Софія Оніщенко: «В українському театрі більше сенсів»

У центрі польського міста Вроцлав, на старовинній вулиці, розташувався український театр GAS. Його відкрили зовсім молоді люди, котрі змушені були виїхати з Харкова після повномасштабного вторгнення росії в Україну.

Для них «робити своє» — не порожні слова.

Театр став не лише українським мистецьким осередком, але й місцем зустрічі однодумців. А ще — локацією, у якій роблять добрі й корисні справи: організовують збори та аукціони на користь Збройних сил України.

Декілька питань вдалося поставити Софії Оніщенко, яка є однією із засновниць театру GAS та режисеркою.

Софіє, введіть нас, будь ласка, трохи в історію театру GAS. Як усе починалося?

— З повномасштабним вторгненням росії в Україну із Харкова мені довелося переїхати до Вроцлава, де разом із моєю колежанкою Дарією Богдан ми продовжили навчання в Академії театральних мистецтв. І вже там познайомилися з Василиною Марценюк. На той момент ми були єдиними українками в Академії.

Зрозуміло, що попередньо до вимушеної еміграції ніхто з нас не готувався, тому польською ми тоді не говорили. І нам просто катастрофічно не вистачало свого контексту. Тому й вирішили зробити щось на зразок автобіографічної вистави, назвавши її «Історія України». Нам дуже хотілося показати її в Академії — студентам та викладачам. Що і зробили декілька разів. А трохи пізніше вже й для зовнішнього глядача. Потім «Історія України» побувала на різноманітних фестивалях. Але в якийсь момент нам набридло, що нас називають просто «trzy dziewczyny z Ukrainy», захотілося якоїсь конкретної назви. В той же час почали робити нову виставу і вирішили назватись театром GAS.

Після «Історії України», які вистави були поставлені для зовнішнього глядача (вже не у рамках навчання)?

— Наступною була LALKA SHOW (але її показали лише один раз).

Далі — «Весна, літо, осінь, зима і знову весна».

Трохи пізніше вийшли вистави «Завтра 10 років тому», «Антологія» і, нарешті, «Кисло-солодкий».

Зрозуміло, що назва театру (мушу зазначити, вона доволі влучна, враховуючи, що ви із Харкова), є алюзією до Леся Курбаса. А чи використовуєте ви на практиці принципи Курбаса?

— Все залежить від того, що ми вкладаємо у визначення «принципи Курбаса».

Театр GAS — це насамперед про всеоб’ємність руху (і в Леся Курбаса це також було).

Адже у його виставі «Газ» актори «відігравали» власними тілами і робітників, і фабрику, і вибух на фабриці… Ми теж багато працюємо з рухом, тілесністю, пластикою. Адже рух — це життя. Робимо значний акцент на технічній підготовці акторів. Сьогодні не маємо записів вистав Курбаса, але можемо щось узяти з листів, спогадів про нього.

Приїхавши з України до Польщі, чи фіксували ви власні спостереження про те, наскільки український театр відрізняється від європейського, зокрема польського?

— Чесно кажучи, мені не близьке відмежування українського театру від європейського.

Бо ми так давно йдемо до того, аби в культурному просторі ЄС Україну сприймали як значущу, потенційну складову. Єдине, що нас розділяє у сенсі «європейськості», — це той факт, що ми ще не в Європейському Союзі.

Якщо говорити про відмінності від польського театру, то тут все залежить від того, у якому аспекті порівнювати (бо їх багато).

Польський театр сильніший фінансово, а значить, і технічно. Бо навіть незалежні колективи можуть отримати грант від країн ЄС, що, звісно, надає можливості. Тому технічний рівень вистав як продукції — вищий.

Нещодавно моя подруга-актриса (вона працює у Польщі) розповідала, що для її ролі купили перуку за 4000 злотих. А за декілька днів режисерка вирішила відмовитися від ідеї з перукою. Мої друзі-колеги в Україні за цю ж суму ставили незалежну виставу. Це навіть не двомісячна заробітна плата актора у Харкові.

А от щодо мистецького аспекту, вважаю, що в українському театрі більше сенсів. В Україні вистави роблять часто всупереч, бо дуже хочуть, щоб та чи інша вистава сталася.

Нещодавно, будучи в Харкові, ходила на виставу для дітей, під час перегляду якої отримала емоцій стільки, скільки не отримала за перегляд 5-ти вистав у Польщі (хоч на них були витрачені чималі кошти).

Окрім того, в Україні театр — це насамперед потреба в живій зустрічі, для якої не потрібні мільйони.

До речі, щодо функцій театру… На вашому сьогоднішньому «молодому» етапі життя і творчості, якою є основна функція театру?

— Зараз, особливо після повномасштабного вторгнення росії, це бути місцем живої зустрічі, об’єднання спільноти, діалогу, натхнення на спільні зміни.

Бути маркером, у якому моменті ми знаходимося, що для нас найважливіше, ким ми є, формування власної ідентичності. Ми, наприклад, сьогодні за кордоном намагаємося, аби звучали українські тексти, прагнемо плекати своє.

Стосовно «плекати своє»… Нам з Вами зрозуміло, що багато людей культури та мистецтва — від Квітки Цісик до Мар’яни Садовської (імен можна назвати багато) — могли робити і роблять зараз за кордоном для України більше, аніж багато українців в Україні.Але все ж таки… Чи не закидають вам стосовно того, що не в Україні працюєте? І чи плануєте більше проявлятися вдома?

— Ми завжди намагалися і намагаємося зберігати зв’язки з українським простором і вибудовувати шляхи взаємодії.

