Намагатися робити те, що вмієш. Інтерв’ю із Стасом Жирковим

Стас Жирков, режисер, директор — художній керівник Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра (2019 — листопад 2022).

У березні та квітні 2022 року театрознавець Ірина Чужинова записала серію бесід з українськими театрами — режисерами, драматургами, викладачами театральних вишів. Говорили про те, чим займається театральна спільнота в цей час, чи може вона бути корисною під час війни, як відновити свою професійну роботу, якою буде український театр після перемоги.

Публікуємо короткі тези з цих розмов.

Про режисерську роботу

24 лютого я мав летіти у Вільнюс разом із сім'єю. Я — на повторній виставі «Саша, винеси сміття», дружина Ксенія — на резиденції, яку вона отримала в цьому місці. Та почалася повномасштабна війна, і я вже не зміг виїхати з України.

Тепер щоранку, крім понеділка, у мене є дві години, коли я зустрічаюся і працюю онлайн з литовськими акторами. Ці два роки дають мені відчуття, що все-таки у мене є якась професія. Війна нівелює кожного з нас, всі наші якості, уміння, тож треба намагатися хоч якийсь час робити те, що вмієш. Якщо цим не займатися, людина буде «зменшитися» у себе всередині. Ідея війни — знищити людей, знищити особистості. Цьому треба протистояти.

Так, тепер не час для режисури. Та з іншого боку — а коли був наш час? Один із моїх улюблених фільмів — «Життя прекрасне» з Роберто Беніньї, де люди навіть у концтаборі продовжують жити.

Про колег

Щодо нашого театрального колективу — деякі артисти, чоловіки, пішли служити в територіальну оборону і Збройні сили України. Як можемо, готовімо їм, шукаємо і передаємо спорядження. Частина людей працює на інформаційному фронті: актори мають безстроково багато підписників у соцмережах, багато знайомих, тож вони підключають одних людей з іншими, допомагають у різних питаннях.

Більша частина колективу перебуває в Києві або недалеко від Києва, на щастя — у безпечних місцях. Є люди, які виїхали за кордон.

Режисерка Таня Губрій тепер у Мюнхені, вона організувала там одне читання п'єси, тепер готує друге. Драматург Павло Ар'є перебуває в Берліні. Він написав щоденник свого життя в перші дві тижні війни в Києві. Це серйозна потужна робота — з фотографіями, відео. Перекладаємо її німецькою та італійською мовами.

Перед початком повномасштабної війни я також навчався зі студентами двох вишів — Київської академії естрадного і циркового мистецтв та Київського університету культури і мистецтв. Частина наших студентів (близько 40 осіб) тепер в Італії, у Вероні. Цю допомогу студентам організували італійський режисер Матео Сп'яцці та його невеличка команда.

Матео керує непростим процесом, вирішує безліч проблем. Я вдячний йому, що студенти мають житло, одяг, харчування. Частина людей вже вчилася в театральних закладах (розмова відбулася 22 березня 2022 року. — Ред.). До цього проекту приєднався один із найвідоміших італійських театрів — Piccolo Teatro di Milano. При театрі є академія, вона візьме частину студентів до себе. Також до справи долучився Münchner Kammerspiele, він також має театральну школу. Сподіваємося, що частину наших студентів можемо спрямувати туди.

Про Ukrainian Artistic Task Force

Разом із групою українських і європейських митців ми створили проект Ukrainian Artistic Task Force. У майбутньому це може бути організація, яка матиме кілька центрів у Європі. Поки що працюємо з центрами в Берліні та Вільнюсі, вже знайшли приміщення в цих містах. Метапроєкту — допомога українським митцям (і тим, які опинилися в Європі, і тим, що залишилися в Україні), волонтерство, а також робота зі швидкими питаннями інформаційно-культурної боротьби.

Нас підтримали вже понад 120 європейських театрів. У цьому переліку всі топові німецькі, австрійські, швейцарські, італійські, литовські театри. Ми ще не почали перемовин з театрами Польщі, Латвії, Естонії та багатьох інших країн. Думаю, згодом ця мережа об'єднує 300—400 театрів з усієї Європи, а може й усього світу. Ми плануємо створити українську платформу, на якій кожен мітець — у воєнний час і згодом, у мирний переможний час — міг би знайти проекти для співпраці з європейськими митцями на рівних умовах.

В Європі зараз дуже активно поширюють російські псевдоліберальні місії. Та ми вже розуміємо, що діалог із «хорошими росіянами», намагаєтеся щось пояснити, довести — не мають сенсу. Нам треба налагоджувати серйозний містецький діалог із європейцями.

В Україні є багато таланових режисерів, акторів. Так, є люди, які пішли в українську армію, але не всі можуть отримати зброю, брати участь у військовій роботі. Ці митці могли б тепер виконати іншу важливу роботу — боротися з російською брехнею у світі, з вигадками «російських лібералів», які намагаються зняти із себе вину та перекласти її на інших.

Наприклад, потрібно серйозно працювати з Німеччиною та іншими країнами, які після другої світової війни взяли курс на тотальну толерантність. У цих країнах важко пояснити людям, що українців вбиває не сам Путін, а уся країна, яка його підтримує. Це дуже важлива місія.

Є відома німецька фраза: «треба бути нетолерантними з нетолерантністю». Вона написана на кількох театрах цієї країни, зокрема — на театрі в Маґдебурзі, в якому я працювала.

Якщо тепер не боротися, не працювати з цим, буде дуже важко у майбутньому.

Я розумію значення кожного в цій війні. Розумію, що культура не важлива за тих воїнів, які стоять на лінії фронту. Та водночас кожен фронт сьогодні важливий.