«На репетиціях був як Марадона»: Андрій Жолдак про акторську техніку Богдана Ступки

«Він працював так, що кожна репетиція була як остання», – каже про актора Богдана Ступку режисер Андрій Жолдак.

Спільно вони працювали над антрепризною виставою «Не боюся сірого вовка» 1995 року та постановкою «Три сестри» у театрі Франка 1999-го. Жолдак згадує цю співпрацю так:  

У Ступки в роботі постійно було відчуття голоду. При тому, що в нього чудова репутація, він хотів знайти для себе щось нове як актор. Це дуже важлива якість таланту.

Його спосіб роботи – одразу нападати. Перша репетиція, друга – він починає захоплювати територію режисера і партнерів. Він підкоряв усе собі. Педалював, атакував кожну свою сцену. Це було практично суперего. Я досі вважаю, що актор повинен мати суперего на репетиції.

Актор повинен мати суперего

Ступка в рамках моєї режисерської лінії пропонував точність слова. Я цього вчився в нього. Він старався в тексті знайти ніби основне драматичне слово чи фразу, що для нього є своєрідним магнітом, звідки він може отримати енергію. От він показує слово в тексті й питає: «Андрію, а що для тебе це?» Я кажу: «Мені неважливий текст, давай далі йти. Граємо!» А він стоїть на своєму, мовляв, ні, мені треба це слово чи ця фраза, наприклад, «А ти пам'ятаєш, Марто?» Він цю репліку повторював не раз, чіплявся за неї й щоразу витягував із неї щось своє. Це така форма дуже циркова, екстремна.

Богдан Ступка вражав на репетиції. Практично задавив, в хорошому розумінні, всіх інших. Поставив Богдана Бенюка, Вікторію Спесивцеву й Аду Миколаївну Роговцеву в таке становище, що він тут лідер, він Марадона, він Пеле, а всі інші – дуже талановиті, але поруч, біля нього. Отака в нього була тактика.

Богдан чітко розділяв сцену і те, що поза нею. Якось він прийшов на репетицію з малим Дмитриком, своїм онуком. Посадив його в партері й сказав: «Сиди тихо, зараз мене нема, дивись, я репетирую». Оце-от «зараз мене нема» означало, що на сцені був інший Ступка, не той, що в житті.

Пригадую, він сказав: «Андрію, театральна школа, в якій я вчився, вимагає – коли я граю, то повинен сам себе підняти за волосся, щоб ноги метелялися над сценою». Це дуже сильне поєднання. З одного боку – реальна сцена, а з другого – актор не повинен твердо ставати не неї ногами.

Він себе накачував. Ні, не відтискався від підлоги, як зараз молоді актори роблять повсюдно перед виходом на сцену. А ніби перестрибував себе психологічно – от зробив крок і опинився вже не в повсякденній реальності, а в якомусь іншому світі, де все відбувається. Завжди вмів швидко підключатися до енергетичного джерела. Зразу брав бугая за роги. Зразу!

Молоді актори відтискаються перед виходом на сцену

Він працював так, що кожна репетиція була як остання. Минає дві-три години роботи – у нього мокра сорочка. Кожну репліку вигризав. Не було такого, що отут «впроброс», а тут тихенько, а там ногами пройдемо, ні, все на повну силу.

Ступка крім класичного глибинного театру хотів випробовувати різні виміри. У ньому було щось таке хуліганське, меєрхольдівсько-курбасівське, щось таке, що завжди рвалося вискочити, як чортик із табакерки.

Чому багато хто з театральних діячів інших країн на нього реагували з такою цікавістю? Гадаю, це через те, що він був більше актор західного типу. Я не можу віднести його до глибинної системи Станіславського і психологічного театру. Він західний актор – у тому розумінні, що був екстраординарний, як Арлекін. Актор, який міг швидко, енергетично одягнути маску. Через маску програвав усі свої ролі. Він все-таки був брехтівський чи англійського типу актор. В усякому разі, він ближче до західної цивілізації. Я так його розумію.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Якби одного разу він прийшов

Виставу «Не боюся сірого вовка» можна подивитися в youtube.

Повну версію інтерв'ю з Андрієм Жолдаком читайте в «Українському театрі». Номер, присвячений 85-річчю Богдана Ступки, незабаром вийде друком.