Про що цей танець

13, 14, 15 червня у Запоріжжі відбудуться покази інтерактивної вистави Театру танцю «Як то сталось, що все склалось?», створеної за підтримки театральної платформи «Дім актора».

«Це унікальний формат, де глядач стає співавтором дії. Ви не просто дивитесь – ви рухаєтесь сценою, обираєте маршрут і створюєте власну історію з 10 автономних сцен», – йдеться в анонсі на сторінці театру в інстаграмі.

Авторка ідеї і режисерка – Тетяна Тізенберг. Композитор – Вʼячеслав Тодика. Саунд-дизайнер – kadavr. Танцівники: Ганна Гладун, Катерина Касʼяненко, Денис Коцюбинський, Алєся Воробйова, Ганна Коцюбинська, Фред Смєрдов, Марія Діденко, Альона Міщенко.

Публікуємо рецензію на цю постановку хореографа, культурного менеджера Олександра МАНШИЛІНА, яка була надрукована у другому числі журналу «Український театр». 

Інформпривід цієї статті — прем'єра, що завершила сезон театру танцю в Запоріжжі. Протягом року театр, утворений 1999-го, переосмислював свою ідентичність: 2023-го влітку він втратив юридичну суб’єктність, став «під парасольку» новоствореного Дому актора й одержав нову очільницю — хореографку Тетяну Тізенберг. Прем’єра «Як то сталось, що все склалось?» — про нові змісти, нову естетику Театру танцю й нові способи комунікувати з глядачем.

Глядачам пропонують роззутися і крізь отвір у чорній стіні увійти всередину

У фоє палацу культури «Титан» — 64 потенційні глядачі. Адміністраторки видають кожному заламіновану інструкцію, аркуш із табличкою і ручку, щоб цю табличку заповнювати. Люди розсідаються в кількох перших рядах зали на 500 місць і слухають інструктаж – його проводить із динаміків холодний жіночий голос. Перед очима — авансцена і зашитий чорною тканиною портал. Глядачам пропонують роззутися  і крізь отвір у чорній стіні увійти всередину порожнього простору сцени. Через тиждень потому я зрозумів, що увійшов тоді у гессівський Магічний театр. 

Всередині — електронна музика, плаваючі промені світлодіодних ліхтарів, накрита чорним танцювальним лінолеумом підлога з двома кольоровими прямокутниками. Менший вписаний у більший, про них ішлося в інструкції, тому глядачі зосереджуються по центру простору й за лінію не виходять. Отвір, який нас сюди впустив, закрився, музика стала агресивнішою, зі стін вийшли танцівники. Вони об’єдналися в групу і рухаються по колу. Я майже не бачу їхніх рухів за тілами людей, які стоять переді мною. Так само моє тіло перекриває огляд іншим, коли танець відбувається ближче до мене. Після восьми хвилин танцю простір починає трансформуватися, з’являються додаткові внутрішні перегородки, нас відтісняють кудись убік і стискають новими стінами. Музика стає гучнішою, на піку згасає світло.

Ця частина перформансу була спільною для всіх, її не складно й приємно описувати. До того ж у ній були такі близькі нам директивність, несвобода й насилля. Далі в просторі стало світліше, знову зазвучав холодний жіночий голос, у стінах відкрилися проходи до восьми нумерованих кімнаток із вісьмома стільцями в кожній. Із цього моменту кожен глядач одержав особистий порядок входу до кімнаток. 64 маршрути, всі перетинаються, жоден не повторюється. Свою власну подорож я описувати не буду.

Одночасно з відкриттям восьми входів до кімнаток відкрився і вихід назад у глядацьку залу. Для тих, хто вирішить зійти з маршруту. Після завершення перформансу холодний жіночий голос запропонує відпочити 15 хвилин і повернутись для обговорення. 80 відсотків присутніх повернуться.

