Ляльки не збираються здаватись

Відбувся онлайн-фестиваль лялькових театрів «Прем’єри сезону 2023–2024». Фестиваль змагальний. Три вікові категорії – дошкільнята, молодший шкільний вік (до 10 років), підлітки та дорослі. У кожній – відібрали по три найкращі вистави.  

Втім, стаття не про переможців і не про змагання. І пишу її не як член журі. Зупинюся на тому, що найбільше зачепило, видалося принциповим і не відпускає.  

Віра і єдність

Почну з вистави «Вертеп. Надія» за п’єсою Олени Шамріної. Навчальний театр ARLEK_inn кафедри мистецтва театру ляльок університету Карпенка-Карого. Режисер – Михайло Урицький, сценографія – Олександр Андрушкевич, ляльки – Василь Виходцевський, вокал – Лада Вальчук, концертмейстер – Олеся Бартко, слово – Леся Овчієва, композитор – Еціо Боссо, асистентка – Наталі Чередник, музичне оформлення – Ілля Самошост.

Це вертеп, старовинний і вічно молодий. Він наш. Це єдність поколінь – досвідчених майстрів і молоді. Студенти вражають обдарованістю, зрілістю, наповненістю, готовністю до натхненої подачі. Видно, скільки в них вклали учителі і як багато та з якою готовністю вони це взяли.

Це зразок сильного мистецького висловлювання

Згадую луцький Міжнародний фестиваль театрів ляльок «Різдвяна містерія». Була єдність залу і сцени, людей, які вірять у гуманістичні цінності, у те, що зло буде подолане. Вистава студентів саме про це. Це зразок сильного мистецького висловлювання. Сьогоднішнього, актуального. Як відзначили під час обговорення вистави, її характеризують поліфонічність музичного оформлення і візуального ряду та проникливе акторське виконання. В якому така переконаність, що світло переможе! Це те, що зрозуміло всім.

Дидактика з насолодою

Вистава Волинського театру ляльок «Обережно, Незнайомець!» Лани Ра. Режисерка Катерина Лавринець, художниця Олеся Іщук, композитор – відзначений за талановитий дебют Ілля Самошост.

Постановка відповідає критеріям, які визначила для себе – для дошкільнят. Хоча й школярам є що почерпнути. Вона продовжує певну традицію, створивши зразковий театралізований урок із виконання правил безпеки в домі й на вулиці. Вимоги до цього значно зросли в час війни.

Тема – важлива. Плюс насолода від гри актрис (Бабуся Камелія – Олена Бондарчук, Януся – Світлана Криворучко, Марічка – Алла Тихомирова) – такої безпосередньої, органічної. Предмети – кубики та інші виграшки в руках актрис набувають нових функцій – перетворюються в різні потрібні під час подій речі та в модерних ляльок. Образи тут часом наближаються до знаку, вони умовні. Але це не завада для дітей, вони прекрасно сприймають таку гру.

Грім і райдуга

Зараз діти дорослішають швидко. І ті, що живуть близько до фронту, і діти переселенців, й ті, які втратили рідних. Чи готовий театр відповідати на нові запити свого глядача? Розмовляти з ним однією мовою?

Вистава про спільний шлях і народження почуттів

Відповіддю стала вистава «Пессі та Ілюзія». Романтично-драматична історія за мотивами казки фінського письменника Юрйо Кокко Чернігівського театру ляльок імені Довженка (режисерський тандем Віталія Гольцова і Антона Шеремка (Лісового).

Вистава починається з грому, що нагадує вибухи. Після грози на землю потрапляє дівчина Ілюзія, яка живе на веселці. Зустрічає лісового троля Пессі. Він такий земний, корчуватий. Ілюзія ж легка, невагома. Вся вистава про цих двох, про пошуки райдуги, про спільний шлях і народження почуттів.

Це непроста для перегляду річ. З напруженою, тривожною, часом похмурою атмосферою, яку створює аскетизм сценографії, притемненим світлом, зойком-плачем птаха, драматичною музикою та постійним грюкотом чи то грому, чи то вибухів (батьків попереджають про це, щоб підготували дітей).

