Усякому чуду потрібен свідок

На сцені четверо чоловіків бігають по колу. Це нагадує тренування футболістів: один за одним, потім – спиною вперед, приставними кроками – правим і лівим боком. У залі ще не погасили світла.  

Так починається вистава «Плавучий острів», яку поставила режисерка Поліна Медведева за п'єсою сучасного ізраїльського драматурга Рої Хена. Прем'єра відбулася 19–20 листопада у Київському театрі на Подолі.

Це вистава про дружбу й самотність, про прийняття і прощення. Вона говорить про те, що людині потрібна мрія. А ще важливіше – мати когось, хто її зрозуміє і підтримає.

Жанр вистави – метафарс. Тобто і посміятись, і подумать. Триває 1 годину 40 хвилин без антракту. Складається з двох частин.

Дія відбувається в тюрмі. Двоє в'язнів – бібліотекар-інтелектуал Тео (Георгій Хостікоєв) та простодушний шахрай, який працює на кухні Лука (Євген Ковирзанов), читають «Дон Кіхота» Сервантеса й час від часу самі перетворюються на Дона Кіхота та Санчо Пансу.

Сцена – у сірих кольорах. Герої – у сіро-зеленому одязі (художня ідея – Андреас фон Шліппе, художниця-постановниця та художниця з костюмів – Марія Погребняк). Ліжка – це темні прямокутники, схожі на крісла-мішки. За скляними дверима у глибині сцени час від часу загорається світло. Але все це не справляє гнітючого враження. Навпаки – музика, гумор, світло, мультимедійні ефекти роблять камеру простором, де все можливо – й чарку випити, й торта з'їсти, поговорити й помріяти. Головна іронічна фігура тут – тюремник (Ігор Качур), про якого кажуть, що це єдина людина, яка залишається у в'язниці з власної волі.

Кілька разів режисерка використовує прийом ламання четвертої стіни. Щоразу несподівано, часто – смішно. То тюремник дивиться в зал блукаючим поглядом, ніби розглядаючи натовп в'язнів, і каже: он – гвалтівники, он – убивці. То питають у глядачів, чим закінчується Біблія? А то прямо на сцені – зістарюють Хостікоєва – мастять фарбою волосся перед тим, як у другій частині вистави він, сивий, з'явиться у палаті психлікарні для колишніх в'язнів. Є і ще один епізод, у якому Богдан Бенюк – який грає у цій виставі роль старого Луки – виходить на сцену як керівник театру.

Друга частина – не така динамічна, як перша. У ній більше монологів і менше жартів. На сцені високе лікарняне ліжко з білими простирадлами. А під стелею – шворка, на якій сушаться гамівні сорочки й кальсони величезних розмірів. Тут немає свободи – зчитується у цих велетенських сорочках. Тут більше немає мрій. І навіть того м'якого світла, що було у тюремній камері.  

Драматург Рої Хен в інтерв'ю театру каже, що для нього у п'єсі важливий монолог медсестри (її грає Олена Свірська). Вона, за задумом, дає відповідь на питання – хто такий Дон Кіхот, хто такий лицар?

«Лицар – це не той, хто (перед жінкою) відчиняє двері. Не той, хто дарує квіти. Ми живемо в час, коли хочемо рівності. Тож жодних принцес у палаючій вежі. Лицар бачить Дульсінею. Саме тому медсестра каже Тео-Дон Кіхоту: «Поки ти б’єшся з велетнями, я старію. Я не чекатиму тебе вічність». Хто такий Дон Кіхот, я показую через її погляд. Лицар говорить чесно й не зникає надовго. Це той, хто поруч у щоденних справах і бачить у цьому романтику», – каже Рої Хен.

У виставі є ще дві жіночі ролі. Дружину Луки грає переконлива Анна Тамбова. Мигцем подумалося, що це Дульсінея, яка прийшла не до Дона Кіхота, а до Санчо. А пані з борделю грає граційна Дар'я Проценко.

Що для мене залишилося непрочитаним. Четверо чоловіків, які розминаються на початку, ще раз з'являються у виставі – на відео: із начепленими клоунськими носами дуркують у холі театру. Може, це те, що в заявленому жанрі відповідає за фарс – іронічне, абсурдне, хаотичне.  

Прямих відсилок до теми війни у «Плавучому острові» не було. Але один діалог відгукнувся думкою про наших захисників.

Лука: Що продавалося краще: «Дон Кіхот» чи Біблія?

Тео: Це залежить. Бувають часи, коли люди вірять у Бога, і часи, коли вони вірять у себе.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Гуїгнгми і єгу на пасовищах культури