Третій

«Український театр» №3

#ГлобусУкраїни

#TheGlobeOfUkraine

Richard III. Прем'єра 22 грудня 2024 року. Закарпатський театр імені братів Шерегіїв, Ужгород. Постановка Михайла Фіщенка. Сценографія і костюми Людмили Бєлої. Пластика й танці Віктора Бабуки, музичне оформлення Михайла Фіщенка та Назарія Урдинця.

Виконавці: Ангеліна Сньозик, Дарія Горшкова (леді Анна), Андрій Павлюк (герцог Бекінгем), Олег Власов, Роман Жогін (король Едвард), Олена Смоляр (королева Єлизавета), Лора Волковська, Олеся Дзуринець (Маргарита), Степан Барабаш (архієпископ Йоркський) Василь Шершун (лорд-мер Лондона) та інші. На роль Блазня призначено чотирьох актрис: Діана Вишнева, Дарія Горшкова, Оксана Грицаїшин, Яна Богомолова.

У заголовній ролі – Рудольф Дзуринець, директор-художній керівник театру. До великої війни був актором, потім пішов на фронт. У травні 2022-го на Донеччині під час виконання бойового завдання у складі окремого взводу розвідки отримав тяжку мінно-вибухову травму. Невдовзі після виходу з госпіталю очолив Ужгородський театр.

Дзуринець – особистість яскрава, рішуча і темпераментна. За будь-якої нагоди він не втомлюється нагадувати: хоч Закарпаття – область, географічно найдальша від фронту, ми всі живемо у війні, а отже, сенс існування кожного з нас однозначний: або ти – в ЗСУ, або ти – для ЗСУ. З огляду на це, директор театру разом з головним режисером Михайлом Фіщенком шукали п’єсу, що була б найактуальнішою. Вибрали трагедію про шекспірівського Річарда. Можна припустити, що такий вибір походив від самого Дзуринця, бо тут зійшлися його амбіції – і як керівника театру, і як актора, і як вчорашнього солдата.

Хто такий Річард? Це військовий, полководець, був поранений. Але він знає, за що воював

Перед прем’єрою Рудольф Дзуринець говорив:

«Хто такий Річард? Це військовий, полководець, він був поранений, у нього скалічена рука і нога. Але він знає, за що воював. І ось він повернувся з війни в тил – і зрозумів, що не потрібен тут. Він побачив, що суспільство не живе війною, воно дозволяє собі п’янки-гулянки, тут панують інтриги, навіть серед його родичів. І він вирішив іти до трону – щоб усе змінити. Куди це його призвело – всім відомо.

Як відомо, кожен актор – адвокат своєї ролі. Я завжди намагаюся бути таким адвокатом, хоч би кого грав. У цьому випадку ми заодно з постановником вистави Михайлом Фіщенком. Він теж не вважає Річарда вроджено-негативним героєм. Річард не сам винен у своїй жорстокості й радикалізмі. Винне суспільство, яке його таким зробило. Про це й вистава: ми повинні обережніше ставитися до хлопців і дівчат, які зараз повертаються із зони бойових дій».  

Закарпатська театрознавиця Олеся Данилець:

«Постановка режисера Михайла Фіщенка акцентує на метафоричному образі пекла, в якому всі герої – заручники власних, а подеколи й чужих гріхів. Ця вистава стала випробуванням на майстерність для майже всього акторського складу та технічної команди театру, дала їм унікальну можливість попрацювати з універсальними матрицями Шекспіра.

Постановка втілена в естетиці демонології та пекельного простору. Вона концентрує увагу на моральній деградації, спричиненій жадобою влади. Вистава сповнена метафізичності, що дозволяє трактувати Річарда як уособлення цілковитого зла. Рудольф Дзуринець у ролі Річарда втілює універсальний архетип тирана, у якого є одне бажання – трон як символ абсолютної влади.

Сценографія, музичне оформлення та складна світлова партитура створюють відчуття замкненого кола, безвиході

Атмосферу пекла посилюють сценографія, музичне оформлення та складна світлова партитура – усе це створює відчуття замкненого кола, безвиході. Простір сцени вибудувано як дворівневу конструкцію, що водночас виконує функцію трону, ешафота, в’язниці та воріт пекла. Глядач поступово втрачає відчуття чітких меж між цими просторами. І лише різкий скрегіт брами, яка зачиняється, мов метроном, відбиває хвилини до точки неповернення.

