Марія Левитська: «Це велике таїнство – переводити музику в образотворче мистецтво»

Сьогодні, 13 квітня, відзначає ювілей Марія Левитська – головна художниця Національної опери.

Вона народилася в родині київської інтелігенції: прабабуся Ганна Єгорова була кіноакторкою, бабуся Олена Борілоллі вчилася у хореографки Броніслави Ніжинської, мати Ірина Левитська — художниця-монументалістка, батько — учений-фізик.

Закінчила Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури України, факультет живопису, відділення сценографії, майстерню Данила Лідера. Творчу кар’єру розпочала як художниця-постановниця та художниця по костюмах на кіностудії імені Олександра Довженка. З 1989 року – головна художниця Національної опери України імені Тараса Шевченка.

Марія Левитська створила декорації та костюми для понад 160 опер, балетів та драматичних вистав в Україні, Японії, Канаді, Словенії, Польщі.

Працює в техніці батика, а також як живописець і графік.

Я завжди у компромісі — між грошима, якістю, метражем, людьми, кольором. Театр — це місце компромісів. Якщо колись на небесах потраплю до гарного театру, де мені скажуть: «У тебе все є», я розгублюся.

Найчастіше цікаві ідеї народжуються на кухні, коли щось готую, або коли їду в переповненому вагоні метро. Навіть коли сплю, приходять ідеї. Буває, йду коридором театру, і раптом побачила, наприклад, які кольори використовуватиму.

Якщо є можливість, намагаюся поїхати в ту країну, де відбувається дія опери чи балету. Так, перед «Доном Карлосом» (Опера Джузеппе Верді. Прем'єра на київській сцені відбулася 6 квітня 2012 року. – УТ) побувала в Іспанії, їздила до Бургоса. Десять годин добиралася автобусом, а потім ще пішки йшла лісом до середньовічного собору. Коли мене з рюкзачком побачив касир, здивувався, що сама, без машини. І сказав, що квиток купувати не треба.

Сценограф у театрі самотній, наче Дон-Кіхот. І він, як може, несе власну ідею в маси

Художник-постановник залежить від режисера, який ставить виставу. Потрібно знаходити спільну мову. У мене не було такого, щоб я кидала виставу. Лише одного разу, після прем’єри, через категоричні вислови запропонувала зняти з афіші й буклетів своє прізвище.

Сценограф у театрі самотній, наче Дон-Кіхот. І не завжди у нього є свій Санчо Панса. У театрі багато акторів, танцівників і технічного персоналу. А художник-сценограф – зазвичай один. І він, як може, несе власну ідею в маси.

Це велике таїнство – переводити музику в образотворче мистецтво. Я відчуваю, що Гоцці й італійська комедія дель арте – це моя епоха. Тобто – доба переходу музики в образотворче мистецтво. Недавно в метро побачила дівчину з томиком Гоцці й подумала: «Яка ти щаслива! Ти лишень відкриваєш для себе ці багатства!» Але, якщо хочеш бути хорошим фахівцем в оперному театрі, ти зобов’язаний перетравлювати кілограми літератури.

Я працюю і в балеті, і драмі, і кіно, і опері. У кожному з цих жанрів постають різні завдання. У кіно костюм повинен зливатися з акторською особистістю. Бо камера в основному тримає крупні й середні плани. І якщо, наприклад, актор обперся обличчям на руку й камера на нього наїжджає, то навіть потертий ґудзик або ниточка на манжеті несуть у собі точну характеристику епохи та героя. У балеті – інакше. Там костюм має доповнювати образ за допомогою пластики тканини. У драмі кожен актор багатофункціональний, рухливий. Його костюм мусить відповідати літературним, філософським характеристикам персонажа. А в опері співак статичніший, він мало пересувається – тут найактуальніші силует і характер.

У класі шостому я мріяла бути істориком середніх віків, мандрівником або працювати в театрі. Усе справдилося.

Пригадую роботу з Андрієм Жолдаком над спектаклем «Кармен» – вважаю його однією з найкращих моїх робіт. Ми з ним їздили спекотною Іспанією, вивчали середовище. А потім він раптом сказав: «Ні! Буде холодно! Сніг!» Роль Ескамільо хотіли доручити Анатолію Солов’яненку-старшому – оперному співакові поважного віку. Кармен мала йти від Хосе до нього – дуже відомого тенора. За моїм задумом сцена там трансформувалася у корабель. Згодом один із режисерів сказав мені: «А зі мною ви так не працюєте!» На що я відповіла: «А ви не просили».

