Корона Стригуна

23 жовтня 2026 року помер Федір Миколайович Стригун.

Він, можливо, останній з когорти наших артистів, які вміли бути чистопородно красивими, які приносили з собою на сцену спокійну, веселу, впевнену в собі силу, які були уособленням героїчного начала українського театру.

Тепер таких людей побільшало в житті, переважно – на фронті, але їх майже не стало на сцені.

Це тип героя, оспіваний ще в думі про Байду й потім доведений до взірця корифеями та Миколою Садовським. Між іншим, Стригун на заньківчанській сцені колись грав Садовського, вони дивовижно схожі за фактурою і темпераментом. І їхній репертуар часом збігався.

Важко злічити, скільки Стригун зіграв класичних парубків та козаків, трохи легше згадати його героїв високого рангу й статусу. Там був і князь Святослав, і король Данило Галицький, кілька гетьманів – Хмельницький, Полуботок, Мазепа, був Отелло й Річард III, Гонта і Ярема, Дон Жуан і Андрей Шептицький. Як бачимо, усе це ті, хто носив корону або гідний був її носити. Вони личили йому.

Важко злічити, скільки зіграв класичних парубків та козаків

Більшість із них були – наші.

Вони в нього були такі, якими й хочеться бачити наших. Вони були самоочевидні – настільки, що тут ніби й говорити нема про що. Отож варто сказати про одну із зіграних ним коронованих осіб, що стоїть у цьому ряду дещо окремо. Бо ця особа за всіма ознаками «не наша». Це роль імператора Миколи I у виставі «Державна зрада» (за документами кирило-мефодіївського процесу). Цю річ заньківчани привозили до Києва восени 2003 року, в атмосфері тодішнього громадянського розбрату. Чи не половина залу – політики. Степана Глову в ролі Тараса Шевченка сприймали на ура. І ось у другому акті на сцену вийшов постановник вистави Федір Стригун у ролі імператора. Стригун подав царя вельми несподівано. Ось він приходить додому з Шевченковою поемою «Сон» і дає почитати цариці ті рядки, де сказано про неї «мов опеньок засушений, тонка, довгонога». Поки вона читає, імператор ледь стримує регіт. Потім питає у цариці: «Де він тебе бачив?» Озираючи імператрицю збоку критичним оком, він, здається, по-чоловічому солідарний із Шевченком. Здається, ще мить – і він, замість заслати поета на десять літ, попросить: «Дай слова перепишу!» Але тут цариця (Таїсія Литвиненко) казала: «А ти читай далі, що там Шевченко понаписував про тебе та про твоїх друзів-п’яниць!» Ну, цар образився за друзів і припаяв поету десять літ. Так і просилась на язик наївна, але щира фраза: «Он як воно було насправді!» Бо в те, що показував Стригун, вірилось більше, ніж у документи. У Стригуна цар – могутній самоіронічний дядько з козацьких акторських анекдотів. Він весь світився азартною радістю, якою щедро ділився з публікою. Цю радість можна було висловити так: «Я, хлопці, хоч і тиран, але, на відміну від вас, демократів, бачив самого Шевченка, а ви – ні!» То був фантастичний відблиск особистої істини («Я – бачив!»)

Політики аплодували «нашому» Шевченку. А цареві, про всяк випадок, – не дуже

Цікаво було дивитись на глядачів-політиків. Як люди, котрі рідко бувають у театрі, вони дисципліновано аплодували «нашому» Шевченку. Цар їм теж подобався, але – аплодувати чи ні? Про всяк випадок, аплодували не дуже. Зате, коли у фіналі актори вийшли кланятися, Стригуна зустрів шквал оплесків.

От ми зараз часто кажемо: «Все буде Україна!» Гарна метафора, але навряд чи здійсненна в обставинах наростальної глобалізації. А ось для Стригуна це не метафора, він завжди вмів українізувати все, що потрапляло йому до рук, навіть царя Миколу.

Він віддав театрові імені Заньковецької понад 50 літ, із них понад 30 був тут головним режисером. Його відхід від керма 2019 року відбувся цілком за законами жанру: мавр зробив свою справу – мавр мусив піти. І він пішов. Але корону взяв із собою.

Віталій ЖЕЖЕРА