Колаж соціальних ситуацій війни

«Всередині мене скаче світ» від незалежної театральної формації ROFL Monkey Lalalа

Психологічний стан цивільних на кожному етапі війни зміщує вектори болю та сприйняття реальності й потребує дослідження. Війна – це стан, коли ти вперше відчуваєш своє тіло по-новому. І нарешті наважуєшся на якісь дії, бо відчуваєш власну кінечність, адже завтра може не настати.

Проєкт «Україна. Частини одного світу. Частини одного тіла» виник на початку вторгнення, він у текстах фіксував відчуття війни. В його рамках театральна формація ROFL Monkey Lalalа у березні 2025 року в Центрі сучасного мистецтва «ДАХ» презентувала виставу-кабаре «Всередині мене скаче світ».

Цей проєкт – лабораторія з пошуку свідомого діалогу про війну

Цей проєкт – лабораторія з пошуку свідомого діалогу про війну. Спочатку його автори збирали й писали тексти як реакцію на стресові стани. Згодом почали фіксувати, як українці на рівні тіла переживають ці ситуації. З таких історій театр створив виставу #ukrwarbody, фільм «Комочок», док-кабаре про історію знайомства в інтернеті «Мамо, він мене лайкнув».

Ідею постановки «Всередині мене скаче світ» виношували фактично три роки. За словами засновниці театру та режисерки Поліни Коробейник, у цій виставі все «дійшло до форми кабаре людських реакцій». Експеримент, зібраний з документальних історій, поставили в камерному просторі театру «ДАХ».

Можна сперечатися з визначеним жанром – вистава-кабаре. Тут виникає спільнодія, комунікація з глядачами, яка наближає до перформансу. Пізніше творці стали називати це імерсивною виставою.

Обох виконавиць – Анну Бахмут і Поліну Коробейник (яка є і режисеркою) – можна назвати перформерками через відкритість існування під час дії. Музичне оформлення, ніби спостерігаючи за виконавицями, створює на контрабасі Олександр Булюк, він є автором музики. Прийоми кабаре тут є, але більше в сучасному розумінні – як поєднання дії, музики, тексту, пісень. Взагалі метод подачі найкраще визначити як колаж соціальних ситуацій. 

Специфіка театру в тому, що персонажі діють у масках мавпочок. У цій безликості можна вбачати всіх, цілий натовп, де ти нікого не знаєш, а в метро чи супермаркеті бачиш спільноту, яка об'єднується в соціокультурний пласт. І водночас конкретні персонажі проявляються після того, як ці маски знімають, або частково відкривають обличчя. 

Початок дійства у фоє серед глядачів – це моделювання ситуації в метро, про яку йдеться в історії, що лунає в записі. Дві мавпочки взаємодіють із глядачами – когось торкнуться рукою, когось мавпочка понюхає. Така взаємодія запрошує йти за собою, не змушуючи, не провокуючи.

Вражає спосіб діалогу, який запропонувала театральна формація ROFL Monkey Lalalа. Тобі не лише щось говорять, а пропонують висловитися і тебе готові почути.

Наступні історії, які оживають у глядацькій залі і які перформерки проговорюють, час від часу перериваються авторськими піснями. Вони звучать як висновки, або реакція на показану ситуацію.

Вражає спосіб діалогу. Тобі не лише щось говорять, а пропонують висловитися

Деколи пряма комунікація із залом поновлюється й перформерка (більшою мірою Поліну Коробейник) стає тією ланкою, яка взялася лікувати травму на колективному сеансі – наче медіаторка примирення, або провідниця, або психотерапевтка. Наприклад, під час виконання пісні «Всі ми частини однієї енергетичної системи», перформерка просить глядачів узятися за руки. Це акт об'єднання і певний імпульс відчути спільний соціальний стан переходу, який здійснює уся держава (війна, деколонізаційні усвідомлення, незавершені процеси реформ освіти, культурної галузі тощо).

