Якби одного разу він прийшов

27 серпня виповнюється 85 років з дня народження Богдана Ступки – актора театру й кіно, лавреата Шевченківської премії. У 1999–2001 роках він був міністром культури України, а з 2001-го до останніх днів життя – художнім керівником театру Франка в Києві. 

Вже виросло ціле театральне покоління, яке не бачило Богдана Ступку на сцені. Для цих хлопців і дівчат він перейшов на територію легенд – ще ніби й видимий, але водночас нетутешній. Що відбувається на цій межі поколінь – зв'язок чи розрив? Ми поставили кільком молодим режисерам три запитання:

Чи ви бачили Богдана Ступку на сцені? Якщо ні – на чому будуються ваші уявлення про нього?

Чи є зараз в українському театрі Богдан Ступка або хто замість нього?

Якби він зараз прийшов до вас у театр, що ви запропонували б йому зіграти, таке, що можна зробити тільки з ним?

Отримані відповіді виявились іноді серйознішими, ніж самі запитання.

«Те, чого ніхто не очікував»

Дмитро Весельський, режисер, директор–художній керівник Малого театру:

– Богдана Ступку я бачив лише в одній виставі. «Тев’є-Тевель». Мені пощастило потрапити на неї, коли я почав вчитися в університеті й переїхав до Києва. Це було глибоке й важливе театральне враження. Хоча тепер мені складно визначити, наскільки воно було безпосередньо моїм, а наскільки ґрунтувалося на величезному упередженні – і щодо самої вистави, і щодо ролі Богдана Сильвестровича. Ще до перегляду вони здавалися мені абсолютною вершиною. Це переконання було таким стійким, що, навіть якби вистава виявилася жахливою, я, мабуть, більше повірив би йому, ніж власним враженням.

Про Ступку як про легендарного актора я знав із дитинства – ще до того, як почав цікавитися театром. Це була одна з небагатьох українських суперзірок, чиє ім’я було відоме навіть дитині в Рівному. Дідусь розповідав мені, як у молодості випадково побачив Ступку в якомусь тоді легендарному закладі на Хрещатику. Богдан Сильвестрович був ще молодим, але вже відомим актором. Найбільше дідуся вразило те, як він був одягнений: «Не як пролетар». Дитяча фантазія малювала мені цей «не пролетарський» вигляд яскраво, історія закарбувалася в памʼяті.

Його ім’я було відоме навіть дитині в Рівному

Проте моїм першим виразним візуальним образом Ступки був мольфар у шоу «Форт Буаяр». Це остаточно закріпило в дитячій свідомості уявлення про нього як про напівлегендарну, майже міфічну істоту.

Пізніше я вступив до майстерні Едуарда Митницького, який у мої 17 років був для мене беззаперечним авторитетом і значною мірою залишається ним досі. Коли Едуард Маркович говорив про найвидатніших акторів, він неодмінно згадував Богдана Сильвестровича і ставив його в один ряд зі своїм улюбленим Жаном Габеном.

Тому, коли вже студентом я нарешті побачив Ступку на сцені, сам факт присутності переді мною живої легенди позбавив мене можливості бути об’єктивним. Найсильнішим було саме усвідомлення: я тут і я це бачу.

Чи є зараз серед нас подібний актор? Це питання дещо підступне. Якщо йдеться про рівень легендарності та масштаб створеного навколо людини міфу, я не знаю, чи є зараз настільки беззаперечна суперзірка.

Можливо, однак, річ не лише в сучасних акторах, а й у мені. Тоді я був дитиною, яка дивилася на театр здалеку. Тепер я сам перебуваю всередині професії, знаю багатьох відомих акторів особисто, з багатьма працював. Тому навряд чи хтось із них уже може видатися мені надлюдиною. Та й моя надивленість тепер зовсім інша. Я бачу, що навіть найвидатніші актори в одних роботах бувають блискучими, а в інших – значно слабшими. Це залежить від матеріалу, ролі, режисера та багатьох інших обставин. Універсальних і безумовних геніїв не існує – усі ми люди.

Порівнювати талант узагалі некоректно, до того ж єдиної шкали для цього немає. Згодом я дивився записи й уривки інших вистав Ступки та бачив ті вершини – або, точніше, ті глибини, – яких він сягав у своїх роботах. Бачив я й інших акторів, які в окремих ролях справляли на мене не менш сильне враження. Проте тих самих акторів я бачив і в значно слабших роботах.

