«Я ніде не почуваюся так безпечно, як у театрі»: Ярослава Кравченко про трансформації «Дикого» і про театральне життя країни

З Ярославою Кравченко – засновницею й директоркою «Дикого театру» – поговорили про солдаут на виставу «Я бачу, вас цікавить пітьма», коли квитки на постановки у двох театрах розкупили протягом 40 хвилин, про найновіші проєкти «Дикого», а також про те, чим живе український незалежний театр у 2025 році.

Ярославо, почну з найсвіжішого: завершився пілотний курс у вашій «Школі світла», де два місяці тривало навчання для ветеранок і ветеранів. Крута ідея – підготувати спеціалістів трьох цехових професій, при цьому ще й працюючи з ресоціалізацією військових. Розкажіть, коли усвідомлення, що в театрі бракує художників зі світла, відеографів, звукооператорів, оформилося в бажання зробити навчання? Чи справді вдалося випустити нових фахівців?

– У театрах завжди бракувало фахівців зі світла, звуку, відео. Насамперед через відсутність профільної освіти. Практичні знання тут з'являються дещо польовим методом, коли хтось із профі бере собі учнів. А з війною ця проблема стала ще гострішою. Якось я написала пост у фейсбуці про ідею школи, й почула відгуки й державних, і недержавних театрів – що проблема нагальна. Ідея чекала свого втілення близько шести місяців, поки я не побачила конкурс «Культурний штурм» від Українського культурного фонду. Для ветеранів є багато напрямів освоєння нових професій: мистецькі програми, формати плейбек-театрів і тому подібне. Ми ж подали ідею ресоціалізації з можливістю працевлаштування. У першому колі оцінювання проєктів отримали один із найвищих балів, і стало зрозуміло, що «Школа світла» потрібна не тільки театрам.

Десять відсотків студентів можуть переходити до більш інтенсивного навчання

Щоправда, під час реалізації зіткнулися з такою проблемою: частина студентів – чинні військовослужбовці. Звісно, вони не могли підлаштуватися під навчання і графіки школи, тож ми міняли графіки під них. Якщо на початку було порівну офлайн і онлайн занять, то вже на другий місяць дописували більше відеоуроків. Щодо ефективності школи, то після курсу маємо 10 відсотків студентів, які можуть переходити до більш інтенсивного навчання і стажування.

Вже чули фідбек від перших студентів? Чи плануєте продовжувати?

– Мабуть, найцінніший відгук, що учасники школи приходять і допомагають із веденням вистав і після закінчення занять. Оскільки це був пілотний курс «Школи світла», ми зробили висновки. Маємо готові три ввідні курси у фах за напрямками: відео, світло, звук. Виклали їх у відкритий доступ. Але в майбутньому розділятимемо онлайн і офлайн навчання. Офлайн – буде у форматі інтенсивів.  

Мабуть, найвідоміший факт про «Дикий театр» за останні місяці – солдаут на виставу «Я бачу вас цікавить пітьма» Максима Голенка. Чи правда, що навіть організатори не очікували такого ажіотажу? Розкажіть про значення цієї події для вас, для театру. Якою вийшла постановка – кажуть, що у Києві та Львові вони дуже різняться?

– Солдаут на «Пітьму» річ очікувана. Ілларіон Павлюк написав бестселер, у якого понад 150 тисяч прихильників. Звісно, миттєво розкуплені квитки не можуть не тішити. Та мене більше радує факт, що вдалося якісно втілити на сцені роботу Павлюка. Інсценізуючи романи, та ще й із містичною складовою, театр завжди наражається на ризик. Після першого показу у Львові – я видихнула: «Вдалося». Цей проєкт мав досить довгу і складну історію, тільки переговорні процедури тривали майже рік.