Я залишала тоді у квартирі, забитій книгами та картинами, все своє життя

Наприкінці лютого 2022 року, коли вже почалася велика війна, я зателефонувала сину: «Сиджу на 16-му поверсі, забереш мене до себе?» Він каже: «Добре, тільки з собою зможеш взяти один рюкзак». Мости вже були закриті. Син із родиною живе під Києвом, в Погребах. Він приїхав по мене на мотоциклі. Я зібрала рюкзак, поклала гроші, паспорт, документи й білизну. Пам'ятаю, виходила з квартири й казала собі: «Тільки не оглядайся». Я залишала тоді у квартирі, забитій книгами та картинами, все своє життя.

Ми з невісткою та онуком виїхали автівкою з міста, за декілька днів добралися до Праги. Аня з онуком поїхали далі, а я залишилась. Я весь час думала, що маю робити… І ось потрапила до Музею святої Агнешки. А тоді якраз всі новини були про Маріуполь. Дивлюся — стоїть скульптура Мадонни з немовлям. У нього ручки-ніжки поламані, в неї руки немає. Думаю: так це ж про нас… Вийшла з музею й купила фарби. Малювала прямо у дворі будинку, де жила. Виходила, ставила мольберт біля сміттєвих баків, працювала по 12 годин. Мені ставало легше.

Коли ти береш пензель, перестаєш боятися

Я повернулася до Києва. Було складно, бахкало весь час. Та коли береш пензель, перестаєш боятися, бо ти вже при роботі.

Першою моєю роботою як художника-постановника у театрі під час повномасштабного вторгнення був «Кіт у чоботях». Грошей було не дуже багато. І я «повиймала зі своїх рукавів» все, що тільки можна було. Така сама історія була з «Трубадуром», над яким я працювала з березня 2024 року. Результат — вісім картин та триста костюмів.

Я припинила мріяти. Живу тут і зараз. Не думаю про те, чи доживу до кінця війни. Просто роблю свою роботу, бо зрозуміла: більше працюєш — менше страху.

Для того, щоб створювати в опері живописні декорації, потрібно писати з натури. Осягти той-таки бузок: його форму, кольори. Не можна фантазувати на тему природних явищ, якщо ти їх не відчув.

Згадую свою поїздку на Гранд-каньйон в Америці. Спускалася самостійно, це забрало понад шість годин. Там є гірська стежка, якою ковбої спускають туристів і продукти за 180 доларів. Мені везли теку з папером і пастель. За півтори доби в мене вийшло чотири чи п'ять робіт пастеллю. Назад піднімалася понад 10 годин. І ті ж таки ковбої несли нагору готові мої роботи.

Це щастя – дивитися, як сонце рухається по горах, вслухаючись у тишу

Незабутня подорож – у монастир Санта-Катаріна. Це перлина Синаю. Там великий перепад температур: удень у березні – плюс 30, а ввечері – плюс 6. Незвично швидкий захід сонця: 15 хвилин – і все. Ніч. У мене син під кінець дня видирав із рук пензлі, бо руки дубіли. Та це щастя – дивитися, як сонце рухається по горах, вслухаючись у тишу. Санта-Катаріна – місце, де літає Бог.

Про натхнення говорять аматори. Я – професіонал. Входиш у матеріал – і вже від цього отримуєш насолоду. Це щоденна праця, вона дає задоволення й допомагає вижити. І, коли чесно, це поширюються на всі види моєї діяльності.

Початок роботи над будь-яким спектаклем – завжди складно. Буває, підступаю кілька днів, а потім починаю роботу – і входжу в ритм.

Щоразу, починаючи роботу, знаю, що нічого не знаю.

Робота в театрі – колегіальна праця. Я роблю ескізи, а саму роботу з виготовлення спектаклю виконує багато людей. І я до них дослухаюся, вони талановиті, художники. Від них залежить виконання моєї роботи. І якщо ти не знаходиш із ними внутрішньої мови, не буде й результату.

Дистанція – від задуму до фінального втілення – безперервний пошук рішень

Дистанція – від задуму до фінального втілення – безперервний пошук рішень. Спектакль завжди створюється у стресі. Але театр – це не професія, це життя, коли не сказати – діагноз. Багато хто приходить у театр, але не всі затримуються. Не витримують. Театру потрібно віддавати всю душу.

На першому курсі Данило Данилович Лідер взяв мене з собою на запуск вистави «Кар'єра Артуро Ві» до Хмельницького. Поїзд приїхав о п'ятій ранку, ми прийшли в театр. Черговий відчинив, ми пройшли на сцену. Лідеру на той час було вже добре за шістдесят. Він вийняв із портфеля лінієчку на 50 сантиметрів і, нагнувшись, почав вимірювати сцену. Такий скрупульозний підхід до професії став для мене уроком номер один.

Коли дивлюся чужі спектаклі як глядачка — я толерантна та доброзичлива.

Матеріал підготовлений за публікаціями у виданнях «Факти», «День», «Музика», «Дзеркало тижня».