Тому актори співмірної сили, можливо, серед нас є. Але постаті такого міфологічного масштабу в суспільній свідомості – принаймні в моєму сприйнятті – зараз немає.

Якби до театру прийшов той Ступка, якого ми знаємо, – з усім його творчим багажем, авторитетом і славою, – я запропонував би йому щось запропонувати мені. І погодився б практично на все.

Якби ж він наполягав, щоб пропозиція йшла від мене, я постарався б знайти матеріал, який відповідав би його творчому запиту. Зробив би все, щоб ця робота відбулася. Бо, перепрошую за меркантильність, навіть із суто прагматичного погляду така вистава могла б годувати Малий театр багато сезонів – хоч би яку ціну квитка ми наважилися встановити.

З художнього погляду мені було б цікаво запропонувати акторові з настільки сформованим публічним образом щось максимально нетипове, – те, що могло б відкрити в ньому нову й неочікувану грань.

У випадку Богдана Сильвестровича це було б непросто, адже палітра створених ним образів широка. Конкретної п’єси я зараз не назву, але завдання поставив би саме таке: знайти для Ступки те, чого від Ступки ніхто не очікував би.

«Він сказав добрі слова»

Максим Голенко, режисер, генеральний директор–художній керівник театру Марії Заньковецької:

– Мені пощастило – я неодноразово бачив його на сцені. Зокрема, у «Тев’є-Тевелі». Можливо, вистав було не так багато, але вони мене дуже вразили. Це був актор такого масштабу, який народжується раз на сто років. Дуже радію, що мав можливість спостерігати за його роботою на власні очі.

Я мав можливість спілкуватися з ним і як із художнім керівником театру Франка. Одну з перших своїх вистав я поставив саме там – «Сон смішної людини». Ми спілкувалися, і, якщо я не помиляюся, це була одна з останніх вистав, яку Богдан Ступка прийняв як художній керівник театру перед своєю смертю (прем'єра вистави відбулася у травні 2012-го. Богдан Ступка пішов у засвіти в липні того року. – УТ).

Він сказав мені добрі слова, і для мене це досі своєрідний знак.

Чи є зараз в українському театрі умовний Богдан Ступка – людина такого масштабу? Мені здається, що немає. Ступка для багатьох із нас був і моральним авторитетом.

Великий творчий шлейф – це велика відповідальність

Коли за тобою такий великий творчий шлейф, це велика відповідальність. Треба стежити за тим, що ти робиш і що говориш, бо люди тебе пам’ятають, на тебе орієнтуються. На жаль, не всі можуть гідно нести цю відповідальність. Мені сумно за цим спостерігати, читати й слухати.

Богдан Ступка не втрачав цей моральний компас.

Я знаю, що він любив театр Заньковецької, бував тут. Для нас велика честь, що це був його перший театр. Ми це пам’ятаємо.

Коли ми відкриваємо нові сцени, мені іноді хочеться одну з них назвати іменем Богдана Ступки. Але для цього вона має бути справді особливою – сценою-мрією, яку не соромно назвати його ім’ям.

Взагалі є думка називати сцени іменами корифеїв театру Заньковецької. Щоб було кілька таких сцен, присвячених людям, які творили історію театру. І сцена імені Ступки з’явилася б серед перших.

А якби він зараз був поруч… Звичайно, це вже фантазії, але для мене була б честь запропонувати йому зіграти все, що він сам хотів би. Та навіть просто попрацювати разом, поспілкуватися – була б велика радість.

«У кожного – незабутня історія»

Вероніка Літкевич, режисерка театру Марії Заньковецької:

– Я не бачила Богдана Ступку на сцені, тільки в кіно.

Чи є зараз Ступка в українському театрі? Певно, що є – у своїх учнях. Я працювала з деякими його учнями. Всі казали одне і те ж – зʼявлявся він на пари не часто, бо з його популярністю й зайнятістю це було викликом, але коли зʼявлявся, то.. в кожного була якась цікава і незабутня історія.

Можна собі науявляти різне. Я думаю він грав би просякнутих досвідом і силою персонажів. Хоча… та все він грав би. Це той рідкісний тип артиста, який може зіграти все, тож тут вибирав би він – що грати, а що ні.