Після першого показу у Львові – я видихнула: «Вдалося»

Різниця у версіях, звісно, є. Не можна порівнювати потужності національного театру з нашою сценою («Я бачу, вас цікавить пітьма», як і більшість своїх вистав, «Дикий театр» грає на Сцені 6, у приміщенні Довженко-Центру. – УТ), цехами, обладнанням. Львівська версія справді розкішна, більш видовищна. Київська – створювалась як мобільний варіант, що зможе гастролювати. Вона робить акторів ближчими до глядача (у Львові й Києві є різниця в касті. – УТ), зникає четверта стіна, вистава засмоктує в себе. Але для мене цінність постановки не стільки в машинерії сцени, а в головній ідеї твору – де шукати прощення? Вона втілена в обох версіях.

Виставу за бестселером Іларіона Павлюка можна зарахувати до ваших «книжних» постановок – «Карбід» Андрія Любки, «Квіти для Елджернона» Деніела Кіза, «Піна днів» Бориса Віана? Чи це якась нова віха для «Дикого»?

– Ви добре підмітили, у «Дикого» справді є історія постановки романів і сучасних авторів, і класиків. До того ж зараз ми з Олексієм Доричевським (драматург, актор, режисер, чинний військовослужбовець, автор інсценізації для «Дикого театру», зокрема роману «Я бачу, вас цікавить пітьма». – УТ) готуємо ще один проєкт за романом сучасного українського автора.

«Пітьма» Ілларіона Павлюка – вражає й сильно резонує сьогодні. Ми з Максимом Голенком обговорювали роман зразу після його виходу, році у 2021-му. Далі – повномасштабне вторгнення, «Дикий» зупинив роботу на рік, Максим очолив Національний театр Заньковецької. І коли ми знову повернулися до ідеї, було прийнято рішення про кооперацію двох театрів.

Повернуся до питання про нову віху. До 2022 року «Дикий» мав упізнаване обличчя – був гострим, соціальним, часом hard – із темами й гумором на межі. Зараз схоже на те, що ваш театр переживає суттєву трансформацію, і ви не просто шукаєте нову нішу й тональність, а заново її налаштовуєте. Чи пов'язані зміни з тим, що Голенко перестав бути головним режисером театру?

– «Дикий» справді переживає трансформацію. У нас із Максом був гарний тандем, ми разом випустили багато гострих хітів. Паралельно в театрі завжди працював пошуковий напрямок: ми давали реалізацію молодим режисерам, ставили тексти українських драматургів – робили це з самого початку, до речі. Зараз цей напрям активно розвивається, тільки за останній рік у нас відбулися дебюти Слави Юшкова, Івана Шарана, Дмитра Усова, Олексія Гладушевського (вистава «Метод 46» – перша вистава Олексія Гладушевського саме в «Дикому театрі», але не перша його режисерська робота. До цього він створював постановки у Театрі драматургів, Малому театрі, «Золотих воротах», Малій опері. – УТ). Я випустила виставу «Худну з понеділка» як режисерка (хоча це був вимушений крок). 

Мені в театрі цікаве не стільки видовище, як близькість до глядачів

Для себе я визначаю нинішній період «Дикого» як «театр про людину». Мені хочеться підтримати глядачів, адже нас усіх добре потріпала війна, ми втрачаємо рідних чи знайомих, спимо в коридорах та бомбосховищах і якось намагаємося жити. А от що з нами відбувається як з людьми, і як цю реальність вивозити – театр і має підсвічувати. У нас з'явилося більше спецпроєктів. Пишаюся виставою на вокзалі «Київ – Невідомість», втіленою з Veteran Hub та Наталкою Ворожбит; хореографічним проєктом «Дитинство», який ми показали на Саміті перших леді й джентельменів. Мені зараз в театрі цікаве не стільки видовище, як близькість до глядачів.

Ви недавно написали автобіографічну книгу, в якій театр фігурує в назві – першим словом. Чи під час написання мали цікаві спостереження про стосунки ви – театр? Чи книга допомогла подивитися на них у якомусь новому ракурсі?

– Театр – моя найбільша любов (вибачте за пафос) і найдовші стосунки. Так, були періоди фльору і безтурботності, були кризи, був абьюз, було бажання піти, але я завжди повертаюсь. Бо немає нічого ціннішого, ніж давати людям можливість відчувати.

