16.11.2026
«Я створюю світи». Роман Віктюк і театр, який неможливо повторити

Автор статті Український театр
До 90-річчя режисера — розмова про його українську ідентичність, театральну мову, учнів та спадщину. За матеріалами ефіру Радіо Культура за участю Наталі Грабченко, Ольги Стельмашевської та Євгена Лавренчука.
Роман Віктюк створив не просто власну театральну естетику — він змінив уявлення про можливості театру. Його вистави ставали мистецькими подіями, відкривали несподівані грані акторських талантів, формували смаки й професійні орієнтири кількох поколінь. І сьогодні, коли самого режисера вже немає, а його вистави збереглися переважно у спогадах і нечисленних записах, його вплив залишається відчутним.
У чому полягав феномен Віктюка? Чому його театральна мова досі захоплює навіть тих, хто ніколи не бачив його вистав наживо? Як поєднувалися в ньому бездоганний професійний розрахунок і майже містичне відчуття сцени? І чому режисер, який незмінно називав себе українським, так і не отримав власного театру в Україні?

Фото: М.Сидоров
До 90-річчя Романа Віктюка в ефірі Радіо Культура про це говорили театрознавиці Наталя Грабченко й Ольга Стельмашевська та режисер Євген Лавренчук — його учень. Їхня розмова — не лише спогади про видатного митця, а й спроба осмислити його місце в історії українського театру та долю творчої спадщини, яку ще належить зберегти й повернути глядачеві.
Український режисер — світове явище

Фото: М.Сидоров
Для Ольги Стельмашевської знайомство з театром Віктюка почалося зі «Служниць»: студентський квиток на гальорку Жовтневого палацу, майже нічого не видно — і водночас культурний шок. «Він мене остаточно закохав у театр», — згадує вона. Віктюк став для неї вчителем естетичного бачення ще до особистого знайомства.
Наталя Грабченко називає київських «Священних чудовиськ» 1987 року маркером переходу українського театру до принципово іншої якості. У цій виставі глядачі побачили іншу Аду Роговцеву, інші можливості акторського ансамблю. У розмові згадують також «Даму без камелій», «Уроки музики», участь Віктюка у фестивалях «Мистецьке Березілля» Сергія Проскурні та «Золотий лев» Ярослава Федоришина.
Євген Лавренчук пропонує ширший масштаб оцінки: «Для мене Віктюк — це явище». На його думку, особливість режисера — не лише в темах чи впізнаваному стилі, а у створенні власної естетики, цілісного театрального всесвіту.
Учитель, який поміняв місцями учнів і педагогів
Лавренчук розповідає, що на першій зустрічі з майбутніми режисерами Віктюк посадив студентів на місця викладачів, а сам сів за парту. За роки навчання він, за спогадом учня, не давав готових театральних правил. «Він вчив філософії, він вчив мисленню», — пояснює Лавренчук. Завдання могли здаватися нездійсненними, але саме в цьому полягав спосіб змусити студентів шукати власну думку.

Фото: Василь. Артюшенко
Тяглість цієї школи ведуча пов’язує з Лесем Курбасом: на початку професійного шляху Віктюк працював із Володимиром Скляренком, Борисом Тягном і Михайлом Верхацьким — учнями Курбаса. Водночас Лавренчук не бачить сенсу в буквальному наслідуванні майстра: «У кожному прояві є Роман Віктюк», але це, за його словами, не цитування, а постійний внутрішній діалог.
Режисер, який слухав виставу
Одна з найвиразніших історій належить Наталі Грабченко. Готуючи телевізійну програму «Весь світ театру», вона опинилася з оператором у порожній залі театру Франка перед «Рогаткою». На сцену вийшов Віктюк, скинув пальто й почав ходити авансценою — туди й назад, наче маятник. Грабченко попросила оператора знімати. Пізніше актори пояснили: так він ходив і за декорацією під час вистави, слухаючи її. Почувши фальш, реагував миттєво.
Стельмашевська підкреслює музичність Віктюка — його виняткову чутливість до тембру, інтонації, ритму, до фальші не лише музичної, а й акторської. Грабченко нагадує і про професійну точність режисури, де, попри зовнішню стихійність, усе могло бути розраховано до міліметра. Саме ця зустріч холодної майстерності й майже містичного відчуття сценічної енергії робила його вистави неповторними.
Згодом записаний Грабченко епізод увійшов до фестивального проморолика. А після показу її телевізійної програми Віктюк надіслав відеолист, назвавши побачене надзвичайно точною рецензією на «Рогатку». Для молодої критикині це стало важливим професійним визнанням.
Актори, відкриті репетиції, відчуття життя
У розмові не раз повертаються до того, як Віктюк відкривав нові грані акторів. Передусім згадують Аду Роговцеву — її сценічне перевтілення у «Священних чудовиськах» і «Дамі без камелій». Називають також Мальвіну Швідлер, Володимира Задніпровського, Ольгу Сумську, Ірину Погорєлову, Олега Ісаєва, Катерину Степанкову, Олексія Скляренка. Для співрозмовниць це не перелік імен, а свідчення режисерського вміння побачити талант і дати йому інший масштаб.

Відкриті репетиції Віктюка були окремою подією. Стельмашевська зауважує: на справжні робочі репетиції режисер не завжди охоче допускав сторонніх, зате відкриті зустрічі зі студентами міг перетворити на продуману театральну атракцію. Він умів не лише ставити вистави, а й розповідати — так, що факти, легенди та театральні байки ставали частиною його особистого міфу.
Попри трагічні сюжети, його вистави, згадує Стельмашевська, часто залишали відчуття щастя й бажання жити. Вона говорить про це як про важливу властивість театру — особливо тепер, під час війни.
Чому Україна не дала йому власного театру?
Наприкінці ефіру розмова набуває гострішого звучання. Віктюк наполягав на своїй українській ідентичності, працював з українськими акторами, повертався з постановками до Києва і Львова. Водночас, за спогадами співрозмовниць, не раз говорив про відчуття непотрібності вдома. Грабченко згадує нереалізовану обіцянку створити для нього театр в Україні за часів міністерства Івана Дзюби.
Стельмашевська висловлює болісну думку: можливо, без виїзду з України Віктюк не зміг би реалізувати свій масштаб. Це оцінка учасниці розмови, а не остаточний вирок історії. Але вона ставить питання, яке не зникає разом із ювілейною датою: чи вміємо ми створювати умови для митців, чия мова не вкладається в усталені правила?

Архів, який ще належить відкрити
Окрема тема — збереження вистав. Стельмашевська розповідає про програмки, касети й інші матеріали, які родина режисера вивезла до України після його смерті. Частину записів, за її словами, передали на зберігання Сергію Перману й оцифровували. Учасниці ефіру також згадують ретроспективу «Опанування віком», організовану Сергієм Проскурнею, та записи, оригінали яких ще потрібно відшукати.
Грабченко наголошує: навіть недосконала телеверсія вистави сьогодні безцінна. Вона пропонує шукати, реставрувати й відкривати записи, щоб нові покоління могли не лише читати спогади про Віктюка, а й побачити його театр. Адже сценічний світ не можна відтворити буквально — проте можна не дозволити йому зникнути з культурної пам’яті.
Матеріал підготовлено за розшифровкою програми Радіо Культура. Висловлювання учасників скорочено й літературно опрацьовано; фактичні деталі, назви постановок і статус архівних записів потребують звірки перед публікацією.