«Ми зробили б театральний проєкт про Холодний Яр»

Станіслав Садаклієв, головний режисер Черкаського театру Шевченка:

– Я бачив Богдана Сильвестровича тільки в кіно та у відеозаписах вистав. Якби він прийшов на роботу до нашого театру, я одразу запропонував би поставити шекспірівського «Короля Ліра» – звісно, головна роль дісталась би йому. Могло статися таке, що він відмовився б, бо вже колись грав цю роль на сцені франківців. Тоді я повів би його подивитися нашу виставу «Макбет», і це, можливо, змусило б Богдана Сильвестровича змінити свою думку.

Я повів би його подивитися нашого «Макбета»

Оскільки вся ця ситуація фантазійна, дозволю собі уточити умови гри. Хочу, щоб Богдан Ступка приїхав до Черкас не 85-літнім, а десь у віці до 50 років, яким я його бачив у відеоверсії вистави «Енеїда» – меткий, розумний, елегантний, іронічний. Можливо, ми зробили б театральний проєкт про Холодноярську республіку, я про це зараз багато думаю, і в тому проєкті великий артист Богдан Ступка був би незамінний.

«Сам замість себе»

Іван Уривський, режисер театру Івана Франка:

– Вперше я побачив Богдана Сильвестровича, коли приїжджав подивитися дипломну виставу його студентів, й він з ними виходив на сцену. Я сам хотів вступати до нього, це якраз був рік, коли він випускав свій перший акторський набір.

А чому я хотів саме до нього? Бо взагалі мало кого знав з акторів, коли вчився в Кривому Розі, а він вже був легендою, я бачив кіно за його участю, чув про нього. Звісно, захочеш вчитися у такої людини. До неї тягне тебе, бо бачиш, скільки людина досягла у своїй професії, а я хотів бути актором, перейняти якісь секрети акторської майстерності у нього.

Тож думав собі – якщо він набиратиме курс, я до нього вступатиму. Але він більше не набирав студентів, а я взагалі тоді не потрапив до університету Карпенка-Карого, ні до кого.

Вже згодом, коли вчився, прийшов подивитися «Тев'є-Тевеля». Але в той день виставу скасували й після цього він уже не виходив на сцену. Отже, мені залишались тільки відео, фільми, легенди.

Якби він зараз прийшов до мене на кастинг, що я йому запропонував би? Складне запитання. Звісно, це може бути Шекспір чи Мольєр, чи будь-яка українська класика. Але якщо ти береш такого артиста, то під нього варто написати окрему п'єсу. Не знаю, як він до цього поставився б, але п'єсу можна було б побудувати навколо нього самого, навколо його життя.

Хто зараз у нас замість Ступки? Мені складно говорити про це, бо я, як уже сказано, не встиг побачити його на сцені. Отже, він для мене легенда, міф. Богдан Сильвестровича – єдиний у своєму роді, таких акторів не можна ні з ким порівнювати. Звісно, зараз є чудові актори в різних вікових категоріях. Але Богдан Ступка – він сам замість себе. Живе оця от міфологія, що переходить з вуст в уста. Дуже часто в театрі його згадують, розказують різні історії. Тобто, він живе в стінах театру, мені здається, в цих історіях.

Вистава присвячувалася пам'яті Данченка і Ступки

Коли я прийшов до театру Франка, у мене запитали, що хочу поставити. Я довго підбирав назву, і коли нарешті назвав «Пер Гюнт», Михайло Захаревич і Дмитро Богомазов одразу сказали, що треба це робити. А тільки потім я дізнався, що ця п'єса була в планах і Богдана Сильвестровича, і Сергія Володимировича Данченка. Остап мені потім багато розповідав про їхні плани.

Коли робив виставу, намагався про це не думати – бо неможливо в нашій професії зробити роботу замість когось. Це тільки твоя відповідальність. То була перша моя робота на великій сцені. І я робив так, як сам це бачив. А що Данченко і Ступка мріяли про це – тільки підіймало планку моєї відповідальності. Вистава присвячувалася пам'яті їх обох. І я радий, що ця вистава з'явилася, прожила п'ять років і знайшла своїх шанувальників.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Богданові нікуди поспішати

Незабаром вийде число «Українського театру» до 85-річчя Богдана Сильвестровича. Робочий девіз цього номера звучав так: «Практичний посібник для тих, хто хоче стати Богданом Ступкою».