Треба відзначити сміливість театру. Художником-сценографом стала студентка університету Карпенка-Карого Марія Зайцева. Цю виставу вона обрала своєю дипломною роботою. Обоє героїв – планшетні ляльки – виразні й різні. Ілюзію (Ольга Маджуга) та Пессі (Ігор Маджуга) розділяє їхнє походження. Ілюзія – це світ райдуги, лет, крила. Пессі – земля, глушина лісу, а в часи випробувань ще й безбарвність. Це зустріч протилежних начал – земного й небесного, чоловічого й жіночого, приземленості й емоційності.

У тему пошуку себе впліталася тема війни

У вистави цікава передісторія. Кокко написав цей твір у 1942 році. У ньому є відголосок Другої світової війни. І слід від фінської. Непроста філософія твору – про неможливість співіснування реалістичного песимізму та ілюзії-оптимізму, їхню нездоланну відмінність – поглиблювалась елементами, що натякали на воєнні дії. Тобто в тему пошуку себе впліталася тема війни, її смертельної небезпеки. Тож сама історія – екзистенційна.

Щоб зрозуміти глибинний зміст твору, треба пройти випробування війною

Цей твір із його кількома шарами зачепив Віталія Гольцова, припав до душі у 1987 році. І коли він дізнався, що режисер естонського театру ляльок Рейн Агур вже втілив його на сцені свого театру, то спитав, як той ставиться до такої постановки в Україні. Агур відповів: щоб зрозуміти глибинний зміст твору, треба пройти випробування війною. Його ранні дитячі роки припали на Другу світову. Після тієї розмови Гольцов відклав свій намір.

Цілком зрозуміло, чому саме зараз він утілив свій задум. Зробив це разом із молодим колегою. Можу припустити, прислухаючись до його відчуттів і розумінь нашого часу. І чому в фіналі відійшов від оригіналу. Бо інший час, інша війна.

Все це значно розширило аудиторію. Бо у виставі є історія, яка цікава дітям, і є те, що може не до кінця і не всіма підлітками чи дорослими зчитується, але зачіпає і їх.

У авторському тлумаченні Пессі та Ілюзія не можуть бути разом, вона повертається на райдугу, він залишається на землі. Не так у виставі Чернігівського театру. То не громовиця гуркотить, після якої народжується райдуга, а вибухи, Пессі й Ілюзія гинуть. Дуже делікатний цей момент у виставі. За що я вдячна постановникам.

То не громовиця гуркотить, а вибухи

А далі обоє героїв опиняються на небі. Як два янголи. Знімається питання їхньої несумісності. Наш біль від втрат поєднав їх. Хоч і за межами цього світу. Їхня відмінність у трагічний час відходить на другий план, поступаючись нашій солідарності. Та й жити на райдузі, коли гримлять вибухи, неможливо.  

Історія фінського автора стала для творчого колективу відправною точкою, щоб розповісти про своє, наболіле. Вона присвячується пам’яті українських дітей, жертв російської агресії. І елементи жорсткого, непричесаного, постмодерністського театру в ній – закономірні.

Недержавний лускунчик

Дітям потрібні радість і свято. Але перш ніж звернутися до вистави «Лускунчик та Мишачий король» за казкою Гофмана, повернуся до умов фестивалю, які зазнали важливих змін у цьому сезоні.

До журі увійшли професійні художники. Дозволили подачу двох вистав від одного театру – в різних розділах. До участі запросили колективи недержавної форми власності та вищі школи лялькарів України.

На авансцені – живі персонажі, а лялькам віддали простір серванта

Виставу про Лускунчика поставив колектив недержавного театру ляльок Черняхівського будинку культури, із селища Черняхів Житомирської області. На авансцені – живі персонажі, а лялькам – Лускунчику, Мишачому Королю, їхнім військам та королівському почту – віддали простір серванта. Все тут сповнене любов’ю до свого виду мистецтва. Це відчувається в тому, як актори працюють з ляльками, з якою вірою в героїв грають у театрі.

