Видихнути і повернутися до спокійної розмови

Нещодавно в Київському театрі на Подолі відбулася прем'єра вистави «Хазяїн» Івана Карпенка-Карого. Це — сучасна постановка режисера Івана Уривського. Події, що показують гідність і жорстокість, перенесені в наш час, в офісі людей, які займаються високою посадою.

В оригінальній п'єсі Івана Карпенка-Карого, написаної в 1900 році, є негативний герой, економік Зеленський. У новій постанові це прізвище замінили: Зеленський став Залуським, у решти персонажів залишилися оригінальні імена та прізвища. В соцмережах і в медіа заміна імені викликала багато викликів. Люди обговорювали, цензура це, чи ні? Чи не натякає прізвище Залуський на генерала Залужного, Головнокомандувача ЗСУ?

Режисер Іван Урівський написав у фейсбуці, що «...деякі прізвища змінені, бо не хотіли використовувати дешевий прийом і спекуляції на відомому прізвищі, щоб потішити глядача, та і в структурі вистави це виглядало б недоречно». Проте цей допис не зменшив напругу й увагу до п'єси. Суперечки в соцмережах продовжуються, в афіші на сайті театру прибрали всіх іменних персонажів, а квитки на виставі глядачі викупили далеко вперед.

Режисер-постановник Тарас Ткаченко, який працював з цією п’єсою Карпенка-Карого, осучаснивши її в серіалі «Хазяїн» (2022 рік), також поділився своїми думками щодо скандалу.

«Скандал відбувся в будь-якому випадку»: про реакцію суспільства і чого можна було її уникнути

Коли ми почали працювати з серіалом «Хазяїн», за два роки до його виходу на екрани, у нас також запитували: «Чи є у вас Зеленський у цій історії?». Ми суттєво перебудували сюжет, тож героя з таким ім'ям у нас не було. Треба сказати, що реакція журналістів на мій коментар була достатньою за той час.

Тепер, з театральною постановкою, — інша історія. Мені здається, що в суспільстві виникла якась параноя: як за часів Порошенка було політикою їсти цукерки, тепер політикою стало абсолютно все. Це насторожує.

Розумію, в якій ситуації опинилася дирекція театру на Подолі. Якби у п'єсі залишилися персонажа Зеленського, то почалася б хвиля незадоволення, що театрали розхитають державу. Якщо прибрати, перейменувати його — переконати те, що ми бачимо тепер: закиди, що в театрі боягузи, бояться влади. Виходити, скандал відбувся в будь-якому випадку.

Колись у суспільстві був скандал із фільмом про Василя Стуса. Люди обговорювали: приберуть чи не приберуть зі стрічки епізод із Медведчуком. Ця ситуація — зовсім інше, адже Медведчук справді був у тій історії, там був прямий зв'язок. Ситуація з Зеленським в «Хазяїні» — просто збіг. Я не думаю, що Карпенко-Карий, створюючи сюжет сто років тому, мав на увазі нинішнього президента.

Якби в театрі залишилися прізвище Зеленського, публіка ходила б на вистави і сміялася: «А бачили, якими там показали Зеленського?». Я не вважаю себе прихильником Володимира Зеленського, але хіба це гідна позиція? Критика має бути правильною, аргументованою. Думаю, що в театрі на Подолі так само не хочуть педалювати ті думки, які привели б до примітивного гикання в залі: не дуже вихованого, не дуже аргументованого.

Щодо Залуського і Залужного: репетиційний процес триває кілька місяців, тож коли почалася робота з п'єсою, коли проходила її літературна редакція, у ЗМІ не говорили про конфлікти між Зеленським і Залужним. Якби прем'єра відбулася кілька місяців тому, мабуть, ніхто й гадки не мав би про такі паралелі.

Нінішня реакція в соцмережах і медіа — таблоїдна. Проте вона формує думку широкого глядача, думку публіки театру на Подолі.

