«Дім» Андрія Жолдака: театр повернення і випробування

13 та 14 вересня 2025 року в Києві відбулася театральна подія, на яку дуже чекали: Андрій Жолдак уперше за 20 років поставив виставу в Україні. Прем’єра вистави «Дім» у Національному театрі імені Лесі Українки відразу розділила глядачів і критику. Для одних — це довгоочікуване повернення режисера-візіонера, для інших — привід для суперечок і запитань.

Саме про це говорять шеф-редакторка журналу «Український театр» Ганна Шерман та театральний критик Сергій Васильєв у новому випуску подкасту «Подивились!». Розмова, що почалася з аналізу вистави, поступово переросла в широку дискусію про стан українського театру, суспільні очікування та місце мистецтва у час війни.

Очікування дива і зіткнення з реальністю

«Я чекала на це як на Новий рік», — зізнається Ганна Шерман. В її уявленні повернення Жолдака мало стати символічним перезапуском театрального процесу, «новим щастям» для сцени. Але після прем’єри прийшло інше відчуття: диво трапилося, але зовсім не в тому вигляді, який уявлявся.

Сергій Васильєв погоджується: очікування були завищеними. Театральна спільнота чекала «еталонної» вистави, яка одразу визначить новий рівень. Але натомість — суперечливі реакції, поляризація думок у соцмережах і навіть спроби звести дискусію до біографії чи політичної позиції режисера. «Ми обговорюємо не мистецтво, а людину, — зауважує критик. — І це найбільша пастка»

Театр поза ідеологією

Розмова виходить за рамки прем’єри: Васильєв підкреслює, що український театр сьогодні часто потрапляє в полон ідеології. Будь-яка постановка стає приводом для дискусії про політику чи «правильність» позиції митця. У випадку Жолдака це проявилося особливо гостро: замість розмови про сценічну тканину й методику — дискусії про «співпрацю з Росією» чи «право на повернення».

Такий підхід, на думку обох співрозмовників, обкрадає мистецтво. Бо «Дім» існує поза політичними штампами — це вистава, що працює з онтологією, з питаннями людського існування. І саме так її потрібно читати.

Образний всесвіт «Дому»

Центральною темою розмови стає образність вистави. Ганна Шерман акцентує на сцені народження, де з’являється кришталева люстра. Це світло-дитина, тягар і відповідальність водночас. Образ, який для глядачки виявився настільки особистим, що вона порівняла його з власним досвідом материнства.

Васильєв додає: Жолдак завжди працює не з конкретними історіями чи побутовими сюжетами, а з узагальненими архетипами. У «Домі» це проявляється через персонажів, які існують у кількох іпостасях водночас — роздвоєна сестра, хворий брат, мати, що змінюється на очах. Це не соціальна драма, а екзистенційна партитура життя.

Методологія і свобода акторів

Окрема частина розмови присвячена акторам. Васильєв називає феноменальним те, як Жолдак працює з ансамблем. На сцені — двадцять молодих акторів, кожен із яких проживає власну роль на межі емоцій. Жодної фальші, жодних «щілин», куди можна сховатися.

І водночас — повна свобода. Режисер будує чітку партитуру на чотири години, але саме вона дає можливість народжувати живі, нефальшиві почуття. «Ми бачимо людей, які не грають, а не можуть мовчати», — підсумовує критик. Це і є найбільша відмінність від «політичного театру», де гучні заяви часто прикривають відсутність справжніх емоцій.

Чому «Дім» — це подія

У дискусії поступово вимальовується головна теза: «Дім» не вписується в мейнстрим українського театру. Тут немає поверхових алюзій на сьогодення, немає намагання «підлаштувати» класику під актуальний порядок денний. Є щось більше — спроба говорити з глядачем про життя в його складності й неоднозначності.

Саме тому вистава викликає суперечки. Вона не дає готових відповідей, не вписується в очікувані схеми. Але цим і цінна. Бо справжній театр — це завжди виклик.

Театр у час війни

Розмова завершується питанням: що може театр у час війни? Шерман і Васильєв погоджуються: він не зобов’язаний бути «репортажем із фронту». Його місія — давати інший вимір, простір для філософії, для роздумів про те, що виходить за межі щоденних новин. Саме цю функцію і виконує «Дім».

«Це театр, якого у нас більше немає, — підсумовує Васильєв. — Театр, який говорить про життя не лозунгами, а мовою образів і відчуттів».

Повну розмову слухайте в подкасті «Подивились!»

Фото: Ірина Сомова