Режисер та виконавець ролі хрещеного Дросельмаєра Нікіта Перцев навчався у Харківському університеті мистецтв імені Котляревського на режисера театру ляльок і заодно був керівником театру ляльок у Черняхові. Потім став директором тамтешнього будинку культури й далі керував колективом. Був режисером, актором, сценографом, майстром ляльок. Він розповідає, що для вистав у театрі все роблять самі. Для «Лускунчика» виготовили понад 50 ляльок. 

«Була допомога кравчині-костюмерки, столяра та інших. Вони допомагали збирати все докупи, бо так багато ляльок я сам не зробив би за місяць-два», – каже Нікіта Перцев.

Черняхівський театр відсвяткував свій 10-річний ювілей.

Зі скрипкою в серці

В основу вистави «Хлопчик зі скрипкою в серці» Рівненського театру ляльок покладено спогади письменника Михайла Івасюка, його біографічну повість «Монолог перед обличчям сина». Вистава створена із щирим бажанням розповісти про Володимира Івасюка – композитора, поета й музиканта, ще більше наблизити його до нас.

Постановник – Станіслав Лозовський. Це його перша велика робота. Та йому вдалося відтворити непростий шлях двох поколінь цієї непересічної сім’ї. Вистава динамічна, багато сцен, які ілюструють різні місця та події. Її окремі епізоди викликають щем, розчулюють.

У постановці зайнятий великий колектив акторів, які відтворюють різні образи в живому плані, демонструючи вміння без зовнішньої трансформації передати суттєві риси персонажів. Лялька – образ Володимира Івасюка, точніше їх кілька, залежно від його віку. Художниця Наталія Гуріна.

Ляльок робили в укритті. Потім з'явилася можливість перейти у звичайний зал. І виявилось, що ляльки для нього надто малі. Тож вирішили діяти на сцені. Це дещо обмежило коло глядача, але створило особливу атмосферу чи не домашнього затишку.

Вистава сповнена музики. Вона не тло, а діюча особа. Це і живий оркестр, і маленькі інструменти, і спів, що його у фіналі підтримують глядачі.

Як визначив жанр вистави наш провідний майстер Леонід Попов, це документальна драма, що у фіналі стає трагедією. А другий провідний майстер Олександр Куцик зазначив, що це один із проявів експерименту серед розмаїття театру ляльок.

Сім хвилин

Фестиваль довів, що театр ляльок живий і здаватися не збирається. Щобільше –  він виявився життєво необхідним. Доказом цього стала вистава «Крила» Малого театру маріонеток. Сім хвилин, насичених осмисленням буття. Заради цієї роботи додали ще одну фестивальну номінацію – «експериментальна вистава». 

«Крила» справді унікальна й за формою, і за метою – медитаційна, терапевтично-лікувальна для бійців. Пісок на долонях, тиха музика, голос, який заспокоює. Вистава Валерія Дзеха. Він служить у ЗСУ і продовжує нести своє мистецтво воїнам. Мала форма, монолог, проста людяна розмова про головне.

Дія відбувається в казармі. Звучить ледь чутна музика. Світле обличчя оповідача. І пісок, що струмінцем стікає донизу. Це час. Наш час. Втрачений час, сказала якась дівчинка й до неї прислухались. Життя, як пісок, може просочитися крізь пальці. А може…

Пісок затримався на долоні, на лініях. І вони стали нашими шляхами. А ось на гірці з піску з’являються фігурки – одна ніби кам’яна баба, друга – коник. Витончена фігура жінки під парасолькою. Наші дороги. Невимушена розмова про значне, про вирішальне. Це дивним чином споріднено з вертепом. З його прорізами-доріжками й персонажами.

А далі, по завершенню, відбуваються розмови з глядачами-солдатами, не завжди прості, але щирі. Це така арттерапія, щоб полегшити ношу, щоб люди виговорились. Вона не лише вгамовує біль. Коли він нестерпний, рятує життя. Як тому бійцю, який віддав гранату, якою хотів підірвати себе. Окремий напрямок у нашому мистецтві. Й особлива доля самого майстра. Йому від нас низький уклін.

