Сад гріхів крізь промінь надії: «Я бачу, вас цікавить пітьма»

Сьогоденний театр вимагає надсучасних підходів. В тому числі, і постановки творів живих українських письменників і драматургів в афіші театру. Що, до речі, і модно, і вигідно. Приклад — вистава «Я бачу, вас цікавить пітьма» за бестселером Ілларіона Павлюка. 

Прем’єра відбулася у вересні 2025 року на сцені Національного театру імені Марії Заньковецької у режисурі Максима Голенка, який є керівником театру. Інсценізацію створив Олексій Доричевський за романом популярного письменника Ілларіона Павлюка. А вже 30 жовтня виставу представили на сцені «Дикого театру». Попри спільну літературну основу і режисерську роботу, це дві абсолютно різні (через не рівноцінні можливості обох сценічних майданчиків) вистави.

Якщо роман Павлюка — психологічний трилер (насправді, це досить узагальнене визначення), то Голенко визначає жанр вистави — "історія одного воскресіння" і пропонує глядачеві віднайти світло крізь реалістично-потойбічне дійство у селищі з не менш красномовною назвою «Буськів сАД».

– Якщо ви цікавитеся пітьмою, то й пітьма, безсумнівно, цікавиться вами!

Інсценізація Олексія Доричевського зберігає головну лінію роману - приїзд психолога Андрія Гайстера до селища розслідувати зникнення дівчинки, — але не дублює роман: нелінійність часу стає менш вираженою (ніж у романі), флешбеки з минулого є більш акцентними. Плюс — на сцені оркестр, що додає динаміки.

Багато найболючіших епізодів автор — Ілларіон Павлюк взяв із реального життя — власних спогадів та історій друзів, зокрема з Афганської війни. Коли такий багатошаровий текст переноситься на сцену національного театру, ризик великий: або вистава розкриє цю багатошаровість, або спростить їх до звичайного детективу. Голенко обрав «золоту середину» і в багатьох моментах виграв.

На сцені персонажі — не стільки і не тільки конкретні прототипи реальних людей, а втілення гріхів. Саме ж селище Буськів Сад уособлює сучасне пекло — з алюзіями до триптиха Ієроніма Босха «Сад земних насолод», кіл Данте та міфології. І все це подається у контексті містичних перевтілень, дивних вбивств і щедрої порції чорного гумору, але завжди під кутом власної відповідальності персонажів.

Голенко створює з одного боку, мікросвіт, де спокуси у темряві поглинають людину крізь абсолютне зло у вигляді гріхів. З іншого, тримає глядача променем надії на світло. Режисер пропонує глядачу не ілюстрацію роману чи красиву картинку на сцені, а й прямо транслює, що межа між сценою і глядацькою залою досить умовна і тонка.

Різкі переходи між світлом і темрявою створюють чітке відчуття розламу реальності. Освітлені фрагменти сцени існують як зони тимчасової ясності, тоді як темрява поглинає решту простору, залишаючи її в стані невизначеності. Таким чином: глядач ніколи не бачить сцени повністю; зорове сприйняття стає обмеженим і вибірковим, як і пізнання істини персонажами; світло виступає аналогом «прозріння», яке завжди короткочасне.

Питання відповідальності крізь головного героя Андрія Гайстера у виконанні Григорія Бакланова, є фокусом у виставі. Через цю оптику Андрій фактично проходить пекло, де всі персонажі на його шляху уособлюють певний гріх. Це образ стриманного, емоційно вразливого, трохи розгубленного і метушливого «київського» гостя, який намагається докопатися до істини і врятувати дитину. Власне, найболючіша тема — втрата дитини, бо діти не мають вмирати. Гайстер же сам уособлює байдужість і зневіру — гріх, який, за логікою роману й вистави, найнебезпечніший, бо дозволяє пітьмі поширюватися, що корелюється з реальністю. 

Проводником і камертоном вистави є Харитон Еребович, він же Харон, людина у червоному Той самий перевізник душ через Стікс. Чоловік у Червоному має по батькові Еребович, що напряму відсилає до образу Ереба з давньогрецької міфології. Ереб — це первісна порожнеча, темрява, яка існувала ще до появи богів і титанів. Саме з цього мороку постає все темне начало світу, і саме через нього душі померлих прямують до царства Аїда.

– ...Людині, яка бодай трохи вірить в одне воскресіння, легше буде прийняти й інше. Ви згодні?

І роль Харитона  виконують троє акторів. У «Дикому» — Ілля Чопоров, який ефектно з'являється з темряви, і, виконавши свою місію, непомітно зникає. Йому притаманна врівноваженість, беззаперечність і абсолютність. Ілля Чопоров вибудовує образ чоловіка у Червоному через спокійну, майже інтимну інтонацію мовлення та легке, на перший погляд безневинне кокетування з глядачем. 