Немає нічого ціннішого, ніж давати людям можливість відчувати

Поки писала книгу «Театр. Ютуб. Секс», стільки класних історій згадала, стільки факапів і пригод, а головне – яка кількість людей, виявляється, пройшла через «Дикий». Стільки акторів, авторів, режисерів, художників стартували саме в нас. Я цим пишаюся. У київській «Пітьмі» працює Ігор Білиць, зараз головний режисер театру Заньковецької. І от зустрічаю я його за кулісами й думаю, а саме ж Ігор – хрещений батько «Дикого», з його студії з'явилися наші перші вистави. І це цінно.

Цікаво, як ми раз у раз зустрічаємося з людьми, з якими починали. І можна спостерігати трансформації, зміни. Багато наших у Силах оборони, багато одружились, народили дітей, змінювали професії, але всі ми залишаємо в собі дикість.

Пригадую, на початку повномасштабного вторгнення у вас були сумніви щодо того, коли відновлювати роботу театру й чи відновлювати взагалі. В який момент вирішили починати? Що загалом мотивує не зупинятись?

– Сіверськодонецьк. Відправною точкою стало руйнування міста. У фейсбуці виплив спогад, як у грудні 2021 року ми були на гастролях у цьому місті. «Це було рік тому, ось ми щасливі, показуємо «ЧЧЧ» (вистава Максима Голенка «Червоне, чорне і знову червоне», за твором авторського колективу «Піратська бухта». – УТ), а ось – місто зруйноване. Якщо ми живі – маємо працювати». І вже в лютому ми відновили покази вистав.

Сумніви, чи варто продовжувати, з'являються часто, коли ти робиш незалежний театр. Це ж завжди всупереч, завжди боротьба за виживання, завжди про якісь компроміси. Але я знаю, для чого й заради чого, тому беру паузу, вдих-видих, і продовжую.

Ми починали з питання про брак кадрів, яке загострилося з початком великої війни. З якими ще проблемами стикається незалежний театр в Україні?

– Незалежний сектор – це завжди проблема зі сценою, репмайданчиками (майданчики для репетицій. – УТ), можливістю мати «базу», відсутність захисту й підтримки від держави, це завжди високі ризики збанкрутувати. І фінансова модель самоокупності за рахунок квитків – не у всіх працює. Але найголовніша і найболючіша точка, це – люди. Я тільки за три останні місяці змінила трьох техдиректорів. Хотіла б мати шанс створювати щось виключно заради пошуку: сенсів, форм, експериментів. Але ми не можемо не зважати на матеріальну сторону й не думати про комерційну частину проєкту. Тому, мабуть, і «пошукова» сторона у незалежного театру гальмує. Хоча, до прикладу, є Opera aperta, що займається пошуковою оперою і робить її комерційно успішною. Та це одиничний приклад.

Хотіла б мати шанс створювати щось виключно заради пошуку: сенсів, форм, експериментів

У 2019 році ви казали, що створити один спектакль коштує близько 100 тисяч гривень. Як змінилися ціни? І як змінилася фінансова ситуація «Дикого» загалом?

– Поверніть мене у 2019-й, будь ласка!!! Зараз випустити виставу коштує 400 – 500 тисяч гривень, бюджет «Пітьми» у планах був 900 тисяч, а зараз уже перетнув позначку в один мільйон. Питання не тільки у зміні цін на матеріали, паливо, курс долара. Ми стараємось підвищувати гонорари учасникам, але і враховувати можливості глядачів. Так шлях окупності стає довшим, ніж раніше.

Ставлення українського глядача до театру змінилося – підвищений інтерес до робіт певних режисерів, ажіотаж із квитками, цікавість до представників театру як інфлюенсерів. Принаймні це можна спостерігати в Києві, Львові, Івано-Франківську. Які зміни вважаєте важливими ви?