Найкращі вистави фестивалю потребували осмислення, продумування, уточнення смислів. Цьому сприяв обмін думками на онлайн-обговоренні. Найцікавішою виявилась розмова про мистецькі твори, які дивували, збурювали, демонстрували чітке розуміння творчих завдань та засобів.

Епос про свободу

«Останнє туреня» Закарпатського театру ляльок «Бавка». Тут є своя передісторія. Режисер Олександр Куцик звернувся до драматурга Олександра Гавроша з давньою ідеєю – втілити на сцені оповідання Отії Іоселіані, але перенести історію із Кавказу в Карпати.

Але почну з давнішого епізоду. Я була зачарована, коли в цьому ж театрі побачила «Недотепу із вертепу» Дмитра Кешелі у постановці Олександра Куцика, зі сценографією Ярослава Даниліва, акторами Наталею Орєшніковою та Миколою Карпенком. У цій виставі майстерно сполучалися світ побутовий, щоденний і сакральний, духовний. Тож нове звернення Куцика до міфу, епічного полотна було прогнозованим. 

Драматург Олександр Гаврош порадив відійти ще далі від сюжету – замінити головного персонажа, гірського цапа, на вимерлого в наших горах тура.

Робота виявилась непроста і не швидка. За півтора року, що передували прем’єрі, змінилося кілька художниць-постановниць. Зміни вносились і в текст, і в образи ляльок. Врешті з’явилась вражаюча вистава, яка втягує у свою ауру й не відпускає до самого фіналу.

Духи гір наділені магією цього простору. Промовисті без слів

Сцени немає – є загадковий величний простір. Під старовинним ритуальним каменем з петрогліфами ховається туреня. Цей простір дихає вічністю, а туреня втратило рідних і залишилось одне-однісіньке в горах. Який великий і холодний світ! Яке безпорадне це покинуте всіма туреня! Але ця вистава пройнята не лише болем за нього, а й ніжністю і вірою в його особливу долю. По праву народження він належить цьому величному світові. Його вже потужне рикання, що луною віддається в горах, його ще невправна, але вже міцна статура, його неспокій і постійний пошук – усе пророкує особливу долю. Тож гори приймають його, а Духи гір (чудова синхронність цих надприродних сил втілена актрисою Анастасією Стельмах та акторами Дмитром Ємцем, Олександром Бєліковим) оточують своєю увагою. Їхній голос – це трембіта. Вони наділені магією цього простору. Промовисті без слів. Вони – ритм цієї вистави, магія цього простору, їхні білі руки-крила – енергія.  

Кожен із виконавців ролі Духів гір оживлює лялькових героїв – тура, орла, кіз, корів. Усе це планшетні ляльки. У великій мірі стилізовані, умовні. З рухами сповільненими, небуденними, які мають відповідати цьому величному простору, цій гірській легенді.

Тварини згодні на все заради кусня хліба. Приручені й приречені

Вистава поліфонічна, багатотемна. Є персонаж від автора, що веде оповідь про долю туреняти. Він же пастир, провідник (Павло Проданюк), той, що пасе стадо в горах, поводир. Але час від часу він спускається вниз – такий посередник між світами. Його голос – це дримба. Його оповідь – складання легенди.

Туреня спускається все нижче і врешті опиняється замкнутим у хліві. Хлів і тварини, згодні на все заради кусня хліба з чужих рук. Приручені й приречені. І тоді туреня рве пута й повертається додому, до себе. Провідник відпускає його, бо місце героя там, де засніжені гори й ліс. Він їхній охоронець.

У фіналі бачимо могутнього тура, що виборов долю у непростих пошуках. Які живі ці дві ляльки – Маленький тур і Великий тур. У першому є натяк на другого. Ця статура, ця первозданність, цей могутній рев, якого не стримати. Який могутній Великий тур, перед ним схиляють коліна Духи гір! І які смішні табуретки-корови!

«Найважче для мене творче завдання, – каже Олександр Куцик, – як не повторитися, знайти себе іншого, оновитися. Я намагався відшукати таку стилістику вистави, щоб від театру реалістично-побутового піднятися до театру поетичного, містичного. Адже в «Останньому туреняті» закладені вічні проблеми: людина і природа, прагнення до свободи, пошук ідентичності».

