Тихе світло маленької драми

Від початку квітня на камерній сцені столичних франківців іде нова вистава «Невеличка драма» за романом Валер’яна Підмогильного у постановці Ігоря Білиця.

У центрі історії – дівчина Марта – романтична, мрійлива, смілива у своїй наївності. Вона вірить у добро та справедливість. Але світ, у якому вона живе, повен фальші та приземленого прагматизму.

Втім, Ігор Білиць створив виставу не про недосконалий світ, у якому багато підлості, заздрості й підступних людей. Це вистава про проблеми справжньої сильної особистості в оточенні сірого натовпу. Про випробування та іспити, які випадають на долю усіх незламних людей.

Тут мимоволі думаєш про те, що Марта – сучасниця Підмогильного. А він же так само був особистістю над сірим натовпом. А це за тих часів було небезпечно. Власне, Підмогильний за те й був розстріляний на Соловках восени 1937 року. Взагалі, коли йдеться про театральні версії творів авторів Розстріляного відродження, завжди чекаєш, що тобі покажуть трагедію загибелі цілого покоління, до якого належала й оця Марта, й автор роману про неї.

У виставі франківців, усупереч нашим звичним очікуванням, це не так прямолінійно. У фіналі цілком очевидно світиться якась радісна надія.  

У ролі Марти довелось бачити Анну Снігур-Храмцову. Ця Марта – зворушливо-красива. Про це здається важливим згадати. Адже нерідко буває, що от на сцені з'являється вродлива актриса, але після перших сказаних фраз краса ніби тьмяніє. Тут – не так. Марта залишається красивою до кінця вистави. Завдяки чому? Можливо, завдяки вірі актриси в щиру наївність своєї героїні, яка вірить у добро та справедливість. У ній є довірливість і водночас сміливість. Навіть у найдраматичніші моменти актриса дбає про точність образу й не награє нічого зайвого.

Художниця Анна Машковська створила на сцені лабіринт з металевих водостічних труб. Це життєва дорога, повна труднощів, різких несподіваних поворотів, аварій, переходів та тупиків, з яких, здається, немає виходу.

Марта мріє про велике кохання.

Власне, вона вигадує любов, а потім наділяє високими любовними чеснотами різних хлопців й чоловіків, одного, другого, третього. А вони часом і не підозрюють у собі отих високих якостей.

Тут є де розгулятися яскравим акторам-франківцям. Виконавці чоловічих ролей просто купаються в ролях тих недолугих коханців. Ось професор біохімії, занудний та примітивний Славенко (Роман Ясіновський). Він нагадує точний швейцарський годинник, що ніколи не вийде із ладу. Але цей хлопець не готовий до Дива. І не наважився жити у світі, де любов, мрія та свобода коштують більше, ніж гроші, кар’єра та усталений, холодний раціоналізм.

А ось Давид Семенович (Василь Мазур) – ще одна блискуча акторська робота. Він власник помешкання, яке винаймає Марта. Він залицяється, у нього добрий погляд, рухи м’які і плавні, а голос тихий і приємний. Він так зачаровано дивитися на Марту, що йому віриш! А потім цей милий дядечко виганяє дівчину з хати.  

А ще в цьому ряду – молодий інженер Дмитро (Дмитро Яковенко), брутальний і тиранічний. А ще – керівник відділу Безпалько (Анатолій Гнатюк) – ніби закомплексований хлопчик, що вкрай потребує материнської турботи. При тому по-дитячому злий і мстивий.

Серед яскравих акторських робіт – професор Маркович (Тарас Жирко), його донька (Дарина Степанюк) та дружина (Тетяна Олексенко-Жирко). Уся родина живе за раціональними інстинктами, за штучними правилами, усі манірно-карикатурні, шляхетні блазні. Актори працюють з тонкою самоіронією. 

Світогляд героїні не є наївним, як здається на перший погляд. Вона знає ціну тим «коханцям». Але вона також знає ціну любові.  

У фіналі Марта стоїть на авансцені й здається, що на неї от-от проллється рясний дощ, і очистить її разом зі слізьми, що котяться у неї по щоках.

Усвідомивши, що любов була її свідомим вибором, а не помилкою, Марта виголошує монолог про те, що готова жити далі. Вона знову вірить у себе, залишаючись вдячною за досвід кохання. Нехай навіть вигаданого.