«Ми живемо на сто років пізніше й історію прототипів зараз бачимо об’ємніше…»: про те, чому варто переосмислювати класику

«Хазяїн» Карпенка-Карого — це класика, жорстка політична сатира на злобу дня. П'єса стала класикою за часів комуністів. Історія про те, як погано поводяться пани-ненажери, подобалася тодішній владі. До радянської шкільної програми теж відбирали ті твори, які, як тоді казали, «відображали класову боротьбу». Та я не думаю, що «Хазяїн» — найдавніша річ Карпенка-Карого.

П'єса написана в 1900 році. Очевидно, що прототипом Терентія Пузиря був цукровий магнат Терещенко. Він нечесно і жорстоко нажив свій капітал, за рахунок використання людей на цукроварних заводах. Це справді — тяжкий, нелюдський труд.

Проте, на його кошти побудований цілий квартал у Києві — від Хрещатика до Університету. Побудовані лікарні, навчальні заклади, музеї, бібліотеки. Його родина привезла із Заходу картини і предмети мистецтва, які зараз є основою, скарбницею мистецької України.

Звичайно, те, як діставалися гроші підприємцям, викликало осуд, жорстку сатиричну реакцію. Тож Іван Карпенка-Карий написав п'єсу про це. Але чи міг він передбачити, що через 17 років діти Терещенка врятують його спадок як музейну колекцію? Чи міг він думати про це, коли писав п'єсу?

Ми живемо на сто років пізніше й історію прототипів зараз бачимо об'ємніше, ніж її бачив Карпенко-Карий. Тому я вважаю, що будь-який текст — чи Шекспіра, чи Карпенка-Карого — має право на режисерську трактовку, на постанову за мотивами, на досить вільну роботу з текстом. Лише так класика буде живою.

«Зі шпальт професійних видань критика перейшла в соцмережі»: чому критика перестала бути спокійною і аргументованою

Іноді складається враження, що в суспільстві з'явилася мода на істерику. Особливо, — в галузі театру і кіно.

Завжди мистецька критика виглядала як виважена розмова. Вона могла бути неприємною, ти погоджувався з нею, чи ні, але сприймав, бо вона була зваженою і аргументованою.

Тепер, у випадку з «Хазяїном», ніхто не написав про спектакль загалом: про трактовку класичної п'єси, про те, як вона осучаснена. Це нова, свіжа робота, тож є багато речей і аспектів, про які варто писати.

Справа у тому, що ідеальних робіт не буває. Будь-який твір — це сума успіхів і невдач. Втім, потрібна спокійна розмова, а не хайп. Треба говорити і про помилки, і про корисні речі, а не просто агресивно трощити. Мені здається, що непримиримі, агресивні відгуки створюють таку атмосферу, яка паралізує професіоналів — сценаристів, режисерів, продюсерів. Ми дуже часто бачимо коментарі про те, що потрібно знімати і що знімати не можна: чи можна знімати розважальні історії, чи це недостойно; чи варто тепер знімати кіно про війну, чи не варто, бо вийти неправдиво, неправильно, або недостатньо масштабно…

Зі шпальт професійних видань критика перейшла в соцмережі. А публікації в соцмережах начебто знімають відповідальність: мовляв, це моя особиста позиція, думка, і я її публікую у фейсбуці. В результаті будь-яку роботу можна розкрутити на дуже високу температуру. Тож з'являється навіть не самоцензура, а така ситуація, коли люди давно зважуються на певне висловлювання і при цьому чекають, що до них прилетить.

Може здатися, що агресивні емоційні реакції — миттєві, згодом усі про них забудуть. Проте це не так. Ми бачимо, що у випадку з «Хазяїном» в театрі на Подолі мова йде лише про заміну імені. Скандал перекриває всі інші моменти, цей весь результат перетворюється на цькування. Звісно, ​​подібні ситуації психологічно болісні, вони б'ють за професійною репутацією митців, часто знижують касові збори.

Тепер у країні йде війна, люди живуть у стресі. Цей стрес треба кудись вилити, тож негативні пости збирають багато коментарів, стають точками виливу агресії. Іноді складається враження, що люди чекають наступного скандалу: коли й на кого накинутися.

Нам треба видихнути й повернутися до спокійної розмови. Попри все.