– Я не бачу важливих змін. Попри підвищення популярності театру, не відчувається, що хтось із ринку робить надзусилля, щоб розробляти нові формати, підвищувати якість, щоб бути конкурентним. Зараз генерується кількість. Яка згодом мала би перейти в якість. Але це може статися, лише якщо глядачі підвищать свої запити, й театру доведеться за них боротися.

Але ж театри різних форм підпорядкування почали більше йти в експерименти. Навіть великі сцени національних театрів ставлять сучасну драматургію – як той же театр Заньковецької. Навіть театр Франка, який довго тримався, недавно поставив «Поліандрію» Сергія Кулибишева. Чи створює така тенденція конкурентів «Дикому»? У вас в принципі є конкуренти, театри, з яким ви ділите глядача?  

– Якось була в театрі на лівому березі й зустріла там наших постійних глядачів. Вони побачили мене і ледве не виправдовувалися. Ми з цього посміялися. Я за те, щоб люди ходили в різні театри, це важливо. Так з'являється планка якості. Радію, що в театрі Франка з'явилася «Поліандрія» (вистава режисера Давида Петросяна. Прем'єра відбулася на новій Сцені під химерами, в театрі Франка. П'єсу написав Сергій Кулибишев – драматург, який працює з резонансними актуальними темами, у трагікомічній формі торкається проблем суспільства, спричинених війною, зокрема звертає увагу на ресоціалізацію ветеранів. – УТ). Це сучасний, потужний і потрібний текст. Але те, що він з'явився не у нас – собі зараховую як поразку. За цими словами – ціла історія, яку хай якось розповім пізніше. За великим рахунком, саме державні театри мали б відкривати імена нових авторів, це має бути прописано в стратегії роботи. Просто ми на десять років їх підстрахували.

Ви про це вже казали: у нових постановках «Дикого» бачимо тенденцію, коли актори пробують себе в ролі режисерів. Як прокоментуєте цей досвід?

– Можна сказати, це все в рамках напрямку «дебюти». Тенденцію «з акторів у режисери» ми бачимо й на «Митниці» («Митниця. Нова режисура» – фестиваль для режисерів-дебютантів, який організовує й проводить Київський театр на лівому березі. – УТ), і в Театрі драматургів. Але насправді це свідчить про кризу режисури. У нас останнє найяскравіше покоління – це Петросян, Вусик, Уривський, Літкевич, режисери й режисерки, яким за 30. Багато дівчат-режисерок виїхали за кордон. А де покоління 22 – 30? Я не можу знайти…

Чого в українському театрі багато або й забагато? І чого критично бракує?

– Я не можу говорити за весь театр. Я не в тусовці й не дивилась геть усе, щоб давати оцінку. Але мені нудно, коли чую всі ці вигуки «вперше»: «о, ми поставили нову драматургію!» Та ми її вже 10 років ставимо, а до цього – інші ставили. З'являються нові режисери, які, як і попередні покоління, добре роблять свою роботу. Добре, але не ново. Мені бракує лабораторних пошукових робіт, форм не вистачає. «Дикий» цим теж не займається.

Що у планах «Дикого театру» на найближчий час? Про що хотілося б говорити із глядачем?

– Я далі «Пітьми» не планувала.

Якщо без жартів – ми справді вклали у «Пітьму» весь бюджет вистав на рік, і тепер маємо дочекатися повернення інвестицій з прокату. Але, разом із Наталкою Сиваненко (режисерка, яка активно співпрацювала з «Диким театром», зокрема поставила «Піну днів», також її роботи йдуть у київському театрі «Золоті ворота», в театрі Заньковецької у Львові. – УТ) зараз обговорюємо створення індивідуальних вистав, діджитального театру, розрахованого на одну людину. З Олексієм Доричевським готуємо до постановки «Танці з кістками» за романом Андрія Сем’янківа. Цей проєкт без дат, бо Олексій у Силах оборони.

Недавно зустрічалися з Юрієм Радіоновим (актор, який давно і плідно співпрацює з «Диким», зокрема грає у виставах «Механічний апельсин», «Кайдаші 2.0», має режисерську освіту. – УТ), шукали матеріал для його дебюту як режисера в «Дикому». Є ще запити від молодих режисерів, які теж у процесі обговорення.