Актор театру імені Марії Заньковецької Юрій Хвостенко вибудовує образ свого персонажа як спокусливого демона, чия головна сила полягає не у відкритій загрозі, а у створенні оманливого відчуття довіри й безпеки. Герой постає таким, ніби він не становить небезпеки, а лише грається словами, інтонаціями і сенсами, залучаючи співрозмовника у власну гру.

Спокійний, майже буденний тон мовлення актор чергує з раптовими, різкими рухами, які порушують відчуття стабільності. Важливим елементом акторського втілення є намагання героя «бути своїм» у Буськівому саду — увійти в простір іншого, розчинитися в ньому, стати частиною звичного середовища. Саме ця стратегія мімікрії підсилює демонічність образу: зло тут не вторгається силоміць, а вбудовується у повсякденність, маскуючись під дружність і щирість.

І ще один браз Харитона — у виконанні Олександра Норчука. Актор вибудовує образ через внутрішню стійкість і безапеляційність: у поведінці Харитона немає різких емоційних сплесків чи зовнішньої експресії. За його холодною зібраністю — постійна готовність до контролю й маніпуляції. Відстороненість персонажа не є слабкістю, а радше знаком повної впевненості у власній владі над ситуацією.

Якщо вже говорити про акторський розподіл, то ще одна роль, на якій глядач може побачити теж три відмінних образа, то це лікар лікар Євген Павлович. Це холодний, самовпевнений професіонал, який вважає себе вищим за закони моралі та людські слабкості. Лікар (Звір) — втілення гордині, вершини семи смертних гріхів у системі роману й вистави. Це не гротескний монстр, а холодний, самовпевнений професіонал, який вважає себе вищим за закони моралі й людські слабкості. Саме таким і є лікар у виконанні Ігоря Білиця (на сцені «Дикого театру»). Не дуже помітний на перший погляд, уважний, по-хижацьки спостережливий, але впевнений у своїй безнаказаності. Вивірений погляд, справні рухи. Лікар мав би рятувати життя, але його пиха перетворює його на частину циклу руйнування.

У львівській версії, крім Ігоря Білиця, на цій ролі — Олександр Фоменко, Олег Коркушко. Обидва — влучно типажні, але акценти відмінні. Євген Павлович у виконанні Олександра Фоменка — стриманний, неквапливий, з ледь помітним іронічним і водночас оцінюючим поглядом, що притаманне Звіру. Персонаж Олега Коркушка — більш вільний, який з одного боку, створює враження гри у професію, з іншого — чітко знає свій наступний крок. І дуже вправно маніпулює людьми, як маріонетками, з холодним розрахунком і трохи оманливо-грайливою усмішкою. Однак у всіх акторів образ лікаря «працює» — стає дзеркалом: як рятівна «влада» з купою комплексів з дитинства, перетворюється на руйнівну силу. Гординя керує тихо і моторошно.

– Не можна стати людиною о сьомій, якщо ти не був нею до сьомої. Цей принцип діє щодо будь-якого часу доби.

Жіночі образи у виставі — поліфонічні і також втілюють блуд, заздрість, байдужість. Жінки — активні учасниці циклу пороків: їхні гріхи не менш руйнівні, ніж чоловічі, але часто приховані за фасадом буденності чи вразливості. Ксенія, вона ж Оксі, у виконанні Єлизавети Цілик, напевно одна з найпривабливіших персонажок. Це красива, небезпечна, маніпулятивна жінка — блуд тут не просто фізичний, а спосіб виживання в мороку селища. Але за фасадом пристрасті — глибока особиста травма. Актриса грає це двошарово: спочатку — спокуслива грайливість, потім — раптовий надлом, коли маска спадає. Блуд стає не насолодою, а покаранням: Оксі сама жертва системи, де порок — єдиний спосіб влади.

А от трьох персонажок (за романом) —  Галу, Христину, Алісу втілює на сцені Діана Каландаршвілі та Ганна Ярмоленко. Дружина Гайстера (у флешбеках) — втілення байдужості та жіночої провини в циклі втрати. Її образ -ключовий для розуміння логіки дій головного героя. У виставі вона з’являється у кількох образах, що стирає межу між реальністю і пеклом.

Зниклу дівчинку — Надійку, чий образ втілює Оксана Галів через ляльку.  В цьому є поліфонічний сенс, але першочергове - етична складова. І лише у фіналі, глядач бачить знайдену реальну дитину.

«Сніг — це ангели кришать крихти, — повідомила вона.— Крихти чого?— Крихти неба!»

