Світло в пітьмі й свобода вибору: «Тіні забутих предків» у столичному ТЮГу як дзеркало війни

Прем’єра мюзиклу «Тіні забутих предків» у постановці Ігоря Білиця стала

не просто черговим прочитанням Михайла Коцюбинського на сцені

Київського Театру на Липках. Це маніфест незнищенності українського

духу, вистава-метафора, вистава-символ, вистава-код, вистава-молитва,

про життєву силу нації, що тримається на «кодах» любові, пам'яті та

родових зв'язків.

Інсценізувати історію трагічного кохання Івана та Марічки, українських Ромео і

Джульєтти, родини яких здавна ворогували, крізь призму повномасштабної

війни – виклик, який вимагає від режисера неабиякої сміливості. У виставі

Ігоря Білиця немає власне війни. Натомість є почуття, емоції та стани, які

гостро переживає кожен, хто під час війни залишився в Україні, а особливо

молодь – котра хоче жити тут і зараз, за власним покликом серця, а не колись за

кращих часів чи за чужими правилами.

У Коцюбинського природний світ Гуцульщини глибоко символічний:

мольфари, Чугайстер, Арідник, мавки, русалки, голос річки та потойбічний

поклик є вираженням фаталізму, людських пристрастей і випробувань духу. У

постановці Білиця цей імпресіоністичний символізм отримує нове звучання.

Світ предків постає не як етнографічний музей чи шкільний підручник, а як

живий національний код, де кожен символ – виправдання нашого права на

вільне існування та пам'ять.

«Іван та Марічка ламають стандарти. Вони – справжні «фріки» свого

середовища, чиї вчинки визначені голосом серця, вони обирають свободу...

Магію гір, описану Михайлом Коцюбинським, ми перетворили на внутрішній

вайб героїв, передавши їхні емоції мовою музики та живого співу. Їхня зустріч

стає іскрою, що допомагає віднайти себе через любов», – зазначається в

анотації до вистави.

Вічні цінності та тема свободи набувають особливої ваги нині, коли українці

знову кров'ю виборюють власну свободу. Війна загострила питання нашої

пам'яті: хто ми? звідки наші корені? що дає нам силу триматися?

Ігор БІЛИЦЬ, режисер:

«Коли я перечитував «Тіні забутих предків», вражався літературним стилем,метафорами, образами. І подумав: чому цей твір був написаний на початку ХХстоліття, коли Україна і вся Європа переживали великі політичні процеси? Неможна логічно пояснити, але зв'язок існує: екранізації чи сценічне втілення«Тіней забутих предків» виникають саме в період «сірих часів» історії України,в період активної загрози зовні. «Тіні» вочевидь мають якесь магічне значення.Як магічне заклинання, що говориш перед лицем ворога, і цей ворог поступовозникає. Є сцена, де мольфар Юрá заклинає хмари і не дає їм проходити, такпрацюють і «Тіні забутих предків»: цей твір треба не тільки прочитати, а йвтілити, на сцені, чи на екрані, і тоді ворог зникає».

Сценічне рішення вистави лаконічне, що лише підсилює драматизм.

Стилізовані гілки карпатських дерев стають універсальною метафорою

прадавнього лісу, хащів людської душі. Вони створюють відчуття темного

замкненого простору, з якого герої намагаються вирватися до світла.

Центральним сценічним образом стає демонічна істота – втілення фатуму,

чужої злої волі та темних сил, що нависають над Карпатами. Вона керує рухами

персонажів, нагадуючи про те, що ворог завжди поруч, чекає на слабкість, а

війна точиться не лише на фронті, а і у площині духу.

«У мене це – образ повені, яка забирає Марічку, це не вода, а істота, яку не

можемо збагнути і з'ясувати, що це, – говорить Ігор Білиць. – Очима людини –

це щось страшне, але Марічка, яка йде в його обійми, - розуміє суть і глибину

цієї краси. Разом із художницею Анною Машковською задумували цей образ як

сплетіння овечок, хмар, лісу, хоч там мало світла і мало візуально його бачимо,

важко роздивитися, але там закладено дуже багато енергії та ідей. Там і

ратиці овець, і гілки дерев, і очі, що світяться. Це навіть єднання людини з

природою. Але зовні у глядача воно викликає страх».

Костюми поєднують етнічні мотиви з сучасним сценічним мінімалізмом,

акцентуючи увагу на пластиці та емоціях акторів, а не на зовнішньому

антуражі.

Спектакль, як і власне твір Коцюбинського, позбавлений класичних діалогів.

Гуцульська говірка, хоч і не зовсім зрозуміла вихідцям з інших регіонівУкраїни, лунає зі сцени природно. Однак «мовний бар’єр» абсолютно не

заважає порозумітися, коли об’єднує щось більше і глибше. У виставі на

перший план виходить жива мова: пластика та танець, музика та спів. Тіла

акторів говорять гучніше за слова. Шалений драйв, ритм карпатського танцю

(аркану) передають біль розлуки, стихію пристрасті та невідворотність трагедії.

