Розмова на межі

У Львівському обласному музично-драматичному театрі імені Юрія Дрогобича 86-й театральний сезон розпочався активно, відразу двома прем’єрами.

Вдень маленькі глядачі зустрілися з персонажами музичної казки «Маленька Баба Яга» за Отфрідом Пройслером у постановці режисера Влада Сорокіна і підтримали маленьку відьму в її намаганні змінити свою традиційно негативну природу добрими вчинками. Вигадану історію про збіговисько відьом, де маленька Баба Яга переконалась, що не хоче бути схожою на них, режисер поклав на музичне тло світових хітів, побудувавши динамічне дійство, привабливе саме хореографічно-музичною основою.

Історію про збіговисько відьом режисер поклав на музичне тло світових хітів

А головною подією відкриття сезону стала вечірня прем’єра «Тиха ніч» Гарольда Мюллера (переклад з німецької Ярослава Лопушанського) у постановці режисера Раду Гілаша (Румунія), музичне оформлення Одрі Бирка (Франція), асистент режисера – Ольга Дейнека. Ця бенефісна вистава, якою прима театру імені Дрогобича, народна артистка України Алла Шкондіна відзначила свій ювілей і багаторічне служіння дрогобицькій сцені, створена за сприяння Гете-Інституту в Києві. Так, у репертуарі актриси, що зіграла більше 100 різноманітних ролей, додався новий потужний, емоційно-пронизливий образ, що вкотре засвідчив високу творчу спроможність Алли Шкондіної.

У просторі сцени (сценографія, костюми – Юлія Гнатенко, Раду Гілаш) – ніби звичайна кімната з побутовими речами – два ліжка, шафи, стіл, стіни, двері. Втім, режисер робить із цього буденного обширу метафізичне місце останньої земної розмови між рідними людьми, найважливішої… За сценою чується спів, що налаштовує на дію, голоси лагідно виводять мелодію передчуття свята – «Тиха ніч, свята ніч…» Різдво на порозі… Традиційно, у ці святкові дні, Мати (Алла Шкондіна), яка живе у будинку для літніх людей, чекає на приїзд сина Вернера і поїздку до нього додому, щоб відсвяткувати Різдво. Метушиться, збираючись, нервує, засмучена печальною подією – померла її сусідка по кімнаті. Аж ось приїжджає син, заходить із великою подарунковою коробкою. Відчуття конфлікту між Матір’ю і Вернером (у цій ролі талановитий Юрій Федчук) наростає поступово. Кожен виконавець віртуозно веде свою внутрішню лінію.

Розмова переростає у напружений психологічний поєдинок

Розмова, яка спочатку не віщує нічого особливого, переростає у напружений психологічний поєдинок, суть якого – рахунок за материнську любов… Така нагальна вічна тема – дорослі діти і старі батьки. Спогади для героїні Алли Шкондіної живуть із нею постійно, обступають у згадках про своїх батьків, власну молодість і вже своїх дітей. Сценічно це придумано спогляданням реальних сімейних фото, що прикрашають стіни біля ліжка Матері, й такими ж сполохами пам’яті, відеофотографіями, що виникають на стіні біля ліжка померлої сусідки. Зображення облич рідних людей мерехтять, мов кадри старої хроніки (відео – Дмитро Кошлань).

Так режисер умовно ділить простір на два полюси – місце живих і місце тих, хто вже відійшов в інший світ. На межі між цими світами відбувається зустріч і розмова Матері й Сина. В інфернальному синьому світлі з’явиться в кімнаті невидима для них дівчинка, мовчки зацікавлено дивлячись на те, що відбувається. Вона легко заплигне на ліжко померлої сусідки й сидітиме, махаючи ніжками… Так, за переконанням режисера, може виглядати безтурботна душа померлої жінки.

Мати весь час різна – грайлива, коли згадує молодість, задумливо-залюблена, коли дивиться на спільні фото із синами

Алла Шкондіна являє багату палітру психологічних станів своєї героїні. На противагу певній мізансценічній статичності простору, об’єм емоцій, що трепетно вібрують, набувається завдяки демонстрації насичених внутрішніх переживань Матері. Мати-Шкондіна весь час різна – грайлива, коли згадує молодість, задумливо-залюблена, коли дивиться на спільні фото зі своїми п'ятьма синами, дбайлива, розмовляючи про Вернера і його родину, печальна у згадках про подругу-сусідку, темпераментна у розмовах про минуле і несподівано-кокетлива у розповіді про можливого залицяльника – директора її нинішнього мешкання.