У 2022-му я робила репортаж із «Піни днів» Наталки Сиваненко. Цю роботу ви випускали першою після перерви. Говорила тоді з глядачами. І чи не всі мої співрозмовники казали, що не знають твору Віана й не читали про виставу, а прийшли просто тому, що це «Дикий». Тобто у вашого глядача є якась абсолютна довіра й упевненість у тому, що ви робите? Ви не раз казали, що частину постійних глядачів театр утратив з початком повномасштабного вторгнення. Чи вдалося відновити це ком'юніті? Як змінюється глядач?

– Глядачі «Дикого» – це скарб. Саме вони фінансують наші пошуки й експерименти, шукають із нами, пробачають невдачі. Це дуже хороша публіка. Звісно, з повномасштабним вторгненням вона змінилась, і зараз важлива комунікаційна задача – розповісти новим, що було до цього. Але вкотре повторю, я ніде не почуваюсь так безпечно, як у театрі, серед глядачів, бо у нас схожі бачення і цінності, а це вартує багато.

У лютому 2026-го «Дикому театру» 10 років. На які періоди можна поділити це десятиліття? Чим особливий кожен із них?

– Скажу не про періоди, а про особливості, які сформувалися за перший рік і стали головними.

Ми можемо робити театр будь-де. За 2016-й змінили близько 30 локацій: театральні й концертні майданчики, держбудівлі, бари, цирк. Кожна вистава на новій локації змушувала змінювати парадигму сприйняття «театр = сцена, колони, постійна адреса». Згодом ми пішли в експерименти з театральними формами: театр-променад (ZOO, 2017), театр сайт-специфік («Галка Моталко», 2018, за Наталкою Ворожбит у легкоатлетичному манежі), імерсійні вистави («Рентген», 2019, «Тіндер злий», 2021). Одне з основних досягнень театру в комунікації з глядачами: «Хочеш у «Дикий»? Знайди «Дикий»!». До речі, вже в перший рік свого існування театр ініціював проєкт «Теж дикі» – з підтримки й популяризації незалежних театрів із регіонів, яких за певними ознаками й радикальністю можна було б назвати «Дикими». Це не було фінансово грамотним рішенням, але воно було вірним концептуально.

Щоб потрапити в театр, тобі не треба зв’язки – достатньо таланту

У нас завжди були акторські касти, які згодом розповсюдились по всіх незалежних театрах. Тобто, щоб потрапити в театр, тобі не треба зв’язкИ – достатньо таланту. «Дикий» запозичив із кіноіндустрії формат кастингів, де будь-хто міг спробувати свої сили. Нам вдалося створити атмосферу театру без інтриг і пліток.

Важливо, що «Дикий» – театр, де платять. Услід за PostPlay театром запровадили «френдлі» – систему лояльності для колег, родичів, які оплачують фактично вартість оренди стільця, на якому сидять у залі. Свого часу саме «Дикий» змінив ставлення до театру як до розваги чи хобі. Не тільки серед глядачів, а й у першу чергу серед спільноти. Стало звичним, що незалежний театр – це театр, за який потрібно платити. Своєю чергою, це дало можливість оплачувати роботу всім учасникам проєктів.

Ми були і є відкриті до ідей. Однією з задач «Дикого» є відкриття нових імен серед художників, режисерів та інших. Людина без досвіду має змогу прислати заявку з ідеєю, яка може бути реалізована. При цьому в нас є, була й буде повага до авторів. «Дикий» ставить переважно сучасних і живих авторів. Для нас пишуть п’єси, музику, створюють візуальне оформлення. Важливою складовою становлення театру є виплата роялті авторам. Ми проти театрального піратства. Незмінно – говоримо про те, що болить. Можливо, з часом відійшли від провокацій на сцені, але продовжили робити вистави на актуальні теми, які болять і авторам, і глядачам.