Показували «Кисло-солодкий» у Харкові та відео виставу «Історія України» у Львові. Зрозуміло, що хотілося б більше, але це дуже складний, громіздкий процес.

Чи не дорікають нам українці стосовно того, що ми працюємо не в Україні? Особисто я з таким не стикалася.

Але люди різні, і ситуації різні. Це стосується і ставлення поляків до українців. Ви бачили, що ми знаходимося у самому центрі — нашими найближчими сусідами є Мерія міста.

І от вже втретє за рік на протилежній стіні від театру хтось балончиком пише «ukr go home». І, з одного боку, це лише напис на стіні. З іншого, коли це відбулося вчетверте (а будівля є пам’яткою архітектури, і щось прибирати або витирати на ній не дозволено — це роблять спеціальні служби), звісно, стало сумно.

Але ми тримаємо фокус на тому, що існуємо при Інституті Гротовського, більшість працівників якого — поляки. Вони нас підтримують і дають повну свободу.

А чи взагалі може GAS існувати в Україні?

— Безперечно, може. Але це буде вже інший театр з іншою командою. Але і тут, у Вроцлаві (власне, це було основною ідеєю створення), він є таким собі українським магнітиком. В цьому найбільша сила GAS.

Я так розумію, що ваша основна глядацька аудиторія — українці (і це природно). Але і поляків на виставі театру я теж бачила. Чи аналізували ви, як іноземці сприймають вашу творчість?

— Коли ми починали, то намагалися шукати якісь українські осередки, тому й на наших показах українців було помітно більше… Зараз ця ситуація дещо змінилася: десь 60/40 відсотків на користь українців (але дуже приблизно).

Можливо, це не правильно з позиції маркетингу, бо мусимо знати свою цільову аудиторію і працювати для неї. Але будучи у Вроцлаві українським театром, це наша реальність. Ми не хочемо бути законсервованими, роблячи тільки своє для своїх.

В тому, мабуть, і сенс незалежного театру: поляки разом з українцями у залі дивляться українську виставу українською мовою. Такого стабільного українського контенту в містах Польщі немає. Є поодинокі колективи, котрі працюють для дітей, або комерційні вистави.

До речі, польська спільнота — досить свідома. Поляки часто дякують після вистави, говорять, що завдяки нам історія України відкрилася для них з іншої перспективи: не лише крізь призму цифр у новинах, а ще й через історії живих людей. Нещодавно до нас приходили навіть польські студенти відділення російської філології, які обрали українську як факультатив. Для них наші вистави — це можливість почути мову і відкрити її для себе по-справжньому. І це надзвичайно цінно.

Ми, в свою чергу, завжди говоримо, що можемо працювати тільки завдяки нашим Збройним Силам. Вони зараз захищають не тільки нас, а й увесь цивілізований світ.

Ваша вистава «Кисло-солодкий» на тему війни. Зараз пишуть, ставлять, співають про війну дуже багато. Звісно, актуально, і не говорити про війну сьогодні неможливо.Та все ж таки, чи не відчуваєте особисто ви спекуляції на цій темі у нашому культурному просторі?

— Звісно, спекуляція часом присутня у роботах. Не досліджувала це питання, наприклад, у музиці чи літературі. Тому можу говорити тільки про те, що я бачила у театрі.

Але завжди намагаюсь пояснити для себе, чому я це відчуваю. Втім, йдеться не тільки про український театр. Навіть частіше я це помічала у польських виставах.

Наприклад, в одному з польських театрів якось дивилась постановку про російсько-українську війну, яку поставлено з позиції того, як відчувають себе представники інших країн у цій ситуації. Зараз, можливо, вирву цю сцену з контексту, однак у ній гімн Росії було накладено на гімн України.

Для мене це була спекуляція, і взагалі чути таке було жахливо… Але пізніше сталося так, що я відкрила збір на РЕБ для ЗСУ, і цей театр допоміг закрити його.

Тобто то був лише прийом, а для мене, як українки, сприйнялося так. Тому є ще призма власного сприйняття.

Ваша «Антологія» зроблена за українською поезією різних авторів. За яким принципом Ви обирали тексти? І як, на Ваш погляд, сьогодні можливо популяризувати українську поезію для більш широкої аудиторії?

— Звісно, мені хотілося б думати, що театр має силу впливу.

Але намагаюсь у колі зору тримати своє і насамперед собі відповісти на питання: чим же українська поезія є такою самобутньою.

Щодо вибору текстів, виставу запропонували зробити Kolegium Europy Wschodniej (один із напрямків діяльності цієї інституції — видавництво). Вони опублікували велику антологію української поезії польською мовою. Тексти шукала скоріш інтуїтивно, намагаючись показати різні жанри, ритми, зберігаючи, так би мовити, гендерну рівність.

А як ви ставитесь до роботи проєкту МУР? Чи подобається той формат, у якому вони популяризують українську поезію?

— Звісно, подобається. Особливо те, що їм вдається зацікавити українськими текстами насамперед молодь, стимулюють читати, ходити до театру. На жаль, не бачила вистав наживо, дуже хотілось би.

Чи є у планах GAS відкриті репетиції, тренінги — все те, що дозволяє активніше комунікувати з глядачем?

— Наразі маємо відкриті лекції, плануємо тренінги, воркшопи.

Які плани щодо майбутніх постановок можна озвучити вже?

— До цих пір більшість наших вистав ми самі вигадували, самі комбінували, писали сценарій, ставили. Хотілось би попрацювати з фіксованою сучасною українською драматургією. А також зробити проект разом із Театром ветеранів.