За перепадами настрою героїні, органічними переходами станів цікаво спостерігати. Емоції спокою змінюються удаваною збудженістю, актриса демонструє оцей стан мигтіння думок, зацікавленості, певної розгубленості, повторювання вже сказаного раніше. Всі наявні стани нанизуються на одну дію Матері – вона збирає речі у валізу в гості до сина, але режисер робить із цього глобальніший висновок, перетворює ці її збори на метафору останньої дороги…

Йому потрібна не вона, а лише підпис на папері про спадщину

Матір не помічає істинного ставлення до неї Вернера чи робить вигляд, щоб не завдавати синові болю, благородство й вища материнська любов переважає усе. Вона хоче захистити не себе, його… Тому злякається, коли не витримає напруги і дасть Вернеру ляпаса. То свідчення вияву крайнього відчаю, коли не змогла стриматись від цієї вселенської несправедливості, від розуміння того, що Вернеру потрібна не вона, а лише її підпис на папері про спадщину.

Актриса надзвичайно правдиво існує в амплітуді переживань своєї героїні, особливо в пікові моменти дії. Повнокровний образ залишає шлейф історії, її особистої, родинної, і що важливо, узагальненої, зрозумілої для всіх своєю неоднозначністю, достойної і вартої співчуття. Також вражає акторське виконання Юрія Федчука, філігранністю втілення знайденого характеру, точністю й вигадливістю прийомів у змалюванні цього неоднозначного образу.

Мені видається, успіх вистави полягає саме у максимально органічному існуванні дуету акторів. Через глибинне розуміння виконавцями одне одного, в мереживі їхньої взаємодії і виникає той переконливий спільний простір переживань, який робитиме його відкритим, щемливим і зрозумілим для глядачів.

Одягнений у модне пальто, застібнуте на всі ґудзики, Вернер залишається в ньому

Визначальною рисою образу Вернера стає виразна деталь – він приносить Матері в подарунок телевізор, інтрига – що ж у тій коробці – тримається майже до фіналу. Асоціація з думкою про намаганні відкупитись, мовляв, розмовляй із телевізором, а не зі мною, стає зрозумілою для багатьох. Одягнений у модне пальто, застібнуте на всі ґудзики, Вернер залишається в ньому. Сподівається швидко вирішити свою справу і піти, нема чого знімати пальто й затримуватися. Рефрен Материної фрази: «Чого ти не роздягаєшся?», стає метафорою справжньої суті їхніх стосунків. Як точно Юрій Федчук грає стан сина, який у глибині душі розуміє свою ницість, але все ж не зважає на докори совісті, треба зробити справу, геть сантименти! Цим застібнутим пальто, як бронею, він захищається від власної підлості, ціла палітра почуттів – на обличчі.

Промовиста й цікава конфігурація пластичного малюнку ролі. В удаваній стриманості проглядаються затиснені комплекси, невпевненість компенсуються бравадою, байдужість до рідної людини змінила його зовнішній вигляд, Вернер скидається на бездушний механізм, який тільки й має – що рятівний портфель, це додає йому такої бажаної, але сміхотворної, солідності.

Вернер хоче сказати страшні слова Матері – немає для неї у нього місця, ні в домі, ні в серці, і все ж боїться, вагається. Актор ліпить образ людини, яка на очах глядачів проявляється негідником. Вернер ще здатний на якісь нещирі слова до Матері, але внутрішньо розуміє, що прийшов уже на цвинтар. Злочином видається його намагання зняти родинні фотографії зі стіни і сховати свідків власного морального падіння. Такий штрих режисер робить промовистою метафорою. Коли Мати-Шкондина у нарядному вбрані, приготованому для різдвяної гостини у сина, вийде у двері, як у потойбіччя, від родинних портретів на стіні залишаться лише сліди порожніх рамок, промовисті знаки вже зниклої пам’яті.

Від родинних портретів на стіні залишаться лише сліди порожніх рамок

Тема вистави не залишить байдужим нікого, адже всі ми – і батьки, й діти… І всі бачимо у своїй уяві розмову душ померлих.

Раду Гілаш атмосферно зафіналив сценічну розповідь – душа Матері маленькою дівчинкою (Єва Герилів) повернулась до свого останнього прихистку, але тут їй стає затишно з дівчинкою-душею сусідки (Кароліна Наумяк)… Вони їстимуть улюблені булочки в цьому вже ідеальному світі, сміятимуться, згадуючи своє життя, яке закінчилось, минуло й пішло, залишивши тільки пам'ять… І піде білий театральний сніг, він падатиме на це розказане життя красиво і трагічно, тому що лет його вже не в тихій ночі, а за межею вічністі…