Варто відзначити роботу молодої художниці Тетяни Поритко, яка створила ляльки. Туреня як епічний герой проходить шляхами випробувань. І врешті стає тим, ким має бути, повертається до своєї істинної, первинної природи.

Світло й пітьма

«Калинова сопілка» Харківського театру ляльок імені Афанасьєва. Це проєкт Лілії Осєйчук під керівництвом Оксани Дмитрієвої. Сценографія – Діни Чмуж, музика – Вікторії Міщенко та Лілії Осєйчук, пластика – Інни Фалькової.

Доля героїнь цієї вистави невблаганно веде до кривавої розв’язки. Це деструкція, злам, крах, обезцінення, безповоротна втрата себе. Горор за мотивами повісті Оксани Забужко, де переосмислено народну казку про вбиту сестрою дівчину, яка стала калиною, а з калини роблять сопілку, і вона розповідає про свою загибель.

І тут, і в попередній виставі є тема вирішеності доль. У харків’ян із самого початку задана тема неминучого антагонізму двох сестер, Ганни й Оленки (Вікторія Міщенко та Лілія Осєйчук). У них один шлях – нарощування відрази, несприйняття, розділення. Це майстерно відтворено через хореографію, пластику, слово. Емоційний вплив слова. Розкладання слова на склади, повтори, приговори. Словоспів, слово на слух, на смак, на первинні звуки. Повернення до початків, до коріння звучання слова. Магія слова. Воно то жебонить як потічок, то падає й розбивається. То розривається, як поранене серце. Оголені почуття. Повернення до інстинктів. До первинної природи почуттів без нашарувань. Без прикрас.

Знаки переплітаються, переходять один в інший, відчуваєш плинність часу

Маска тут багатофункціональна. Це і роздвоєння, і роздроблення душі, й схованка. Водночас це відсторонення – бо маска – це я, не я. Обличчя в масці – персонаж, маска знята – оповідач.

Це твір витончений, довершений. Вода-дорога. Все не однозначне. Знаки переплітаються, переходять один в інший, відчуваєш плинність часу і всього, таке перетікання. Хочеться зупинити, додумати, емоційно до кінця пережити, але воно тече далі. Розпливається, як дерево, що зросло на полотні-дорозі, поплило за водою, перетворилось на квіти-маки та розтануло мозаїчними плямами. Птахами полетіло по воді. Насолода для інтелектуального перегляду бачити це, поринати в це, пливти по хвилях цих вод, які народжують такі мистецькі явища. Чарування, чаклування, марення.

Але є ще другий пласт. Можливо, саме він був чи не визначальним при зверненні до цього матеріалу. Це біль. Дві сестри, одна бабина, друга дідова. Розділяє їх хвороба невиліковна – заздрість, що призводить до бажання знищити. Каїн і Авель – в жіночому варіанті. Чому так непросто дивитись цю виставу? І так болісно відгукуються в ній сьогоднішні події.

Так випало, що пишу при відсутності світла. Добро і зло, світло й темрява – не слова. Ми відчули це на собі. Темрява нагло увійшла в наше життя. Але сама згадка про найкращі вистави висвітлює для мене завтрашній день. І словосполучення «світле майбутнє» набуває сакрального змісту. І так буде!

Галина Павленко

ПЕРЕМОЖЦІ «ПРЕМ'ЄРИ СЕЗОНУ» 2023–2024

Найкраща вистава для дошкільного віку

«Обережно, Незнайомець». Волинський академічний обласний театр ляльок. Авторка п`єси – Лана Ра, режисерка – Катерина Лавринець, сценографиня – Олеся Іщук, композитор – Ілля Самошост, хореограф – Олександр Федоров.

Найкраща вистава для дітей молодшого шкільного віку

«Пессі та Ілюзія». Чернігівський обласний театр ляльок імені Олександра Довженка. Автор – Юрйо Кокко, режисер – Віталій Гольцов, Антон Шеремок (Лісовий), сценографиня – Марія Чорношкур, композиторка – Світлана Безпала.