Один із найзагадковіших і найпривабливіших жіночих образів у системі пороків - роль Монашки виконує Оксана Цимбаліст. Ії образ далекий від класичної уявлення про релігію, через неприховану сексуальну енергетику Монашка — частина «несвятої трійці» (разом із Харитоном і Кроликом), яка доводить Гайстера до краю божевілля. Вона втілює блуд у релігійному контексті: святість як маска для пороку, спокуса, що ховається за обітницею цнотливості. Оксана Цимбаліст додає створює свою персонажку з гіпнотичним вайбом: спокійний, пронизливий погляд, повільні рухи, ледь помітна посмішка — все це створює відчуття небезпеки, яка вабить. Для неї сексуальність —  інструмент влади. Аналітично цей образ працює на контрасті: релігія як притулок для пітьми, чернечий одяг як символ лицемір'я.

Серед колоритних і найобговорюваніших образів — дільничний Віталік Субота у виконанні Марка Дробота. Дробот починає з гумору: розв’язний «хазяїн села», грубі жарти, широка, трохи карикатурна, посмішка. Але гумор швидко темнішає: за фасадом — ненаситна хтивість, жага влади й контролю. Субота «пожирає» все: жінок, таємниці, слабкості. Актор переходить від комічного до моторошного блискавично — посмішка стає хижою, рухи важчими, голос грубішим. Це не класичний лиходій, а впізнаваний «місцевий царьок», чий порок живиться страхом і байдужістю. Дробот балансує на межі гротеску й реалізму, роблячи персонажа смішним і огидним водночас.

Образи Арсена Валерки, Людини без обличчя – Микита Слободенюк (у «Дикому») і Володимир Пантєлєєв (у театрі Заньковецької) паритетні для втілення свого персонажу, яким керує лише гнів.

Мер, який є втіленням, жадібності та самовпевненої влади. У київській версії Ігор Рубашкін грає його трохи карикатурно: гротескні жести, надмірна міміка, комічний акцент на корупційній «хазяйновитості» — це працює на швидкий темп «Дикого», викликає сміх через огиду. Натомість у львівській постановці Олег Сікиринський створює глибший образ: людина, що живе в непохитній ілюзії власної правоти. Його жадібність не криклива, а впевнена.

Образ Мами — символ антиматеринства, байдужості та егоїзму, що призводить до втрати дитини. І власне, виконавцями цього персонажу є чоловіки. У київській версії роль виконує Артем Мартинішин, у львівській — Степан Глова і Сергій Литвиненко. Цькування за «товсті коржі для «наполеону», практикування гомеопатії, відсутність тепла до свого сина, який виріс в нелюбові.

***

Якщо говорити про відмінності між двома версіями, то київська постановка на Сцені 6 Довженко-центру у «Дикому театрі» обмежена технічними можливостями малої сцени. Тут немає обертового кола, балконів чи інших елементів великої сцени Заньковецької, тож сценографія вимушено адаптована. І фішка львівської версії — кабріолет на сцені. Світлові «партитури» також поступаються львівським - менш ефектні. Втім, Максим Голенко, який раніше ставив не одну виставу в «Дикому», добре знайомий з технічними нюансами і максимально переніс візуальні рішення, адаптувавши їх до наявних умов.

Друга суттєва різниця - глибина драматургічного матеріалу. У київській версії швидкий темп іноді спрощує ключові моменти, через що вистава сприймається більш фрагментарно. Для тих, хто читав книгу Павлюка, може бути контраверсійним. Натомість львівська постановка на великій сцені має цілісність й об’ємність. 

Львівська версія на великій сцені справді більш кінематографічна й символічно і смислово глибше. Київська — з  акцентами на чорний гумор і що важливо, більш вразлива для вимушених пауз (повітряних тривог)

А от щодо первісної дії — читати роман чи дивитися виставу, залишається відкритим. Обидва варіанти мають свої переваги. Однак, судячи з неформальної фокус-групи авторки цієї статті, варто таки спершу прочитати роман Ілларіона Павлюка.

У часи, коли травма стала частиною нашого повсякдення, вистава дозволяє побачити трохи далі власної тіні. Це про байдужість, жадібність, гнів, які живуть поруч. Про те, як цікавість до пітьми викликає пітьму у відповідь. І про втрачену дитину — усіх, кого ми не встигли чи не захотіли врятувати, — біль, який назавжди з людиною.

Творча команда вистави:

Автор – Ілларіон Павлюк

Інсценізація – Олексій Доричевський

Режисер – Максим Голенко

Сценографія – Олександр Білозуб

Костюми – Анна Шкрогаль

Балетмейстер – Олексій Бусько

Художник зі світла – Руслан Березовий

Музичне оформлення – Марія Ясинська

Аранжування – Сергій Рудей

Концертмейстер – Григорій Скалозубов

Помічники режисера – Роксолана Гоменюк, В’ячеслав Жуков, Тетяна Когут, Костянтин Шелест

Продюсерка – Ярослава Кравченко

У виставі беруть участь артисти оркестру театру