«Брідські явища» на сцені Театру Заньковецької

П’єса «Брідські явища» створена Андрієм Бондаренком у межах V Лабораторії драматургії Національної спілки театральних діячів України та відзначена на кількох фестивалях сучасної драматургії.

У Національному театрі Марії Заньковецької у листопаді 2025 року постановку здійснила Тетяна Губрій, лауреатка відзнаки «За найкращу режисерську роботу» VI Всеукраїнського фестивалю-премії «Гра» за виставу «Кортес» у театрі «Золоті ворота». У виставі беруть участь: Ярослав Мука, Альбіна Сотнікова, Ірина Швайківська, Андрій Козак, Інна Калинюк, Марія Шумейко, Ярослав Дерпак, Владислав Мельникович, Олександра Мироненко, Ірина Романчук, Ігор Возьний.

« — Що, у Львові не вірять в привидів?
— Вірять. Вірять в привидів в англійських замках, чи італійських палаццо, чи в французьких шато. А от в Бродах — не вірять».

Події відбуваються у Бродах 1922 року. У домі родини Демчинських з’являється привид — родина переконана, що це їхній син та брат Василько, який помер дев’ятирічним. Він спілкується з близькими через гуркіт під ліжком та листи у скриньці.

Документальна основа п’єси — «Появи духів у Бродах» отця Гавриїла Костельника (Львів, 1923), яка містить протоколи спеціальної комісії, що розслідувала паранормальні явища у місті 1922 року. За жанром це старосвітська історія з привидом, але постановка акцентує не на містичності, а на людському вимірі подій.

Вистава уникає ефекту полтергейсту та шоу «а-ля екстрасенси». Потойбіччя і пов’язані з ним події залишаються живими і моментами іронічними, підкреслюючи психологічну правду родини. Плюс релігійні алюзії. У фокусі — втрата близької людини та те, як родина намагається прожити цю травму. Локальна історія масштабується до колективного досвіду — травми, що робить її актуальною і для сучасного контексту втрат, спричинених війною.

Акцент — на постійні спогади і сакралізацію простору через збереження речей. Сцена з ліжком Василька стає символом матеріального прояву пам’яті, за яким людина тримається навіть у кризові моменти. Метафора ліжка-домовини спрацьовує, як тригер, який треба пропрацювати. Вистава показує, що сучасні родини продовжують цей «зв’язок» через соціальні мережі, скріни листування, домашні вівтарі — сучасні форми переживання втрати.

В 1920-х феномен у Бродах викликав суперечку між церковними та світськими лідерами: як тлумачити явище — як прояв душі, злих сил, психологічний феномен чи шахрайство. У постановці ця лінія збережена в іронічному ключі: кожен персонаж інтерпретує подію у власній системі координат, жодна з яких не дає остаточного пояснення. Епізод із «астральними двійниками» демонструє шлях повернення до себе та водночас персоніфікує внутрішній світ кожного персонажа. Сцена перевдягання, де персонажі «дістають скелети з шафи», символізує нездійснені мрії та амбіції — сильний театральний маркер для розуміння мотивації персонажів.

«Астральні. Двійники. Це такі тонкі сутності, які сидять у нас всередині».

Вистава демонструє межі раціональності: сучасний запит на медичні, соціальні або психологічні пояснення не здатен повністю охопити масив емоційних та духовних потреб людей, що живуть у стані тривалої травми. Водночас вона показує, що люди природно шукають різні форми інтерпретації, і це дозволяє підтримувати психологічну правду історії.

«Це дуже часто буває. Надходить повідомлення про духовне явище, ми приїжджаємо, готуємось до зустрічі з незвіданим… А там — миші… Мені це вже так набридло. Так вже хочеться нарешті справжнє незвідане зустріти».

Особлива увага приділена зв’язку з померлим через персоніфіковані ритуали: залишення чоколядки, читання листів, прислуховування до стукотів. Це не релігійні практики і не спиритизм, а прагнення родини відновити контакт із Васильком.

Сценографія та пластика транслюють ґрунтовність побутових відносин родини та створюють контраст між реальним світом і подіями, що не вкладаються в раціональність. Завдяки цьому вистава утримує драматургічний тон у межах самоіронії й комедійної відвертості, що робить її одночасно психологічно щирою та емоційно цікавою для глядача.