Перформерки використовують ефект повторюваного тексту і в такий спосіб демонструють, як та сама ситуація може змінитися від тону, міміки, жестів, а наявність костюма (прем'єра відбулася після суперечки президентів США та України в Овальному кабінеті й одразу всотала політичні моменти) чи інших елементів може подати ту саму інформацію в іншому світлі. І навпаки – як тілесний жест може змінити текст. Або коли перформерка повторює один тілесний малюнок кілька разів поспіль, але щоразу вносить новий елемент – мікроскопічну зміну міміки, або руху пальця, або тон виголошування.

Найменша зміна дає нове розуміння того, що відбувається

Це відтворює уповільнену зміну дії, розбираючи тілесний малюнок, що змінюється перед глядачами. Найменша зміна дає нове розуміння того, що відбувається. І ці мікроскопічні варіації не набридають, не розсіюють увагу глядача, а розгортають цілу процесію повсякденних соціальних ситуацій, де щонайменша зміна приводить до нових сенсів. Це як постійна перемотка відео під час слідства – щоб відшукати нову деталь, реакцію, зміну рухів, аби знайти докази провини чи невинуватості. Копирсання у реакціях тіла на рану, завдану війною. 

Мінімальний реквізит, простий одяг перформерок – лише вкраплення-додатки до реакцій тіла. Поліна в чорній аскетичній сукні та червоних колготках. Анна виглядає як акторка з кабаре, яка втекла з репетиції: блакитна спідничка, червоні підтяжки й футболка з написом ENJOY (під час війни – як насмішка або самопереконання, що ми мусимо насолоджуватися життям попри все) – це знаки-натяки на кабаре. І хіба що колірна гама їхнього одягу задає певний розподіл на типажність, ніби натякає на клоунес – весела й сумна (а чи в нас може вже існувати такий розподіл?). Наше сьогоднішнє кабаре саме таке – убоге й похмуре. Можливо, є певні моменти веселощів і радості, але цілковитого відчуття свята не існує. Це лише бліді спроби радіти крізь сльози.

У розповіді про бібліотекарку, яка під час війни стала думати про секс, а до того ніколи й ніяк, перформерку Поліну ніби поглинає чорна тканина, яка створюється образ хіджабу. Страх від власних думок вимагає закрити тіло чорною тканиною, але в ту ж мить вимагає вивільнити сексуальність. Чи раптове усвідомлення іншої особи, яку виконує Анна, що, мабуть, вона має жити саме у цьому моменті війни. Або ж спільна історія про пошук правильної усмішки та суперечки, якою ж має бути ця усмішка?

Це ніби діалог зі своїм внутрішнім я, яке змушує усміхатись, а в тобі стільки болю, що усмішка не може бути справжньою. Це й діалог між близькими людьми, які шукають шляхи порозуміння, але чомусь хочуть змінити одне одного, хочуть бачить іншого не таким, як він є тут і тепер, а лише як відображення свого уявлення про цю особу, або її попередню версію.

Ми ніколи не будемо такими, як раніше

Ці історії-ситуації власне й утворюють мапу нашої енергетичної системи, демонструють страхи й вивільнення тих страхів та потреб, на які ніхто з нас раніше не наважувався. «Ніхто не знає, як я хочу танцювати, ніхто не знає, як я хочу плакати» – такі змішані почуття виникають у голові людини, яка просто хоче жити, сміятись і радіти. Але за всім стоїть біль. Ми вже ніколи не будемо такими, як раніше.  

Підготовка перформансу не закінчується із завершенням сценічного дійства. Воно ніби продовжується, розгортається новими соціальними ситуаціями. Ця робота не дає відповіді, куди ми йдемо, коли закінчиться війна? Що буде далі? Але ці питання зависають у головах…значить так треба, щоб ми жили в ці часи…

Перформанс не має ні початку, ні кінця, він, як терапевтичний сеанс мистецтвом, який проголошує позитивне відчуття життя попри больові соціальні ситуації, в яких ми живемо.  

Наступний показ вистави заплановано на 24 травня о 18:00, ЦСМ «ДАХ».  

Лілія Волошина