Автентичні манери співу гармонійно вплетені в сучасний музичний супровід –

це і поп-рок, і панк-рок, реп. Голоси акторів лунають як заклинання, що

єднають світ живих і світ духів та міфічних неземних істот.

«Класичних діалогів немає і в Коцюбинського. Всі діалоги – емоційні. Все

будується на враженнях, імпресіонізмі. Музика, пісня, на мій погляд, найбільш

вдалий інструмент – що може передати саме ту емоцію, яка закладена і в

тексті автора», – пояснює режисер. – Такі музичні жанри збурюють, йдуть

проти системи, як і головні герої – Іван і Марічка, котрі в Карпатах співають

рок-пісні. Вони не «проти всього», але вони за свої внутрішні відчуття, за свою

природу».

У мюзиклі «Тіні забутих предків» на сцені ТЮГу на Липках музика, спів та

хореографія утворюють єдиний, самостійний шар драматургії, де головними

дійовими особами стають не власне персонажі, а внутрішній стан героїв.

Пластичне рішення (хореограф – Денис Григорук) вистави побудуване на

контрастах. З одного боку, це земні, майже тваринні, виснажливі ритми

ворожнечі та побутового затьмарення, з іншого – легкі, трепетні, пташині рухи

у сценах кохання Івана та Марічки. Тіла акторів нагадують натягнуті струни:

через архаїчні жести, ламані лінії та масові танцювальні епізоди (де відгомін

карпатського аркану переплавляється у контемпорарі чи хіп-хоп) режисер

досягає ефекту занурення глядача у карпатський міф.

У виставі – три склади головних героїв (Іван та Марічка) і два склади загальні.

Перед постановкою серед акторів проводили кастинг. Щоб не втратити

талановитих виконавців, режисер вирішив збільшити традиційний для театрів

акторський склад.

Саундтрек вистави (композиторка – Анастасія Срібна) далекий від

прямолінійного фольклорного академізму. Сучасні ритми, живий вокал – від

автентики до репу, що поєднує традиційні аутентичні техніки співу з сучасними

мінімалістичними гармоніями, зливається з шумами природи, гулом вітру,

звуками тварин та переливами трембіти.

Молоді актори ТЮГу, які мають серйозну і музичну, і хореографічну

підготовку, випромінюють неймовірну енергетику та самовіддачу.

«Актори ТЮГу – це завжди молоді, енергійні люди. Я працював в цьому театрі

в сезоні 2011-2012 рр., як помічник режисера, зараз трупа, звісно, змінилася,

але в цьому театрі дуже багато молодіжної енергії. І мені було цікаво

попрацювати з такою енергією, надихнути молодих людей своїми ідеями, і мені

здається, нам це вдалося», – додає Білиць.

Білиць також поставив пластичну драму «Місто» за Валеряном

Підмогильним, - це вже комерційна (не має відношення до ТЮГу) вистава яка зараз гастролює по Україні.
Натомість ообидві вистави демонструють авторський метод переосмислення

української класики через пластику, емоційно насичену музику та панківсько-

бунтарську естетику внутрішнього опору. В обох проєктах режисер відходить

від побутово-розмовного театру, перекладаючи літературний текст на мову

сценічного ритму, тілесного вираження та емоційних імпульсів, де персонажі

виборюють свою внутрішню свободу й автентичну природу в умовах зовнішніх

катаклізмів та стихійних викликів. Завдяки використанню сучасної музичної

мови – від рок-попу й репу в «Тінях» до експериментальної пластичної

партитури в «Місті» – режисеру вдається втілити імпресіоністичний та

психологічний код першоджерел у динамічну видовищну форму, що резонує з

відчуттями та світосприйняттям сучасного молодого глядача.

Прем’єра «Тіней забутих предків» викликала живу дискусію у соціальних

мережах. Глядачі – від підлітків до досвідчених театралів – зазначають, що

вистава перевершує очікування енергетикою та щирістю. Глядачі у відгуках

наголошують, що мюзикл зовсім не схожий на звичну академічну класику,

підкреслюють, що історія кохання та боротьби, розказана мовою пластики й

музики, резонує із сьогоденням. Для багатьох вистава стала своєрідною

«терапією театром», що допомагає під час війни віднайти внутрішню опору,

відчути живий зв'язок зі своїм корінням і національною пам'яттю та знайти

«світло в пітьмі».

«Це не просто вистава, це вистава-медитація і молитва, яка пронизує до

мурашок і залишається з вами ще довго після фінальних оплесків», – поділився

враженнями глядач-військовослужбовець Володимир.

PS 21 листопада запланована нова премєра Ігоря Білиця в очолюваному ним

Львівському театрі «Воскресіння» - «Мій дідусь був черешнею».

Фото зі сторінки ТЮГ на Липках у Фейсбуці: