедії. Стриманий оповідач, іноді саркастичний спостерігач, Мостренко виконує роль із холодною харизмою конферансьє, який веде шоу, де ніхто не виграє. Він стоїть трохи осторонь, дивиться на персонажів як на акторів, яких він сам викликає на сцену, і часом ледь помітно посміхається – мовляв, ну що, знову та сама історія. Голос – то низький, з легкою хрипотою, то ліричний спів, то різкий коментар, то майже шепіт, ніби він говорить безпосередньо з глядачем. Його образ – метамодерний, він насолоджується своєю владою над ситуацією.

Але у фокусі вистави – Груше у виконані Анастасії Нестеренко (Анастасія Глущак). Тавадзе робить акцент на Груше як реальній жінці. Власне, це образ-серце вистави. Без зайвої святості, земна, часом навіть різка. Вона не ідеальна, не лагідна, і не страждальниця. Її сила — в беззаперечній любові. Непохитній, мов стіна.

Це жінка, яка довго стримує себе, але йде до мети, бо просто не може відпустити дитину. Акторка не перенасичує образ стражданнями – кліше, якими часто зловживають на театральній сцені, якщо хоча б опосередковано йдеться про біженців. Її внутрішня опора – невичерпна любов, яка є дієвою, а не галасливою.

«Людина мусить іншим помагати. Вологи треба й деревцю малому. Буває, що й ягнята гинуть, коли засне пастух і крику їхнього не чує»

Абсолютна протилежність Груше – Нателла (дружина губернатора) у виконанні Світлани Орліченко. Це холодна лялька. Її персонажка демонстративно відірвана від усього, що відбувається навколо. Коли люди тікають, вона методично, з ніжністю складає сукні, забуваючи про дитину, а кожен ії погляд на тканину, мов ритуал, який замінює їй реальність і власне немовля. Пластика Орліченко тут дуже точна й гротескна: вигнута спина, надто плавні «красиві» жести, застиглі пози, ніби вона постійно позує перед невидимим дзеркалом. Вона говорить з тією штучною, високою інтонацією панянки, яка звикла, що все навколо – декорації до її життя. Власне, як і дитина для неї, ніби тимчасовий аксесуар, як лялька в супермаркетному візку.

Подібним до Нателли є її адвокат, він ще ж Вершник, Лисенятко, і Великий Князь. Саме Олександр Піскунов у цій виставі виконує кілька функціональних ролей. Актор Піскунов грає їх з точною, трохи перебільшеною пластикою й інтонацією – це типові «панські» персонажі: самовпевнені, порожні, абсурдно відірвані від реальності. Його яскраві костюми підсилюють карикатурність персонажу. Разом із цим його гротескність і жеманність – органічна і точна, ще більше вписується в брехтівський стиль.

«Хто штанів собі сам не спуска, той в нас нині державою править. Хто лічити не годен до трьох, по шість страв заразом пожирає»

Такий же принцип багатошаровості простежується в іншому ключовому персонажі – судді Аздаці. Роль виконує Світлана Штанько (Ірина Мак). Образ місткий: від зневаги й сарказму до істини і справедливості. Це працює на посилення гротеску й водночас на брехтівське відчуження. Завдяки владному тембру голосу, гротескно-зневажливій манері й легкій грайливій пластиці її персонаж – Штанько є уособленням дуже тонкого балансу: її Аздак не стає «хорошим хлопцем», не виправдовується, не стає позитивним героєм. Він залишається суперечливим, часом відразливим, але саме ця неоднозначність – його щирість. Саме в цьому образі впізнавані деякі не тільки українські, але й світові політичні персони.  

Фінальне крейдяне коло стає не просто символом, а кульмінаційним жестом справедливості, який відточується саме на очах глядача в театрі: тут, у живому просторі сцени, випробовується, хто справді «мати» — та, хто народила, чи та, хто врятувала й виростила.

У кульмінаційний сцені суду неонове світлове коло підвішене високо, світиться холодним відтінком. Під ним висить перевернуте догори дриґом дерево, що створює потужний образ світу навиворіт. Дерево життя/роду/дитинства висить мертвим. Як натяк на візуальну метафору «вивернутої навиворіт» справедливості: перевернуте дерево символізує світ, де все живе й природне – материнство, турбота, майбутнє – висить догори дриґом, без опори, під холодним штучним світлом. Але саме в цій перевернутості перемагає біблійна основа справедливості: не кровне право народження, а право того, хто справді рятує й оберігає життя. Бо «бути катом народу гірше, ніж бути повішеним».

Тавадзе зберіг брехтівську основу – іронію, гротеск, відсторонення, — але пом’якшив класичне «відчуження» на користь більшої близькості до глядача. Це робить притчу менш холодною, ніж у багатьох традиційних постановках.

Вистава не нав’язує прямих паралелей із сьогоденням, але теми «чия дитина», «чия земля», «хто має право судити» звучать гостро й без додаткових пояснень. Це дозволяє глядачу самому провести асоціації – і водночас залишає простір для роздумів, а не для однозначних відповідей.

Акторський склад:

Співак – Сергій Кияшко / Андрій Мостренко

Аздак – Ірина Мак / Світлана Штанько

Нателла – Світлана Орліченко / Ірина Мельник

Груше – Анастасія Глущак / Анастасія Нестеренко

Сімон Чачава – Артур Логай / Андрій Марченко

Капрал, Гладкий Князь – Олександр Божко / Слава Бабенков

Аніко, Кухарка, Селянка – Тетяна Круліковська / Олена Бушевська

Вершник, Лисенятко, Адвокат, Великий Князь – Олександр Піскунов / Артур Рожицький

Монах – Юрій Литвин / Володимир Задніпровський

Шаува, Ад’ютант, Латник – Станіслав Мухін / Олег Гоцуляк

Губернатор Георгій Абашвілі, Юсуп, Латник – Владислав Писаренко / Антон Вахліовський

Михеїл – Степан Мостренко / Федір Петько

Команда проєкту «Кавказьке крейдяне коло»:

режисер – Дата Тавадзе

переклад – Володимир Митрофанов

сценографія – Кетеван Надібаїдзе

художниця по костюмах – Крістіне Пастернака, Дарина Татарова

композитор – Ніка Пасурі

музичний супровід – Центр музики молодих

хормейстер – Катерина Данілкович

помічниці режисера – Дарина Топіха, Катерина Парфир’єва

керівник музичної частини – Олександр Курій,

менеджерка проєкту – Ольга Соболєва,

продюсерка – Катерина Янюк.