Старших глядачів цікавить тільки, що це означало і що хотіла сказати постановниця. Тетяна Тізенберг лагідно усміхається: «Я не знаю, це була ваша вистава, ви можете нею з нами поділитися». Підводиться колишній художній керівник авангардного в 1990-ті запорізького театру «Vie», що зараз також «під парасолькою» Дому актора. Він тлумачить присутнім, що ці маршрути, ці інструкції — це був ритуал, так працював Гротовський і так вони тут працювали «ще тоді». Наприкінці промови звертається до постановниці: «Так, Таню?» Зал сміється, авторка усміхається: «Я не знаю, ви поділились вашою виставою, тільки вашою».

Тоталітарним політичним режимам потрібен був лише один театр – ідеологічно заряджений театр-інструмент. Театр-трибуна. З неї говорив один – автор тексту, режисер чи актор-зірка, а всі інші уважно слухали й набирались ідей. Геніальним вважався постановник, який володів магією заворожити глядача і примусити його сформулювати «закладену автором ідею» самостійно. Більшість із нас призвичаєна саме до такого театру, саме такий театр ми здебільшого бачимо, на жаль.

У коментарях глядачів до хореографки й танцівників випірнає чорний квадрат Малевича. Для постсовєцької людини — аватар величезного пласта мистецтва, в якому автор декларує власну відмову промовляти, репрезентувати, артикулювати ідею; де автор ставить пісуар руба – й каже «Фонтан», де диригент робить знак руками — і оркестр починає не грати, де художник зішкрібає фарби з картини іншого художника — і каже: «Це мій твір», де композитор пише: «Мені нема що сказати, і я це кажу». Це пласт сучасного мистецтва, яке не пред’являє зміст, а вимагає від кожного створити його самостійно, на ґрунті особистого досвіду. На відміну від академічного мистецтва, що функціонує в контексті узагальнених правил. Того мистецтва, чиїм аватаром є класичний балет, «останній оплот абсолютизму».

Дехто в захваті зізнається: «Я багато що бачила, але такого — ніколи». Декого, навпаки, трафляє зелена жаба: «Я був в іноземних музеях, і там …, а тут …», «Я бачив вистави у Франції, от там ..., а тут …». Декого спіткає комплекс меншовартості: «Для Запоріжжя це, звичайно …». Типу є десь якась столиця імперії чи світу, центр, де продукуються абсолютні, ідеальні змісти й форми, а є провінція, периферія, куди ці змісти поставляють трошки підзіпсовані дорогою чи місцевими підрядниками, трошки підрозбавлені, щоб не надто шокувати місцевих столичним «концентратом».

Переосмислення власної ідентичності — особиста робота

Теза про те, що кожен сприймає та інтерпретує побачену виставу по-своєму, певно, не оригінальна. Але тут і зараз режисерці вкрай потрібно, щоб кількість різних глядацьких досвідів дорівнювала кількості глядачів не умоглядно, а фактично, формально. Тут і зараз їй потрібно, щоби свої трихвилинні соло чи дуети танцівники виконали вісім разів, щоразу для нової вісімки глядачів. Тут і зараз важливо, щоб глядач побачив танець зблизька, впритул, щоб танцівник майже торкнувся його тіла, щоб міг подивитися в очі. Тут і зараз, зовні, і в смартфоні кожного, і в голові та тілі шаленіє війна. Балістичні, ракетні, бомбові й безпілотні атаки не дають виставі початися вчасно і щосекунди загрожують її зірвати. Тому режисерці потрібно, щоби смартфони лежали в кишенях, руки були зайняті ламінованими мапами кімнаток, а думки — пошуком вербальних асоціацій до абстрактних танців. Перед кожним переходом холодний жіночий голос просить залишитись на місці й записати слова-асоціації в табличку.

Тут і зараз Тетяні Тізенберг потрібно було звернутися до кожного з присутніх особисто. Пред’явити кожному танець, який не оповідає, натомість апелює до відчуттів. І попросити кожного ці відчуття висловити. Бо переосмислення власної ідентичності — особиста робота.