Герої остаточно застряли у вічному циклі злочинів і розплати. Атмосфера вистави — гнітюча, з ефектами, які переносять глядача в простір безнадії і гріха. Та найбільше це відчуття посилюють містичні образи, що втілюють метафізичну природу вистави. У центрі цього пекла – Річард-Рудольф Дзуринець, демонічний архітектор пекельного порядку. Глибокий образ гіпнотизує поєднанням суворої владної харизми та моральної руїни не тільки глядачів, а й своє оточення – здрібнілі у своїх вчинках слуги пекла покірно виконують волю повелителя. Вони спочатку встеляють своїми тілами шлях тирана до корони, а потім, як щурі, розбігаються.

Режисер активно вдається до гротескних рішень, зокрема – до акробатичних етюдів двох Арлекінів-блазнів, які уособлюють спокусу й невідворотність смерті. Ці образи – інтертекстуальний місток до середньовічної демонології. Вони постають передвісниками хаосу, руйнування та неминучої загибелі. Їхня пластика побудована на контрасті між комедійною легкістю та моторошною серйозністю, ще більше підсилюючи містичну атмосферу вистави.

Жіночі персонажі у режисерській інтерпретації Михайла Фіщенка – квінтесенція болю, страху і жаги помсти. Королева Єлизавета (Олена Смоляр) – втілення всепоглинаючої материнської ненависті. Герцогиня Йоркська (Наталія Засухіна) – стражденна мати, яка проклинає власного сина. Леді Анна (Дар’я Горшкова, у другому складі — Ангеліна Сньозик) – слабка у своїй жіночності, але сильна у прагненні до справедливості. Маргарита (Олеся Дзуринець, у другому складі — Лариса Волковська) – мовчазний свідок злочинів Річарда і важливий символ вистави. Вона – уособлення самої Долі та неминучої кари, що проникає в усі шари постановки. Її образ, створений з неймовірною фізичною виразністю, дає відчути присутність самої смерті – всюдисущої сили, яка спостерігає і керує подіями.

Режисер також вводить додатковий жіночий образ-метафору – Дівчину з трояндами (Тетяна Міхалко), яка, мов фатум, не залишає права на вибір. Вона роздає білі й червоні троянди – не як символи краси, а як знаки приреченості. Граючись, вона ділить людей на два ворожі табори, підказуючи глядачеві, що за фатальний вибір доведеться платити життям.

За фатальний вибір доведеться платити

У сценічній версії режисера Михайла Фіщенка трагедія тирана читається як філософська містерія про владу, гріх, моральне зубожіння і всеохопну темряву влади. У фіналі вистави Рудольф Дзуринець, ще у гримі та костюмі Річарда, звертається до глядачів, руйнуючи четверту стіну. Цим жестом він повертає глядача у реальність, нагадуючи, що на сцені – театральна вистава, а в житті – ми, живі люди, все ж таки здатні обирати не руйнування, а підтримку, жертовність і людяність».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Дволикість зла

Перші два

Richard III – третій шекспірівський спектакль в історії театру імені братів Шерегіїв. Варто згадати й два перших, бо сюжет цікавий. Свого часу цей театр очолював Ярослав Геляс (1916–1982), відомий як перший український радянський виконавець ролі Гамлета. Він поставив на ужгородській сцені трагедію «Отелло», де венеційського мавра грав Ярослав Мелець, а Дездемону – Лариса Білак. Це було 1981 року.

Пізніше, до столітнього ювілею режисера (2016-го), його син, теж Ярослав, поставив в Ужгороді «Гамлета», де головну роль зіграв Любомир Геляс, внук Геляса-старшого. Це був Гамлет-воїн, а не філософ. Він, за задумом постановника, повертався додому з Донбасу, з фронту, щоб помститися за смерть батька-олігарха. Для нього не існувало питання «Бути чи не бути?», він нищив ворогів без жодних сумнівів, як звик це робити в зоні АТО, так тоді звалась російсько-українська війна.