Найкраща вистава для підлітків

«Вертеп. Надія». Навчальний театр ARLEK_inn кафедри мистецтва театру ляльок Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.  Авторка – Олена Шамріна, режисер – Михайло Урицький, сценографія – Олександр Андрушкевич, художник ляльок – Василь Виходцевський, музика – Ензіо Боссо.

Найкраща вистава для дорослих

«Хлопчик зі скрипкою у серці». Рівненський академічний обласний театр ляльок.За спогадами Михайла Івасюка, автор та режисер – Станіслав Лозовськицй, музичне оформлення – за мотивами пісень Володимира Івасюка, «Червона рута»; Володимира Івасюка, Шуберта.

Найкраща експериментальна вистава

«Крила». Малий театр маріонеток. Автор та режисер – Валерій Дзех, сценографиня – Валентина Дзех, композитор – Дмитро Романчук. 

Спеціальна відзнака журі

«Калинова сопілка». Харківський державний академічний театр ляльок імені Віктора Афанасьєва.За мотивами повісті Оксани Забужко «Казка про калинову сопілку», авторка віршів, сценографиня – Діна Чмуж, режисерка – Оксана Дмітрієва.

Найкращий акторський ансамбль

Вікторія Міщенко та Лілія Осейчук, Харківський державний академічний театр ляльок імені Віктора Афанасьєва «Калинова сопілка». За мотивами повісті Оксани Забужко «Казка про калинову сопілку», авторка віршів, сценографиня – Діна Чмуж, режисерка – Оксана Дмітрієва.

Найкраща режисура

Віталій Гольцов, Антон Шеремок, Чернігівський обласний театр ляльок імені Олександра Довженка «Пессі та Ілюзія».

Автор – Юрйо Кокко, режисер – Віталій Гольцов, Антон Шеремок (Лісовий), сценографиня – Марія Чорношкур, композиторка – Світлана Безпала.

Найкраща композиторська робота

Світлана Безпала, Чернігівський обласний театр ляльок імені Олександра Довженка «Пессі та Ілюзія».

Автор – Юрйо Кокко, режисер – Віталій Гольцов, Антон Шеремок (Лісовий), сценографиня – Марія Чорношкур.

Найкраща сценографія

Світлана Прокоф'єва, «Мій сусід-динозавр», Одеський академічний обласний театр ляльок.

Автор п`єси – Давід Дорунц, режисерка – Марина Замчевська.

Найкраща драматургія

Станіслав Лозовський, «Хлопчик зі скрипкою у серці». Рівненський академічний обласний театр ляльок.За спогадами Михайла Івасюка, автор та режисер – Станіслав Лозовський, музичне оформлення – за мотивами пісень Володимира Івасюка, «Червона Рута»; Володимира Івасюка, Франца Шуберта.

Акторський дебют

Наталія Костюк, «Пессі та Ілюзія». Чернігівський обласний театр ляльок ім. Олександра Довженка.Автор – Юрйо Кокко, режисер – Віталій Гольцов, Антон Шеремок (Лісовий), сценографиня – Марія Чорношкур, композиторка – Світлана Безпала.

Режисерський дебют

Марина Замчевська, «Мій сусід-динозавр». Одеський академічний обласний театр ляльок.Автор п`єси – Давід Дорунц, режисерка – Марина Замчевська, сценографиня – Світлана Прокофʼєва.

Художній дебют

Діна Чмуж. «Калинова сопілка». Харківський державний академічний театр ляльок імені Віктора Афанасьєва.За мотивами повісті Оксани Забужко «Казка про калинову сопілку», авторка віршів, сценографиня – Діна Чмуж, режисерка – Оксана Дмітрієва.

Композиторський дебют

Ілля Самошост, «Обережно, Незнайомець». Волинський академічний обласний театр ляльок. Авторка п`єси – Лана Ра, режисерка – Катерина Лавринець, сценографиня – Олеся Іщук, хореограф – Олександр Федоров.

Драматургічний дебют

Гліб Тюпін та Каріна Кибенко. «Цар лісу – Ох». Дніпровський міський театр ляльок.За мотивами української народної казки. Режисер – Гліб Тюпін. Художниця – Віра Задорожня.