Корінь і крона

19 листопада в столичному театрі «Сузір'я» планується презентація книги «Актори трагічної долі: Довге повернення додому». Це – про двох українських театральних діячів, братів Лазаря та Йону Шевченків, чиє життя обірвалося в роки Великого терору.

Книжка народилася там, де свого часу народилися й її герої – у селі Гнідин під Києвом, на Бориспільщині. Автори – тутешні краєзнавці Василь Галатенко, Ніна Кудько, Андрій Куліковський. Те, що згодом стало книгою, спершу публікувалося окремим подачами у газеті Гнідинської громади «Срібна підкова». Ті публікації були помічені в серйозних театрознавчих колах. 2017 року львівський журнал «Просценіум» зробив передрук деяких матеріалів «Срібної підкови», а відомий львівський актор, педагог і театрознавець Богдан Козак навіть спеціально приїздив до Гнідина.

Отже, перед нами книга про уродженців Гнідина, братів-акторів Шевченків.

Один із них, Йона (1887–1937), театрознавець і актор, що працював поруч із Курбасом у Молодому театрі й «Березолі». Саме на веранді київської хати за адресою Фундуклеївська, 82, де Йона жив зі своєю тодішньою дружиною Поліною Самійленко, свого часу оформилася ідея Курбасового Молодого театру.

Старший з братів, Лазар (1884–1936) також добре знався з Курбасом ще від часів праці у львівській «Руській бесіді», згодом служив на різних сценах, у тім числі київського театру Франка.

Книжка «Актори трагічної долі» дуже докладно документована, зокрема, матеріалами з Галузевого архіву СБУ. При тім ця книжка у своїй розкішній еклектичності дуже зворушлива. Тут, як у старому родинному альбомі, ви знайдете багато чого: вирізки з газет, фрагменти спогадів, довідки про народження, хрещення, навчання, ув'язнення й смерть. І, звісно, багато фотознімків, дуже давніх і зовсім свіжих, на яких вже немає головних героїв, зате є ті, хто живе на світі після них і замість них, у Гнідині й далеко по цілому світу.

Власне, в книжці йдеться не лише про двох акторів, вихідців з Гнідина, а й про їхній родовід, починаючи від першої половини XVIII століття і до наших днів. Тобто, діди й прадіди, їхні діти, онуки й правнуки – десятки імен.

По суті, у цієї книжки немало «співавторів», і вони тут згадані – кожен, хто додавав до загальної великої мозаїки якісь свої скромні спогади чи знахідки. Починаючи з першої після багатьох літ замовчування згадки про Йону Шевченка. Ту згадку озвучив для односельців простий шофер, активіст-рухівець Григорій Білокриницький. І закінчуючи (точніше – продовжуючи) згадками київської родини Олени Сергіївни Зарицької, її дочок Анни й Тамари та сина Миколи. Пані Олена Зарицька – правнучка Лазаря Шевченка.  

Як на мене, один із найзворушливіших знімків з уміщених у книжці – це знімок чоловіка, що сидить собі за кермом екскаватора й припалює цигарку. Чоловіка звати Євген Безпалий. Він не родич головних героїв. Він просто допомагав будівельній бригаді встановити символічний пам'ятник братам Шевченкам у Гнідині 2017 року. Між іншим, будівельна бригада Олега Саламахи взяла за роботу шляхетну плату – одну гривню.